И влявши дві боклаги з горілкою, Семен пішов швиденько до косарів. Тим часом, поки Семен частовав косарів, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дівчина, вже не першоі молодости, але ще й не пристаркувата, літ може з тридцять: з лиця вона була білява, очи на викоті, великі, оловяні; рот невеличкий, губи тоненькі, зуби білі як крейда, на лиці широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою ніхто б іі не назвав. Се була ґувернантка Рисі и Соні, Frдulein Ганна з Берліна. Соня була дівчина 19 літ; біле, аж матове лице одділялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорні як ніч и блискучі як зірки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався під довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Соні — звичайний, трошки розкритий, спідня губа видавалась трохи наперед; ніс кирпою; шия довга, біла як сніг; здається білость шиі и плечей спорилась з білостю украінскоі вишитоі и вимережаноі сорочки, котра покривала груди и плечи Соні; голова уся заквітчана полёвими квітками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить іі вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим більш дивишся на іі, тим більш становиться вона перед тобою красивійш и красивійш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неі думав: король-дівка!.. Рися була ще дитина, ій йшов 16-ий рік; невеличкий зріст, бистрі чорні палкі оченята; повне свіже з румянцем смугловате лице, коралёві тонесенькі губки, каштанове волосє... от и вся Рися...
Стара Жучиха зазнаємила Джура з Сонею и Ганною.
— "Дивіться, матусю, скілько я набрала грибів," сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибів.
— "Бач! а я скілько ходила, хоч би тобі поганого знайшла; навіть и мухомора не бачила," озвалась Рися.
— "Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить," вмішався Джур.
Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до іі спідниці.
— "Ну — бо, Опанасе! чи даси сёгодні полудновать, чи ні? ти хиба забув, що паничі не івши?" сказала Жучиха поварові.
— "Готово! готово!" озвався Опанас, "зараз давати-му."
— "А в тебе, Марусю, готово?"
— "Готово, пані."
— "Коли готово, так гукай на косарів, нехай полуднують."
Панночки розіслали під березою килим; Опанас постановив на килимі тарілки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розіслала рядно, положила ложки; узяла високу віху, напяла на неі Опанасову кирею, підвела іі у гору и гукнула: "полудновать! полудновать!"
— "Даремно гукаєш!" глузовав Опанас, "ти ростом, хоч и з віху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почує тебе... А ну, кріпче гукни!"
— "Почують и так, коли захочуть," сказала Маруся.
— "Ні, не почують."
— "А ну, я гукну!" сказав Джур и так ревнув "полудновать!", що аж Рябко вискочив з під воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.
— "От — як гукають," сказав Опанас; "а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!"
— "Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!"
Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, и сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам и вигадкам и кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяіна.
Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові іхать до дому и приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, и пішли докошувать.
— "По чім у вас косять?" спитав Джур.
— "Вони в мене не за гроші," одказада Жучиха, "а толокою. За гроші в один раз такоі громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло — 120 чоловік... За гроші б и сходнійше було для мене, менше коло іх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорійше и чепурнійше роблять."
— "Як же так, що за гроші б сходнійше, аж ви ім нічого не платите?"
— "Не плачу грішми, за те вже горілки настачаю в-волю. За гроші коли косять, так чотири порциі в день зовсім доволі; а на толоці — що ручка, так и корячок; а за стравою по два корячки; ну, за вечерею и повечерявши пють вже без счоту, хто скілько здужає."
— "Пють," всміхнувся Джур, "а про те и байдуже, як од сего шкодять здоровю."
— "Куди вам!" сказала Жучиха; "вони про се и думки не мають."
"Як же ім и думать про се, коли вони з роду сёго й не чули; а до того треба сказать," вмішався Жук, "що у іх горілка лікарство: заболить живіт — чарку горілки; стане нудно — знов горілки."
— "Се — правду ти кажеш, синку!"
Повечоріло. Сонце сховалось за гори спочивать після довгого петрівского дня. Косарі повечеряли, випили добре, подяковали за хліб-сіль, позбивали коси, взяли клепачки, бруси, мантачки и разом усі рушили. Жучиха з панночками поіхала по переду, а паничі пішли у гурті з косарями.
— "Нуте, хлопці! пісню!" гукнув отаман. "А де ти — Василь Дорошенко! виходь на перед, та починай!"
