Почали радитися. Очевидно було, що більшість громадян заздалегідь була вже настроєна на руку Наймитенка, великого змагання не було; люде гомоніли тільки "для прилики", щоб не мовчати. Писар ладен вже був писати приговор громади і проект контракту, аж ось з купки людей, чоловіка десять, що досі стояла на узбіччі мовчки, озвався Ігнат Лучко:
— Дозвольте говорити...
Писар, старшина і ще дехто здивовано глянули на Лучка.
— Ну, кажи, що там? — мовив писар.
— Досі ніхто виразно не сказав: про які саме землі річ іде? Як буде з пісками? Чи і піски бере той банкір, чи піски за нами, може, сіятимемо на їх пшеницю? — глумливо питав Лучко.
— Авжеж, і піски,— відповів Наймитенко.
— А ціна на їх яка?
— Ціна? Ціна... Звісно, ціна...— Наймитенко глянув на писаря, потім на Наума Хвостюка, на Євмена Хамка, ті моргнули йому і він додав,— нехай і на піски така сама.
— Досить з тебе,— промовив писар до Лучка,— нуте, тепер вже ніхто нічого?
Люде мовчали.
— Так я писатиму...
— Пиши, Степане Кононовичу, пиши, не гай час.
Писар пішов в хату. Тоді два сторожі на другому кінці невеличкого майдану постановили довгий стіл; на стіл дві величезних сулії з горілкою, хліб, решето огірків і повну миску сала кришениками. Наймитенко запросив громаду на могорич. Громадяни пили, їли, дякували Наймитенкові, "начальству" і "всім добрим людям".
Перегодом писар покликав громаду послухати те, що він написав і дати руки.
Перечитавши приговор, писар казав Терешку Трегубенкові яко людині письменній взяти руки і підписатися на при-говорі.
— Я руки не дам,— озвався Павло Косарчук, ховаючи руки за спину, у його трохи шуміло вже в голові.
— Чому не даси? — спитав його старшина.
— Тому, що не так, як треба, написано, там написано тільки про руду.
— А тобі ще про що треба? — озвірився писар.
— Мені ось чого треба, щоб ви тямили. Пориє він, покопає нам землі, зробить свинорий — та замість рудої відкопає синю або червону глину і скаже: такої я не беру, мені не такої треба, мені треба рудої! Отоді як буде?
— Се правда, правда,— озвалося ще кілька голосів, з тих, що слово "руда" розуміли яко ознаку кольору.
Наймитенко почав жувати слово "руда", говорячи, що колір землі тут ні при чому.
— Та в приговорі ж так і написано,— озвався писар,— "всякого рода руда", се значить і біла, і зелена, і червона.
— Може, а все-таки ліпше буде, коли виразно стоятиме: і червона, і біла, і зелена, тоді мусить він забирати всяку глину, а не саму лишень руду.
— Так не можна написати,— сердився писар,— з нас начальство сміятиметься, скаже і про мене, і про вас таке, що соромно і вимовити.
— Нехай собі каже, нам байдуже.
— Як то — байдуже? Начальство — тобі байдуже! Га! Та за се тебе...
— За се — нічого... Що ж я? Я нічого, я не про начальство, а про глину, щоб стояла там усяка глина.
— Дурню ти,— огризнувся писар,— там же так і стоїть "і всякого роду руда". Чув?
— Чув, ви кажете руду, а я кажу і зелену, і білу, і червону.
— Ти ж чув, що тобі і всім там говорено, що руда — значить "залізняк", а не руда глина.
— То так і напишіть.
— Так воно і написано, а ти не тямиш, та людей баламутиш, та ще й про начальство верзеш таке, що тебе прямо в кайдани. Дурний!
— Я не другий, та й ви не третій, а коли не по-моєму, так і прощавайте.
Нарешті, щоб "не попсувати діла" пристали на Наймитенкову пораду і написали "всякого цвета руду"; але тут знов озвався хтось з громадян, доводячи, що глина зроду-віку не цвіте, хіба в хаті, як довго лежить, так зимою часом цвіль паде і зацвіте.
— Так, так! В землі глина зроду не зацвіте; так не можна, він тоді пристане до нас: давайте таку глину, що цвіте, без цвіту, скаже, не беру.
— Цвіт,— значить колір,— говорив Наймитенко.
— Так так і пишіть: "всякого кольору".
— Не можна так,— змагався писар,— за се мене начальство зганьбить; мені й так раз у раз наказують не вживати хохлаччини... ,Що я йому казатиму?
— Так і кажи, що ми ніхто більш, як не хохли: по-німецькому чи по якому іншому не розуміємо.
— Піди вже ти йому так скажи.
— Думаєш, не скажу? І скажу...
— А він тобі в зуби, по щелепах...
— Руки короткі.
— Досягне, начальство скрізь досягне.
— Годі вам! Кажіть ділом,— допитувався писар.
