Годі! Коли ти не соціаліст — купуй хату, і баста! А не купиш — я тобі не товариш! Так прямо й кажу...
"Оце пісня, так-так що пісня!" — подумав я собі, а далі й кажу:
— Дорогі хати в Києві!
— Що ж, не дешеві. А ж ти за хутір взяв тридцять тисячів, на хату буде...
А їстиму що?
— Аби хата! Всі знатимуть, що ти не соціаліст... Я виведу тебе в люде: буде і хліб, і до хліба... Сім'я велика у тебе?
— Семеро дітей.
— Се добра річ — благословив тебе господь, а мене ні... А ще скажи: чи ти вінчаний, чи так?..
— Та ще як вінчаний! Не просто, а "с разрешения начальства".
— Себто як? Я розказав.
— Бач, який ти завзятий! — промовив Мукосій і почав сповідати мене, як і про що я гадаю. Довго, довго сповідав і вкінець звернув річ на патріотизм...
— Патріотизм,— каже,— вимагає, щоб усі ми, як один чоловік, стали на допомогу урядові супротив соціалістів і нігілістів... Се наш обов'язок... Чи так?
— Авжеж! Тільки ж, бач, Охріме, чим же я запоможу? Не йти ж мені в жандарми або в поліціанти...
— Ніхто сього й не каже. А хіба тільки й світа, що у вікні — хіба чим іншим не можна?
— Чим же? Порадь.
— Буде на все свій час.
Ми попрощались. Охрім дав слово, що приїде до мене подивитися на моє життя і виведе мене "в люде"...
Вернувся я додому. Під клен — лежу. А думки так і осіли мене: чи не краще б воно було сидіти дома, хоч і мовчки, ніж іти "в люде"? Чи не лучче буде, щоб мене зробили божевільним, ніж "людьми"? І сюди гаряче, і туди боляче... Став радитись з Опанасом, з жінкою...
— Що ж,— каже Опанас,— і "не в людях" не смачно, та і в Нерчинську...
Мене при сім слові мов хто кип'ятком облив...
— Ні, ні,— скрикнув я,— нічого довго думати! "В люде, .в люде!" Нехай веде Мукосій!..
"А минувшина! — наче хто шепнув в ухо.— Минувшина! Хіба втеряти її не страшно, хіба се не мука? Але ж один тому кінець!.. Коли вмирать, так час терять..."
III. ЯКИМ ШЛЯХОМ ДОКТОР МУКОСІЙ ВИВОДИВ НАС У ЛЮДЕ?
Тяжко ховати батька і неньку, ще тяжче спускати в могилу діток або подружжя, а чи відає хто, як тяжко ховати самого себе, самому лягти живцем у труну і чути, як справляють над тобою похорони!.. Та ще які похорони і хто їх справляє?.. Чудні похорони... Умер чоловік справді, по-людськи, по-божому,— все одно від чого б не вмер: чи з холоду, чи з голоду, чи об'ївшись, чи з пошесті якої,— вмер як слід, і годі! Тіло обернулось "в землю", бо сказано: "земля єси і в землю обернешся". Душу чи анголи на крилах возьмуть, чи нечистий потягне крюком — все одно, люде не бачать того, а тіло не чує... Вмер і годі: нема чоловіка, лишилося тіло: вберуть його, заб'ють в домовину, в яму засиплють і кінець... Чи поплаче хто, чи ні — байдуже. Знаєш, що по закону тебе поховають: паламар за четвертака подзвонить "по душі", піп за коповика що треба вичитає, і "со святими упокой" заспіває, і "вічну пам'ять" виведе... усе як слід, по требнику. Вірній всього знаєш, що тіла твого на улицю не викинуть і ніхто голосно не реготатиме, не радітиме, що ти вмер, бо першого не можна по закону, а останнього посоромиться зробити хоч який безстидник, хоч би сам київський Піхно и... А хоч би хто й реготав і радів, байдуже,— бо ти нічого того не чуєш, ти не чоловік, ти мрець — і тільки!
Зовсім що інше живцем лягати в домовину! Та як лягати?.. Положити в неї не тіло своє, а минувшину свою; ховати не тіло, а дух свій, свої гадки, свій символ, свого бога!.. І чутимеш на сих похоронах не плач дітей, не вбивання дружини, а сміх і регіт "благонамеренных" шпигів, злодіїв товстопузих. Радіють вони: по-їхньому "воскрес чоловік", блудний син "вернувся до отчого лона"... Як же їм не веселитись! Як не радіти!.. Хіба се не муки! І сам ти радієш з злодіями, ховаючи свою минувшину, сям клянеш її, сам кидаєш на могилу її не землю святу, а грязюку, багно, гній з свинушника і сам протикаєш його святу могилу осиковим колком...
— От до чого дожились ми, Опанасе! Чи думали, чи гадали коли ми з тобою, що доведеться нам так паскудно вмирати?..
Опанас нічого не відповів, тільки глянув у вікно, і на старих очах його блиснули два самоцвіти.
