— Мені здається, що отут у вас під чорноземом повинна бути добра глина... От якби на мене — я зараз би тут цегельню. Ви знаєте, яка тепер дорога цегла?
— Може, й так, та не нашої голови се діло.
— Звісно, до такого діла голіруч не візьмешся, треба людини грошовитої, а все ж не завадило б вам добре роздивитися, спостерегти нутро своїх земель, на се не треба ні великих заходів, ні грошей. Се таке діло, що і я, на гулянках, охоче зроблю вам, я трошки шуплю в землі і вгадаю її нутро.
— Ануте, нуте! — весело сказав трохи захмелілий старшина.
— Ви ж знаєте, що і золото, і срібло, і мідь, і залізо ніде, як в землі.
— Чув, що з землі викопують.
— Авжеж, та тільки викопують не такими, якими ми їх уживаємо. От взять хоч би отсей мій перстень: жовтий, блищить — він золотий, а ніж отсей залізний, а хіба і се золото, і се залізо такими і викопали? Ні! Викопують руду; таку ніби глину, та вже з неї чи через огонь, чи через воду і добувають чи золото, чи срібло, чи залізо. Глини тієї наберуть добру коробку, пуд чи й більше, а золота там макове зерно, тим-то золото таке дороге; інша річ залізо, з пуда залізної руди заліза добувають кілька фунтів, часом півпуда, уважаючи, яка руда.
Старшина слухав вельми уважно, а потім мовив:
— А я зроду-віку не гадав, щоб отеє руда глина була такої ваги; все то от бога, премудро бог сотворив: руда глина, а з неї — золото.
Наймитенко помітив, що старшина не розуміє слова руда, а бере його яко ознаку кольору.
— Чого на світі не буває,— сказав старшина,— може, справді і в наших землях родить золото.
— Золота-то нема,— відповів Макар,— було б воно, так би люде досі знали, золото більше в горах, он як у Сибіру, а на нашій рівнині його нема, зате може бути що інше: залізо, кам'яне вугілля, он як в Херсонщині і в Катеринославщині.
— Еге, еге! В Кривому Розі, чув і я; туди і з нашої волості ходять люде на заробітки: се я знаю з того, що у нас пашпорти беруть, от, даючи, і спитаєш, куди хто йде? Багато до Кривого Рога йдуть, заліза там, кажуть, сила-силенна.
— А землі ті вельми похожі на тутешні, чом би і вам не спробувати, що коли і у вас під чорноземом руда?
— Руда, руда; се я запевне знаю, доводилося і самому відкопувати бабам глинище, руда глина у нас.
— Але чи є в ній залізо...
— Сього вже не скажу, а глина руда, аж жовта.
— Ну, що як є в ній залізо?
— Гм! — старшина весело засміявся на повен рот.— Добре б було, та ледві чи є; досі б люде спостерегли.
— А коли є?
— Тоді наш могорич! Тоді і ми станемо панами, свій Кривий Ріг заведемо.
— Не так-то легко; голіруч нічого не вдієте, щоб покористуватись з нутра землі металами, треба і грошей, і тямущої голови, певного знавця, а у вас цього нічого нема...
— Скільки ж там грошей треба?
— Щоб спорудити отакі заводи, як у Кривому Розі, так і мільйона мало.
— Мільйон! ї не чув такого; скільки ж се буде?
— Мільйон і буде,— засміявся Макар.
— От ви смієтесь, а я не тямлю, що то воно мільйон? Скажіть так, щоб я зрозумів: був би мішок грошей з мільйону?
— Як яких грошей, коли б самих мідяків, так і на сотню волових ґринджол не заберете...
— Ігі! — скрикнув Стуковенко.— Ото гроші, так гроші! Он який той мільйон!.. Нуте, а якби золотом?
— Золотом? Гм! Треба порахувати, може, три паровиці і набрав.
— Ну, се ще нічого, а все ж, як на мене, то і вмер би, а не зрахував, хіба б коробкою міряв, неначе ту пшеницю.
— А ви доки вмієте лік вести?
— Більш тисячі не втну.
— Б школі були?
— Де там! За мене і не пахло школою, самоуком навчився, та й як там навчився, скоропись не всяку розберу... Правду кажете: не нам за се діло братися, хоч би там і золото було у нашій глині, не нам, не нам воно, а тим, вибачте, товстотілим...
— В оренду оддайте землі...
— Се б ще нічого, але ж і тут морока: свої землі пустимо в найми, а самі що їстимемо? Де хліба братимемо? От воно й гак.
— Купуватимете.
— Купований хліб, пане Макаре, дорогий хліб і не такий смачний.
— А мені здається, що вийшов би дешевше свого.
— Як се так?
— Зовсім просто: тепер що ви маєте з десятини? Нехай сто п'ятдесят пудів.
— Ні, стільки і під добрий урожай не буде, кладіть — сотню.
