"Він, Данилевський, пробув тут два місяці. За сей час я найщиріш з ним сприятелився, нещодавно (лист писаний 8/20 листопада) поїхав він до Астрахані, а я, провівши його, трохи не здурів. Вперше на своїм віку я зазнаю такого почуття. Ніколи /359/ самітність не здавалася мені такою суворою, як тепер, і лист твій прийшов до мене так в пору, що я не тямлю, як і дякувати тобі за його. Прийнявши його, я почав приходити до пам’яті, почав думати. Правда, думи мої невеселі, а все ж таки думи. Кажеш ти, що ти призвичаївся до свого кутка, так думав і я, доки в моїй широкій тюрмі не показався чоловік розумний і благородний. Але ж показався на те тільки, щоб збентежити мою бідну дріманну душу".
З від’їздом Данилевського 717 тяжкий сум самітності серед натовпу "широкої тюрми" неминуче повинен був з більшою потужністю обгорнути душу поета, тим паче що від’їзд трапився тоді саме, коли і природа сприяла більш почувати той сум. Літом, опріч товариства Данилевського, у Тараса був город, був холодок під вербою, була землянка і альтанка; значить, був сякий-такий захисток, де можна було сховатися від казарми і від її товариства і сумування своє розважати писанням і малюванням; журбу свою можна було втопити хоч в оглядування неба і непривітної природи. Тепер і сього нічого не стало. Літо минуло; по степу заквилив-застогнав вітер холодний та звір голодний; на морі заревли-заголосили "заспані хвилі" і, б’ючись ребрами об скелю, розбудили приспаний влітку сум і журбу "забутої Богом і проклятої людьми пустині". Ожеледою холодною та снігом-піском падала на журливий форт, на сумну живу та повну людського жалю і скорбот могилу та німа туга-гризота, що стискає людям серце і німо, незримо ссе його, висисаючи не саму тільки кров, а тепло почуття, жвавість і бадьорість духа.
Стисла вона серце і Тарасові, загнавши його знов на цілий піврік до "смердячої казарми".
Можна, читаючи споминки про сей час Зарянка і Косарєва, гадати, що у Тараса було тоді товариство офіцерів. Зорянко каже: "Тарас Григорович був душею товариства в Новопетровському форті. Рідко коли пікнік або прогулка обходилися без його. Тоді він звичайно сідав на той екіпаж, де були харчі; брав під свій догляд пляшки з горілкою, але на місце прогулки привозив пляшки геть не повні" 718, себто в дорозі випивав. А в споминках Косарєва 719 читаємо:
717 Данилевський доживав віку і вмер кілька років назад на хуторі своєму біля села Мшатки, на південному березі Криму.
718 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 302.
719 Ibidem. — Кн. III — С. 573.
"Коли ми (офіцери) довідалися, за що Шевченко попав під "червону шапку" (себто в солдати), дак усі його /360/ полюбили і почали приймати його скрізь як свого: і в родинних і в нежонатих товариствах, починаючи з коменданта, де він учив дітей. Та й трудно було не полюбити його: він був чоловік розумний, сердешний. Інколи, хоча й не часто, було, як розбалакається Тарас, як почне розповідати приказки, можебилиці та побрехеньки — а він знав їх силу-силенну — або як почне передражнювати попів, дяків, крамарів і т. ін. — і на се він був великий майстер, так сміху і реготу було без краю". Тим часом пані Ускова подала мені зовсім іншу звістку. "Офіцери в форті, — каже вона, — не любили Тараса, бо відали, що він зневажливої про них думки, уважав їх дурнями і п’яницями. Шевченко дійсно був такої думки про велику більшість офіцерів, і така думка його відповідала сумній дійсності. Він не любив товариства офіцерів і уникав їх".
Як же погодити оці геть не однакові звістки і яку з них уважати певною?
Споминки Зарянка я приймаю так скептично, що мушу майже цілком їх знехтувати скрізь, де тільки вони не підперті іншими певними звістками. Споминки Зорянко написав властиво не свої, а переказані йому донею Ускових Наталкою (вона, опріч того, надрукувала свої споминки і в другому ще місці ). Відаємо, що Наталія Іраклієвна побачила світ Божий вже в Новопетровському, значить, не раніш літа року 1853, і була на четвертому році, коли Шевченко покинув Новопетровський форт. Які ж споминки про поета могла зберегти така мала дитина? Що могло лишитися в пам’яті її майже через тридцять літ?
Споминки Косарєва треба брати теж вельми обережно, хоча вони і більш правдиві. На лихо, Косарєв переказав їх генералові Миколі Дементієвичу Новицькому тоді вже, коли пам’ять його зовсім зрешетіла, не слухала його, а через те в споминках його стільки плутанини і суперечок , що брати з них можна тільки те, на що не падає ні на зерно тінь непевності.