— Чи вмирать, чи жить? Чи до божевільних, чи в Тару, чи в "люде"?..
— Чи на гіллю! — скрикнув Опанас.— Чи в Дніпро!.. На гіллю — бридко: ніби собака; а Дніпра жалко поганити... Знаєте, що у мене єсть...
При сім слові двері — рип! Ба, на порозі Мукосій.
— Я,— каже,— забіг оце до тебе на хутилочку, на годиночку: пробі, ніколи, хоч розірвись...
— Чого це?
— Недужих — ось поки! — він показав пучкою на горло.— От до обіду дві години, а мені треба заїхати до десяти недужих...
— Як же ти до всіх поспієш?
— Треба поспівати, коли не хочеш з довгою рукою під монастир!.. Сюди-туди, треба всюди... Але не тратьмо часу, кажи швидше: купив собі хату?
— Е, який-бо ти швидкий! Се таке діло, що сім раз примір, а раз одріж...
— Добрий кравець зразу одріже... Та не про се річ, а коли так, так нічого верзти невідь-що,— купуй швидше. Завтра банк продає дуже добру селитьбу. Тисячів двадцять варта!
— Еге! Не по мені жупан шитий.
— Не витребенькуй, а купуй.
— Та де ж купило взять?
— В кишені... Ти послухай: селитьба добра, банк дешево продасть... Я декому шепну,— тисячів за десять купиш...
— Се знов якось ніяково. Кажеш: варта двадцять тисячів, а купиш за десять... Коли двадцять коштує, так треба двадцять і давать...
Мукосій аж підскочив та до мене:
— А що, хіба не правду я гадав, що ти соціаліст! Настоящий соціаліст! Хіба се не соціальна теорія: "Брати стільки, скільки варто матеріал і праця..." Що мовчиш? Ну, дякую тобі, що проговорився, а то б підвіз був ти мене під піддашшя...
Я злякався, не знав що й казати,— так наче заціпило. Спасибі Опанасові, виручив: глянув на мене та до Мукосія:
— Ви, добродію, не так зрозуміли... Ми гадаємо собі так: коли ми що купуємо непоцінно, так щоб люде не сміялись або не лаяли та не говорили: "Сякі-такі, покористувались чужим добром! Селитьба коштує двадцять тисячів, а вони її взяли за половину..." От що страшно...
— Дурні ви обидва, як бачу! Вибачте за се слово... Видно, що ви живете не з людьми, а в лісі. Жили б з людьми, то б знали, що кожен розумний чоловік мізкує своє добро дорожче продать, а чуже дешевше купити. Се таке світове, що й мала дитина знає...
— А по-нашому,— каже несміливо Опанас,— тут наче пахне оманою...
— По-нашому! — перекривив його Мукосій.— По-нашому! По-вашому так, а по-людськи виходить, що ви обидва соціалісти: напхали собі, в голови прудонщини та й верзете: "Власніть — крадіжка — крамарство — мошенство..." А за се знаєте що? Туди, де козам роги правлять.
— Годі-бо, не сердься. Ми Прудона 12 зроду не читали... А бач, так по-християнськи, страшно, щоб гріха на душу не взять...
Як зарегоче Мукосій:
— Гріх! Грі!ха боїться! Бач, який праведник! Так чого ж тобі і лізти в люде? Тобі дорога в Лавру та в схимники... Ха-ха-ха!
Мукосіїв регіт взяв мене за печінки: соромно стало, почервонів та мізкую собі, що б його таке сказати, щоб втерти носа Мукосієві, а він швидше за шапку та й каже:
— Ну, як знаєш... Хочеш "в люде" — купуй хату; не хочеш — як хочеш. Тільки знай, що поки нема в тебе своєї хати, я не поведу тебе "в люде". Сам посуди: хто ти? — пролетарій! Чого гадаєш? Іди куцуй! Діло чисте, як скло,— а люде похвалять... Іди завтра в банк та купуй. Прощавай! Ніколи...
Що його діяти? Довго ми радились з Опанасом. Своя хата — діло добре, що й казати. Але справді, як же його викрутиться? Дорога, не по нашим грошам; дешево купить дорогу — чудно якось. Самим будувати — не нам за се діло браться: нічого не тямимо в будівлі. Не купити — розсердиться Мукосій, піде благовістити, що я соціаліст. Йому всі і всюди повірять — і зараз тебе, раба божого, гайда за Урал!... Горенько наше. Кликнули бабу на пораду, розказали їй усе, що чули від Мукосія.
Ану, стара, поверни своїм розумом та порадь нам! — каже Опанас.
— А ви селитьбу ту бачили? — питає баба.
— Ні.
— От, бачте, і видно, що у вас у бороді, вибачайте, гребка цвіте, а в голові на розум ще й не орано. Хто ж купує не бачивши? Хіба не знаєте, "завічного купця пугою б'ють". От що!
Ну, як же тут не сказати, що у баби справді голова мудра! Пішли ми, подивилися на селитьбу,— і баба з нами пішла.
(Продовження на наступній сторінці)