— Як продать ту сотню по добрій ціні, візьмете вісімдесят карбованців. Скиньте ж за оранку, насіння, жнива, молотник... Що вам лишиться?
— Небагацько, тепер пшениця не в ціні, жиди звоювали панів і ціни збили... Нехай п'ятдесят карбованців лишиться.
— Се ж під добрий год, а крий боже — посуха, град, жук, муха, сарана, тоді що?
Староста мовчав; думне чоло його трохи охмарилося, знати було, що він щось міркує, нарешті він зітхнув і промовив:
— Всяко буває, все од бога, що біг пошле, того чоловік не одверне, але ж свої землі в оренду, а хліб купуй, ніяково воно, та ще й те, що дадуть оренди тієї за десятину?
— А ви панам що платите?
— Я, не наймаю, своєї стає, а люде беруть у панів, як під пшеницю, то двадцять і двадцять п'ять, як до землі.
— З десятини вам нема вигоди і не можна, треба з пуда.
— Як то? Глину важити... Нечувана річ.
— Не інак, інакше не можна.
— Се ви жартома?
— Скрізь так, і в Кривому Розі з пуда.
— Аж смішно! Землю на пуди! Ну, що ж з пуда дадуть, як ви гадаєте?
З очей і з усієї тварі Стуковенка знати було, що річ про руду більш і більш цікава йому; одначе він розпитував Наймитенка здержливо і часом вдавав, що він і не все те тямить і байдужий.
— Як до глини,— відповів Наймитенко,— платять по копійці де за двадцять, а де і за десять пудів.
" Старшина махнув рукою і мовив:
— Пусте діло, нема коло чого й заходжуватися. Он у Києві за маленьку карафашку глини на мазання дають сорок копійок, а в Одесі п'ятдесят.
— Так там же треба і праці: накопать, одвезти, скидать, натрудишся і сам, і скотину натрудиш, а тут за саму глину; ти собі лежи на печі та готові гроші бери. Нехай буде так, наприклад, на одному краю ваших земель — залізна фабрика стоїть; на другому копають глину; треба ж ту глину на фабрику привезти, за підводу нехай четвертак... Скільки разів за день звернешся? Разів десять, от вам щодня два з половиною карбованці. Де ви такі гроші заробите? За місяць — се виходить сімдесят п'ять карбованців. Подумайте, які гроші! Та ще й дома і замужем.
— Не щодня ж і заробиш, в свята і в неділю нема нічого, а скільки таких неробочих днів!
— Добре! Беріть самі будні, все ж вийде на місяць шістдесят карбованців. Хіба се не гроші! Опріч того і пішим, навіть жіноцтву — аби тільки здоров'я, а робота щодня буде. Малий підліток за місяць заробить десять карбованців.
У старшини розгорілися очі на такі заробітки, а чарочка ще більш піддавала огню.
— Славно ви говорите,— мовив перегодом старшина,— коли б воно і на ділі так, краще б і не треба.
— Побачимо! Перше діло треба землю добре роздивитися. Мені що, я не фактор, не пан, не грошовик, я сам мужик, хлібороб і єдине через те рад запомогти своєму братові-мужику, я по собі тямлю гірке життя мужика.
—г Дякувати вам! Нехай вам господь воздасть сторицею. Життя наше, справді, невимовно гірке! Гм! Ще добре, що у нас таке начальство,— додав старшина,— а коли б яке інше!.. То б... Он у сусідній волості торік вибили різками шістдесят чоловік, а у нас тільки двадцять... У нас Євхим Антипович — сказано... Та що й казати...
— Так я завтра і почну діло,— мовив Наймитенко.
— Час добрий.
— Тільки ж ваш могорич.
— Могорич — любовна річ, без сього не можна.
— Десята копійка буде?
— Десята?! Про мене... А за громаду не скажу.
До господи старшина вернувся з головою повною
ДУМОК.
— А що, коли справді у нас є залізо і станеться так, як віщує отсей Наймитенко? Та чи не бреше він часом? Не повинен би, свій чоловік, каже: я мужик, а проте хто його вгадає, тепер люде невірні: у іншого ангольський голосок, а чортяча думка. Може, його підослано, чи не проговорився я часом яким словом про начальство? Здається ні, я тямлю, що треба обережно... Побачимо. Коли справді походитиме на те, що буде бобу решето, так зуміємо вклонитися і Вороні, він людина нелиха.
Грицева жінка давно вже спала. Гриць, думаючи голосно, розбудив її.
— Що ти там бубониш собі серед ночі? — спитала вона.
— Спи собі з богом, спи, не твоє мелеться.
— Світло переводиш, лягав би вже.
— Ну-бо, Насте! Спи, або хоч мовчи, не перебивай моїх думок, важне діло.
— Думати можна і поночі. Потуши світло, та й думай собі. Затого світ буде, туши!
— Да цить-бо, я зараз.
— Так і гаси.
Гриць дмухнув, загасив світло і ліг спати.
VII
(Продовження на наступній сторінці)