— Може б, ти, Степане Кононовичу,— озвався нарешті Стуковенко,— написав так, щоб там був і цвіт, і колір?
На цьому й погодилися.
Вже було зовсім темно, коли Наймитенко приніс до Ворони добру звістку, що громаду вгамували і приговор підписали.
На другий день громадський приговор пішов до начальства, а за тиждень після того і Ворона, і Наймитенко покинули Чорне Озеро і рушили в губернію з ясними і радісними надіями. По дорозі Наймитенко завернув до "начальства", просячи швидше одіслати приговор далі, в губернію, з своєю думкою, що задля крестян Вакуленкові умови і платня за землю дуже корисні.
X
За день чи два після виїзду Ворони з Чорного Озера приїхали в Полянку Летючий з другим інженером. Летючий трохи спізнився через те, що в Москві був постиг його несподіваний недуг.
Уся Полянка вже знала про те, яке велике щастя "упало з неба" чорноозерцям, і Летючий зараз по приїзді довідався, що чорноозерці пустили в оренду свої землі задля копання руди.
Летючому не треба було довго голову ламати, щоб зрозуміти, що в сій справі перед водив Ворона.
"Бач, який славний приятель,— говорив Летючий собі на думці,— добрий нюх у собаки! А мені хоч би слово сказав був! Тривай же, вража душа! Наввипередки побіг, побачимо, хто кого випередить".
В Чорному Озері Летючий вивідав усі подробиці умови Наймитенка з селянами і, не гаючись, вирядив свого товариша в губернію пильнувати усіма заходами, щоб губернська адміністрація не затвердила громадського приговору і спроектованого контракту. Летючому хоч і здавалося, що він встигне скасувати той приговор, одначе про всяк случай він кував на два міхи і доручив своєму товаришу інженерові Хватьку побалакати з Вороною і з Вакуленком та притьмом налягти, щоб вони до свого товариства — чи буде воно "на вірі", чи на акціях — прийняли і його яко головного інженера-розпорядника.
В Чорному Озері Летючий яко певний знавець свого діла повів "лінію" зовсім інакше, ніж Наймитенко і Ворона: він заквартирував у попа, покликав кількох видатніших господарів і почав доводити їм, що вони вельми-превельми продешевили, бо земля їх така багата на руду, що їм всякий тямущий чоловік дасть по копійці не за вісім пудів, як вони умовилися з Наймитенком, а за два пуди.
Селяни, а з ними і Стуковенко слухали уважно. З очей їх ч знати було, що вони спершу не зовсім певні в тому, що вони чують з вуст Летючого, а далі почали міркувати і Стуковенко мовив:
— Може, й так; може, й продешевили, але як же його назад, назад ніяково, назад тільки раки лазять, не годиться ламати слово, бо і начальство...
— Та що ти, Грицю! — озвався Олексій Колесо.— Звісно, слово закон, але ж ми контракту ще не підписали і кому се не ліпше взяти чотири карбованці замість одного. Тільки коли б чого від начальства не було нам за те, що змилимо на слові.
— Начальство ваше,— сказав Летючий,— не сліпі люде, воно бачитиме, що Наймитенко вас омилив, а ви пойняли йому віри та й пристали на дешеву ціну. Умовилися ви з ним за ціну на залізняк, який викопає, а за ті землі, яких не копатиме, які займе під будівлі, як за ті? Дурно вони йтимуть, чи що?
Люде переглянулися і очима питали один одного.
— Воно справді так, Грицю,— мовив Лаврін Кос до Стуковенка,— що ти на се скажеш?
Гриць трохи подумав, потер собі чоло і відповів:
— Воно справді чи не так, буцім чи не дали ми маху?
— Авжеж, дали. Нам не можна буде орати тих земель, що оддамо йому, вони у його гулятимуть; або він кому найме, він їх не копатиме, значить, скаже, і платить ні за що.
— Та хіба ж можна усі землі разом розкопувати? — мовив Летючий.— Ні в кого на се снаги не стане, і потреби такої не може бути. За рік розкопає він десятину чи нехай дві. Чи ви ж тямите, скільки залізняка можна добути з вашої десятини?
Люде знов кидали очима один на одного, стинали плечима і не знали, що казати.
— Про нас,— озвався старшина,— се діло темна темнота, але ж і наш начальник, і пан Ворона казали мені, що ми не продешевили, і добре заробимо.
— В таких справах,— сказав Летючий,— я більше тямлю, ніж Ворона, я певний знавець сього діла, я інженер, працював двадцять літ коло руди, от же що я спостеріг на ваших землях, і те, що спостеріг, хоч і заприсягти готов — правда. У тій вашій землі, що понад річкою, стільки залізняка, що вам і з одного упруга не зрахувати.
У селян тварі почали довшати, навіть отець Софрон упився очима в очі Летючому і слухав, роззявивши рота, а Летючий говорив далі:
(Продовження на наступній сторінці)