"Отаке! чи даси-ж нам чого попоісти?"
— "Нема у мене нічого! хиба самовар нагрію, та у ключниці візьму масла и молока."
"Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися."
Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзій ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.
"А де косять?" спитав Жук.
— "В Нестратовщині."
"Ми, перекусивши, подамось туди-ж."
— "Хиба пішки," сказав Иван; "бо дома коней нема."
— "Далеко та Нестратовщина?" спитав Джур.
"Верстов чотири."
— "Ні! не буде и трох," перебив Йван, "тілько що жарко дуже."
"Се дарма! ми підемо, як трохи спаде жара," одповів Жук.
Обмившись, причепурившись и перекусивши, Жук и Джур пішли до косарів. Йшли вони не проіздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повітрі стояла тиша и духота. Жито почало вже красоваться и оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкі могили засіяні житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примітною хвилею. Де-не-де манячили невеличкі гайки: небо було чисте, блакитне, нігде ні хмариночки... Груди розкривались якось широко, втягаючи в себе чисте ароматичне сільске повітрє.
"Дивись!" сказав Жук; "он-он манячить ліс; ото й наша Нестратовщина..."
— "А, ну! давай співать!" заговорив Джур. "Я хоч и не поет, и не люблю идиліі, але в такому місці, в такому часі — сам не знаєш, яка сила заохочує тебе до пісні." И два голосні баритони полились по полю! Слова пісні "в чистім полі трава росте" котились по житам, як котиться живе срібло розсипане на столі.
Великий луг, кругом оперезаний березиною, липиною, кленом и осичняком, а инде й дубиною, — були Нестратовщина. Як тільки наші молодики ступили в сей луг, іх обдало чудовним ароматом свіжо покошеного сіна, материнки, дикоі гвоздики и инчих полёвих квіток.
Одна, більша половина луга була покрита товстими свіжими покосами; на другій пишалось ярко зелене озеро трави, заквітчаноі такими узорами квіток, яких не виводила ще ні одна щітка художника и які уміє виводити тілько один великий художник — мати природа! В однім місці кизлики и звіробой розсипались по траві крапельками золотого дощу; в другім, мов срібні зірки на зеленому оксамитовому килимі, блищали білі гвоздики; в трейтім — пахуча материнка сиділа великими кущами и так гордо виглядувала, так мило и приязно, наче невіста на вінкоплетинах!... А далі різні колёри — то зливались, то розходились. И всяка рослина жила повним житєм, дихала повним зітханєм, не вважаючи на свій близький кінець, не гадаючи про те, що от-от підступить до неі косар, махне косою и гострою сталью підотне іі біля кореня, и вона, пишна и горда краса лугу, викохана природою, схилиться, впаде, засохне и піде на сіно скотині!.. Отак и між людьми! Клекотить молода кров, високими чистими чувствами хвилюється серце; святою, міцною надією наливається душа; и квітчається и пишаєтьея повне щастя молоде житє, аж гульк! підкралась смерть, неначе злодій у ночі, махнула косою — и, Боже! де та краса, де та сила, де та надія? Нема іх! зостався один холодний труп, над котрим льються гарячі слёзи приятелів, родичів, дружини и кріваві слёзи матери, над котрим, мовчки, стоіть батько: — він не плаче, у ёго нема сліз; печаль так здавила ёго серце, туга так пригнітила ёго душу, що нікуди просунуться з очей слёзі! О, тяжкі й гарячі оті невидимі батьківскі слёзи! Знаю я іх!.. крий Боже, вилилась би з очей та батьківска слёза! Здається вона б спалила и камінь, и воду, и лід....
На отім-то зеленому, заквітчаному озері йшла валка косарів; так рівно, поважно один за другим, наче колись козацькі чайки плили по Чорному морю за тихоі години. Коси тілько блищали против сонця: блисне коса, сховається в траву и почується тобі— такий шелест, мов трава зітхнула останнім зітханєм. Першу ручку, звичайно, вів отаман, чоловік вже не молодий, високий, широкоплечий, чорноусий; полудневе сонце так засмалило ёму лице, що являвся дуже різкий контраст смуглого чорного лиця против білоі груди, котра виглядувала з пазухи розхристаноі сорочки.
— "Не одставай, а то підріжу!" шутковали задні косарі з тих, котрі йдучи в середині не поспівали за передними.
"Бог помоч!" сказали паничі отаманові, знимаючи брилі.
— "Дякувати вам!" озвавсь отаман, не перестаючи косить.
"А де пані?" спитав Жук.
— "Там десь біля катряги; мабуть полудень приготовляють."
