Шевченкові не трудно було вгадати, хто такий ота "невідома йому" кореспондентка; а нам ще менш трудно зрозуміти, яким почуттям перейняла поетову душу гостя-надія! Та в сьому разі зеркалом тієї хвилини стає нам Шевченків лист до графині, писаний 22 квітня р. 1856 752: не можна не подати тут власних слів поета. "Награди, Господи, — писав Тарас до графині, — і вас, і близьких ваших радощами і нестеменним щастям. Я ожив! воскрес! і останні дні Великодніх свят 753 перебуваю немов у рідній сім’ї з вами, з Миколою Осиповичем (Осиповим), мої любі, мої добрі, мої великодушні други! З вашого привіту я такий обрадований, такий щасливий, що забуваю про дев’ятилітні страждання, що гнітили мене. Еге! вже дев’ять літ караюся за грішні вчинки моєї молодості. Кара без краю. Я не тямлю, що оце за знак: конфірмовано мене з правом вислуги, служу я, яко сущий солдат, одна у мене вада: з рушницею ніяк не справлюся так, як бравий єфрейтор. Але ж мені вже 50 літ! Вірші писати мені заборонили — я знаю, за що і не нарікаю на кару. Але за що заборонили малювати? Беру за свідка Бога, що не відаю; та й судді мої про се відають не більш за мене. А кара страшенна! Увесь свій вік я присвятив штуці божественній, а що з того? Мовчу вже про муки матеріальні, про нужденність, що охолоджує серце; але яка мука моральна! О не приведи, Господи, нікому! Хоч і вельми було трудно, одначе я зрікся неминуче потрібного; задовольняюся з того, що цар дає жовнірові. Одначе як же його зректися думки, почуття і непогашеної любові до штуки прекрасної? О! спасіть мене! Ще один рік і я пропаду! Яка у мене будущина? що у мене на обрію? Хвала Богові, коли шпиталь, а може!.. О, да не смущається серце ваше! інколи мені сниться горопашний учень Мартоса і перший учитель Віталі 754.
752 Русская старина. — 1887. — Кн. X. — С. 287.
753 Згадаймо (дивись виписку вгорі) — що саме перед Великоднем почта привезла до форту звістку, що маніфест 21 березіля минув його і що його "не виписали з реєстру мучеників. Про його забули".
754 Йдеться про І. Т. Тимофєєва. — Ред.
Віщовання малодушне, недостойне! але ж /375/ вода, падаючи на камінь, і його пробиває. Короновання царя — се край моєї єдиної надії. Немов у Бога милосердого, так я йму віри у ваше милосердя, та іменем оцієї віри святої і подайте від себе просьбу до великої княгині (президента Академії). Принесіть оцю жертву. Такі жертви приносять матері та сестри; але ж у мене ні сестри, ні матері, нікого нема. Заступіть мені і ту, і другу; заступіть мені друга єдиного ".
755 Основа. — 1862. — Кн. IV. — С. 24.
За місяць прийшов до Тараса лист і від Осипова. З відповіді Тарасової на той лист, писаної 20 мая 755, подаємо виписку: вона показує нам становище його душі. "Тепер вже літо, і я гадаю, що ви принаймні в Полтавщині, відпочиваєте біля білої хати в холодку, під вишнею чи під черешнею, покритою цвітом. О, краю мій любий! краю мій рідний! чи я тебе побачу хоч коли-небудь?! Пишу я не про те, що думаю!" Переказуючи в довгому листі до Осипова ті муки, що пережив він, і ті надії, яких надав йому наведений вгорі лист графині Толстої, Шевченко пише далі: "Кажете ви, щоб я написав до вас про мій побит. Ось вам один, зауважте, радісніший епізод. Р. 1850, коли ото в жовтню вели мене з Орського до Новопетровського, я на вулиці у Гур’єві підняв свіжу вербову ломаку, приніс її в Новопетровське і ткнув у землю на солдатському городі. Я вже й забув про неї, як ось навесні городник нагадав мені, каже, що моя ломака росте. Справді, вона пустила паростя. Я тоді — ну її поливати, а вона — ну рости, і тепер вона буде вершків шість в перерізі та принаймні сажнів три заввишки, молода та розкішна така! Правда, чимало я на неї води вилив, зате ж тепер за вільної години і з дозволу фельдфебеля я розкошую біля неї в густому холодку. Сього літа гадаю намалювати її, звісно, потай від людей. Вона така вже груба і висока, що з-під олівця Калама вийшов би з неї прекрасний етюд. От вам один єдиний епізод радісний з мого одноманітного побуту безрадісного. Верба моя нагадує мені про розбишаку, що покаявся. Десь в темному лісі спасався пустельник праведний. В тому ж лісі лютував розбишака кровопийник. Раз якось, взявши свою дубину, окуту залізом, іде він до праведника і прохає сповідати його, а не висповідаєш, каже, так уб’ю тебе. Що діяти? Смерть не свій брат. Праведник злякався і за запомогою Божою взявся сповідати розбишаку того. Але гріхи у його були такі великі, такі тяжкі, що праведник не спроможен був зараз наложити за них покуту і /376/ прохав у грішника три дні на поміркованім та на молитву. Через три дні прийшов знов розбишака той. "Ну, що, — каже, — старче Божий! Що доброго примірковав ти?" Праведник повів його з лісу в поле, привів на високу гору, узяв у його оту страшну дубину, забив її у землю і каже до грішника, щоб він ротом носив з глибокого яру воду та поливав ту дубину. "Тоді, — каже, — відпустяться тобі гріхи твої, коли з оцієї смертоносної палиці виросте дерево і вродить плоди". Сказавши се, пішов до своєї келії спасатися, а грішник взявся до роботи. Минуло скільки там літ, схимник вже й забув про свого сина духовного. Раз якось вийшов він з лісу в поле погуляти, гуляючи підійшов до тієї гори і чує незвичайні гарні пахощі. Він пішов шукати того пахучого дерева. Довго ходив, нарешті зійшов на гору. І що ж побачили його здивовані очі? Велеліпне дерево, груша, а зрілі плоди так і вкрили його. Під грушею в холодку спочиває дідусь, з довгою по самі п’яти бородою, от як св. Онуфрій. Схимник пізнав, хто той спорохнілий дід, і підійшов до його по благословення, бо, бачте, дід той став праведником, більшим за його.