720 С[анкт]петербургские ведом[ости]. — 1882. — № 75. — [18.03], з підписом "Ната": так звав Шевченко Наталію Іраклієвну.
721 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — [Кн. III. — С. 581 — 581].
722 Щоб не бути голословним, подам кілька прикмет такої плутанини і суперечок. "Шевченко, — каже Косарєв (Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. 2. — С. 245 і далі), — написав в Новопетровському "Кобзаря". — Знаємо, що там Шевченко до мая р. 1857 не написав по-українськи ніже єдиного слова! Шевченко виїхав з форту через Астрахань 2 серпня 1857, а Косарєв каже, що він поїхав в кінці серпня через Уральськ до Києва і т. далі. /361/
Щодо звісток Агати Омелянівни, так їх підтримують і власноручні споминки Шевченка. З записок його бачимо, що Новопетровське "інтелігентне" товариство він називає "брудною ковбанею". Ми вже бачили, що за люде були офіцери Обрядін, Потапов, Мєшков; подивимося ще на декого з них і тоді скажемо, чи можна чистій душі Шевченка товаришувати з такими людьми?
От напр[иклад] поручник Кампіоні, інженер, значить, людина з освітою вищої школи. Перегодом я подам факти, який се був п’яниця і людина високо неморальна 723.
Бачимо другого офіцера, що, взявши четвертину відра горілки, торжественно йде з нею до свого нареченого тестя, п’є з ним і свариться доти, доки "тесть потяг по лобі свого нареченого зятя так, що з шляхетного чола заюшила кров. Поранений зять біжить окровавлений до швачки, бере там ту сукню, що казав пошити під вінець своїй молодій, і віддає її шинкареві в заставу за дві чарки горілки 724.
А от третій зразок 725. Прийшла думка одному офіцерові повеселити свою молоду; він скликав з обох рот солдатів співаків з бубоном, з тарілками, з ложками, з трьохкутником і ще з якимись брязкальцями. Коли переспівали, звісно, з танцями, увесь солдатський репертуар, тоді офіцер казав солдатам "покачати" його. Але коли солдати, підкидаючи вгору в десятий раз свого п’яного начальника, гукали: урра! — показався несподівано комендант; солдати з переляку покинули серед вулиці свого "отця-командира" та навтікача, а він не спроможен був підвестися, "був бо на смерть п’яний".
Річ зовсім натуральна, що Шевченкові не можна було товаришувати з такими людьми. І якої розваги він зазнав би в товаристві таких офіцерів? "Хто не пиячив, той в карти грав; а Шевченко, — пише пані Ускова, — карт не любив, гидував їми".
Так само уникав він і жіночого товариства, бо там панувало пащиковання. "Бачучи раз у раз перед себе людей або тупих, або п’яних, — каже Тарас до Залєського 10 лютого р. 1855 726 , — чоловікові і більш за мене байдужому не диво збожеволіти". В листі до Осипова 727 20 мая р. 1856 читаємо:
723 Записки Шевченка... — С. 30 — 34. [(Запис від 27, 28, 29 черв.)].
724 Ibidem. — С. [14] — 15. [(Запис від 15 черв. 1857 р.)].
725 Ibidem. — С. 48. [(Запис від 6 лип. 1857 р.)].
726 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 612.
727 Москов[ские] ведом[ости]. — 1862. — № 45.
"Я дуже радію, що вам трапилося побачити хоч одну з /362/ тих амфібій, серед яких я стільки вже літ чеврію. Одначе зауважте, що ви бачили ліпший екземпляр, одухотворений чимсь таким, що скидається на думку і почуття, а коли б ви побачили інших з оцієї породи! Та ні! не приведи, Господи, щоб вам і в сні привиділася така гидота людська. Готи, між якими на берегах Дунаю доживав віку Овідій Назон, так і ті найцілковитіші створіння Божі. Вони були хижі варвари, та не п’яниці, а оці, що округи мене, так і те і друге", "І в отаких людей, — читаємо в листі Тарасовому до Артемовського 728, — я в кулаці сиджу: давлять, без всякого милосердя давлять, а я повинен ще й кланятися, а то візьме, та й роздавить, наче ту вош між ногтями".
Звісно, не без того, що і в "брудній ковбані" були такі люде, до яких навідувався Шевченко, щоб трохи розвіяти свій сум. Се було старе супружжя Зигмунтовських. Побачимо зараз, що вони не могли задовольнити Шевченка, але коли б і таких не було, так, певна річ; Тарас навідувався би хоч вряди-годи і до кого-будь гіршого, бо чоловік по своїй природі може обходитися без усього, але без чоловіка — нізащо не обійдеться.
(Продовження на наступній сторінці)