Геть з боку під кучерявою березою стояв панский тарантас; біля ёго два прості вози; на іх лежали харчі прикриті від сонця білими, наче сніг, ряднами. Біля возів була розкинута катряга. На таганку висів невеличкий казанок, а рядом з ним на сишках кипіли два величезні казани: в іх варилась каша косарям на полудень. З під воза вискочила ряба собака и кинулась на Жука.
"Тю-тю! дурний Рябко! не пізнав свого хазяіна, чи що?.. Пішов вон!" закричав на Рябка Жук. Рябко подався трохи назад; але не переставав гавкати, мов сам собі не няв віри: чи справді Жук ёго хазяін, чи ні?
"День добрий!" озвався Жук до молодиці, котра сиділа біля казанів и мішала ополоником кашу.
— "Здорові були! а чого вам треба?" спитала молодиця.
"Проведи спершу од собаки."
— "Та йдіть, не бійтесь, він не вкусить!.. Цить! навіжений!" гукнула вона на Рябка, пустивши в ёго поліном. Рябко одскочив в бік и, підобравши хвіст, поплентався собі під віз у холодок.
"Де пані?" спитав Жук.
— "А на що вам? вони тут десь були... щось не видно, може де в кущах ягоди збирають."
— "Сеня! Сеня!" закричала молода дівчина, біжучи супротив Жука и розставивши руки, буцім хотіла піймати ёго.
"Рися!" скрикнув и Жук и побіг на зустріч сестрі. Брат и сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись и кріпко-кріпко поціловались. Голосне цілованє оддалось луною у лузі.— "Коли-ж ти приіхав?" спитала Рися.
— "Сёгодні!... Як ти, Рисю, підросла, випрямилась... яка краля!.." и Жук ще раз поціловав сестру. "А деж матуся?" спитав він.
— "Тут, усі тут; ми тебе не сподівались сёгодні, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра... Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдіть! Сеня приіхав... Мамо!..."
— "Иду, иду," почувся за кущами голос. Жук побіг на голос. Мати обняла сина, стиснула ёго обома руками и ціловала в голову, а він припав устами до неньчиних грудей... и кілька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.
— "Скінчив?" спитала мати.
"Скінчив, матусю! скінчив: кандидат."
Мати перехрестилась, подивилась на небо и промовила: "Слава Тобі, Царице небесная! слава Тобі!... Як же ти, Сеню, сюди попав?"
"Просто: Иван сказав, що ви усі тут: ну, ми напились чаю, попоіли, та и сюди, пішки."
— "Боже-ж мій, ти втомився! Ну, дякую-ж тобі, синку!... Дай ще раз поцілую.. Який ти жвавий, та гарний!,.. увесь в батька! Як вилитий батько... так и бачу покійного..." И з під старих рісниць скотились у іі дві слёзи.
"Де-ж, мамо, Соня?" питав Жук.
— "Тут, тут и Соня; десь гриби збирає."
Жук на радощах и забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.
"Лишенько-ж мені!" сказав Жук, "я й забув. Матусю! отсе мій приятель лікар Джур", додав він указуючи на Джура.
— "Спаси-Біг вам, спаси-Біг!" говорила стара Жучиха Джурові. "Спаси-Біг, що завернули до нашоі хати. Вибачте, що дома не застали: не сподівалась сёгодні гостей."
"Де-ж отсе Соня, що іі не видко?" допитувався Жук и на все горло гукнув: "Соню!!"
— "Що, Марусе! чи готов полудень?" спитала Жучиха куховарку.
— "Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте." Маруся набрала з казана в ополоник каші, простудила іі и подала Жучисі. Жучиха покоштовала и сказала: "Еге! нехай ще раз закипить; та здається, треба-б присолити."
— "Ні, пані, лучше не солить; недосіл на столі, часом переборщиш, хуже буде.. на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свій смак присолить."
— "А наш полудень поспів?" спитала Рися у куховарки.
— "Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се він дівся? у ёго під казанком и огонь потух.. Опанас! Опанас! де ти?" гукала куховарка.
— "Ось-де я! на що тобі здався я? скучила без мене чи що?" озвався за катрягою Опанас.
— "Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Пані питають: чи готов полудень?"
— "Зараз буде готов... вареники ліплю."
"З чим, Рисю, будуть вареники?" спитав Жук.
— "З полуницями; я з Сонею назбирала."
"Отсе добре! я дуже люблю вареники."
— "По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!" гукали косарі.
— "Еге! бач синку! ми загомонілись, та й байдуже про косарів; пора вже порцию нести," сказала Жучиха.
— "По корячку! по коррячку!"
"Зараз, зараз!" одгукнув Жук. "Давайте, матусю, я ім понесу."
(Продовження на наступній сторінці)