Верба моя теж виросла і під спеку захищає мене в густому холодку, а проте гріхам моїм відпущення нема й нема. Ба! то був розбищака, а я, овва! я сочинитель!.."
Нарешті Шевченко благає Осипова: "Пишіть до того великодушного аноніма (граф. Толстої), благайте, щоб не покидав мене. Короновання імператора — се край моєї надії і уповання. Подякуйте за її прихильність щиру, за її материнський лист".
Запевне невідомо в подробицях, яких саме заходів ужив граф Толстой. Доня його Катерина Федор[івна] Юнге, що під той час була ще підлітком, повідала 756, що зимою з 1855 на 1856 тато її вдавався і до міністра царського двору, і до великої княгині Марії Миколаївни прохати за Шевченка, але скрізь йому відмовляли. Тоді він став на тому, щоб чинити на власну руку і самому подати до царя просьбу тоді, як справлятиметься учта короновання.
756 Вест[ник] Евр[опы]. — 1883. — Кн. VIII. — С. 832.
Може, і дійсно так він зробив і був певен, що сподівана широка коронаційна амністія не мине Шевченка, і з такою певністю з початком літа він рушив за границю рятувати власне здоров’я. З ним поїхала і графиня. Шевченко про се не відав, і жодна звістка про заходи графа не доходила до його. Тим-то влітку р. 1856, коли до Новопетровського фор-/377/ту приїздив з якоюсь експедицією відомий автор відомої "Горької судьбини" Олексій Писемський, Шевченко прохав його написати до Толстої і нагадати про його. Писемський відповів з Астрахані, що до Толстої не писав, бо не відав, як її величати по батьку. Але разом з такою журливою звісткою Писемський подав Тарасові і маленьку втіху: "На одному вечорі, — писав він 757, — я бачив чоловіка з 20 ваших земляків: вони, читаючи ваші твори, плакали і благоговійно говорили про вас. Я сам письменник і не бажав би собі більшої слави і популярності, як отаке, завічі пошанування. Нехай же воно стане вам утіхою в життю вашому безрадісному". В PS-ті Писемський додав, що написав вже до Толстої і що бачився з стареньким Бером, і він обіцяв написати до графа. Толстого, бо тепер саме час клопотати, коронація буде в серпні.
Що сподівана амністія коронаційна не мине Шевченка, про се були певні усі, хто інтересовався Шевченком, а побивалися тоді про його, опріч графа Ф. Толстого і графині Настасії Іванівни, Сєраковський, брати Жемчужникови і родич їх відомий поет граф Олексій Толстой.
XV
26 серпня ст. ст. р. 1856 цар Олександер II короновався і видав доволі широку амністію, але генія українського слова вона знов минула!.. Що тому спричинилося?
Певних фактів, які б дали на се питання відповідь, нема, та ледві чи й будуть коли.
Не можна гадати, щоб і на сей раз забули про Шевченка. Ні, сього не могло бути, і що сього дійсне не було, на те є доволі значні указки.
Катерина Фед[орівна] Юнге каже 758, що сам цар вимазав Шевченка з реєстру людей, що належали до першої амністії. Р. 1861, коли цар був у Полтаві, так один з людей, близьких до його, д. Р-в казав мені, що так само цар зробив і в реєстрі до амністії р. 1856. Трудно не йняти сьому віри. Коли до реєстру були заведені Куліш і Костомарів, так не могло бути, щоб упорядчики реєстру забули про Шевченка, покараного тією ж самою конфірмацією, що й Куліш і Костомарів.
757 Чалий, с. 93.
758 Вест[ник] Евр[опы], 1883. — Кн. VIII. — [С. 838].
Можна зробити ще й другу гадку: в маніфесті 26 серп-/378/ня в §XVI було сказано: "Людям, які за політичні злочинства караються в службі військовій, і впродовж їх служби безпосереднє начальство подобрювало їх, так таким людям будуть надані окремі від сього маніфесту полегкості й пільги тим ладом, який буде визначено тоді, коли поприходять сподівані відомості з подробицями про службу і поводження кожного з таких злочинців".
(Продовження на наступній сторінці)