— "Якоі-ж, дядьку?" спитав молодий паробок, котрого кликав отаман.
— "Яку знаєш."
— "Хиба я іх мало знаю!..."
— "Заводь такоі, щоб усі знали, щоб ніхто не мовчав."
— "Добре, дядьку!.. Нуте, хлопці! чи усі знаєте березу?"
— "Усі! усі! заводь!"
И слідом за тим зарокотіла на чистім полі сотня голосів як один, співаючи: "Гей! гук! мати гук! де козаки пють!"
"Ну, синку!" говорила того-ж вечера Семенові мати. "Як же я рада, що ти скінчив своє вченє... Тепер ти домовати меш?"
"Домовати му, матусю!"
— "Ото й добре! пора вже зняти з моіх плечей клопіт по хазяйству... Хазяйнуй, синку, а я спочину."
"Е, ні! тривайте, матусю! дайте трохи подивиться до хазяйства... Я вчився римскому праву, а тут треба не ёго, а що инче... треба повчиться аґрономіі; а то часом з горяча так нахазяйную, що и кури сміяти муться."
— "Ну, нехай же ось як буде," сказала мати: "до того літа ти тілько запомагай мені, та придивляйся, а літом — годі! сам хазяйнуй! Я стара людина.. пора спочить."
"Нехай буде по вашому, матусю!.. а тепер: добра ніч! спать хочеться."
— "Добра ніч, синку! спи з Богом! Огради тебе Господь силою чесного и животворящого хреста!" Жучиха перехрестила сина, поціловала ёго у голову и додала: "вам обом послали постіль у кабинеті."
"Добре, матусю, дякую!"
Попрощавшись, Жук и Джур пішли спати и незабавом спали вже — наче ті праведники.
Уся Жуківка спить: тілько біля болота не сплять жаби, квакаючи и кваканє іх розноситься по всему селу... Де-не-де загавкає собака.. А люде сплять: день стомив и старого и малого: кого спека и робота, кого лихо...
Нехай вже вони сплять, а ми тим часом роскажем своёму читателеві про рід наших знаємих: Семена Жука, ёго матери и сестер.
III.
Прадід Семена Жука був родом з Муромщини, міщанин, коробейник; звався він Петром Носаревим. Що зими появлявся з своєю коробкою у Батурині и відсіля розносив свій крам по селам и хуторам Украіни. Носарев був високий, стрійний, чепурний паробок; але, як на диво, був такий смуглявий, такий чорноволосий, що Батуринці продражнили ёго жуком: так вже й зостався и він и увесь нащадок ёго жуками. Живучи у Батурині на кватирі у козака Бовкуна, молодий коробейник закохався у молоду Бовкунівну Одарку. Одарка й собі вподобала коробейника. Носарев посватався до неі. Куди! старий Бовкун и слухать не хотів! "Щоб моя дочка, козацька дитина, та стала дружиною кацапа!.. Ні! ні! сёго з роду, з віку не було и не буде!.. Викинь, дочко, з голови отсі дівочі думки... Покіль я живий — не будеш кацапкою." Так одрізав старий Бовкун.
Алеж Бовкун помилився! Молоде дівоче серце знає тілько вроду та вподобу; воно не вдаряє на те, чи Німець, чи Москаль, чи Украінець ёму сподобався... любов не знає національности.
— "Коли, тату, не буду за Носаревим, не буду й ні за ким! або в черниці піду, або вік дівовати му," говорила батькові Одарка.
— "Як знаєш, доню, а за кацапа не оддам, у ёго и звичаі, и мова, и віра не наша; ні... ні!... не буть козі на торзі."
— "Тату! він хрещений и миром мазаний таким самим, як и ми."
— "Говори! хрещений, та не по нашому: у нас обливають, а у іх погружають. Сказав: не оддам! от усе! годі й балакать."
Одарка замовкла. Носарев більш не сватався и перебрався на другу кватиру. На другу зиму — якось скоро після водохреща у Бовкунового кума виходила дочка за-між, Одарчина ровесниця и подруга. Зазвали Одарку, вить вінця. Вбралась Одарка звичайно, наче на весілє, и пішла.
— "Не бався-ж там довго, доню!" говорила Бовкуниха, виряжаючи дочку.
— "Чого-ж я, мамо, бавити мусь довго: покіль люде сидітимуть, потіль и я; як же спізнюсь, то може и заночую."
(Продовження на наступній сторінці)