Аж гульк! Перед нами квартальний!.. Ми так і застигли!..
— А що се ви робите? — питає.— Га? Співаєте?.. Хіба не знаєте, що українських пісень співати не можна, заборонено!.. Та вам за се... Знаєте... Та я вам за се!..
Мовчимо ми. Звісно, що ж тут казати? Застав над піснею... "Заступи нас мати божа!" — молюся я мовчки, а квартальний зближається до столу, де стояла паска, горілка і вино. Опанас зараз і собі туди; миттю вхопив пляшку з мадерою, налив велику склянку доверху та "Христос воскрес!" до квартального. Похристосувався і випив з квартальним. Тоді і я став сміливий і собі похристосувався і випив з квартальним. Просимо його сісти, не погордувати та свяченого покуштувати... Сів, спасибі йому, їсть і вже не сердиться, а так ласкаво питає:
— Що се вам прийшло в голову по-українськи співати? Ми висповідались йому, наче попу на духу, розказали, як
нам кортіло спершу говорити, а потім співати, усе розказали. Слухав він, слухав, та й каже:
— Коли вже ви не стерпите, щоб зовсім мовчати, так я запоможу вашій біді: інколи заходитиму до вас і будемо говорити про всячину; зо мною "про все" можна балакати, тільки з умовою — без мене мовчати, і про се, що я кажу, анітелень! Чуєте?
Зраділи ми! Та ми до сього торгу і пішки, обіруч!.. Ще раз похристосувались, випили усе, що було... А ввечері і кажу нищечком Опанасові:
— Та й дурні ж ми з тобою! Як таки так: четвертий рік живемо у Києві і не догадались самі, щоб закликати квартального та з ним розмовляти! Прямо дурні! Ну, та дякуймо ж богові, що він заради Великодня запоміг нам! "Слава тобі, показавшому нам світ!"
Ждемо день — мовчимо; ждемо тиждень — мовчимо; знов починає кортіти на розмову, а квартальний не йде. Аж ось увечері в суботу "гряде жених от полунощи". Трошки веселенький —— ще краще, менше вип'є. Сіли. Мовчимо. Не знаємо, з якого боку і про що можна. А квартальний мовчки дивиться по стінах, по столах, по шафах, запримітив на столі календар Андріяшева 5, розгорнув і каже:
— Се нічого, се можна!.. А тих, знаєте, заказаних книжок, часом, нема у вас?
— Крий боже! Цур їм! Крім отсього календаря та "Байок" Глібова , нічого нема!..
— Бач! От "Байок" і не слід держати, бо се книжка українська, а українські книжки заказані начальством!..
Повинились ми, сказали, що сього не знали, і зараз швирнули "Байки" в грубу. Квартальний похвалив нас за се та й питає:
— А як ви гадаєте про начальство? Що таке начальство і від кого воно?
— Про се, признаться, ми не гадали; але ж звісно, начальство од бога... "Всяка душа властям да повинується, ність власті, аще не од бога суть",— вирік Опанас.
— Так, так! Розумне ваше слово! — і знов похвалив. Та й знов питає:
— А чи можна жити без начальства?
— Історія свідчить нам,— став я відповідати, але гість наш замахав швидше руками та до мене:
— Годі, годі! Гетьте з історією! Нащо вона нам? Ви говоріть не по історії, а по душі...
— По душі?.. По душі., начальство.. Як же без начальства? Хто ж би тоді піклувався про нас? Хто ж би гадав за нас? Начальство... Ми б погибли без начальства: розжиріли б, розтовстіли б, знічев'я б і бога забули... Самі здорові, знаєте, що коли б не було начальства, кому б ми платили податі і налоги? Нікому! Ті б гроші лишалися у нас у кишені; ми на них стали б розкошувати, товстіти, п'янствувати... Без начальства за кого б ми молились богу? Ні за кого! А не молячись, забули б і бога, а забувши бога і його заповіді, стали б красти, розбивати людей, розпустувати, зовсім би скаменіли, перевернулись у звірів... От що б вийшло без начальства!..
— Так, так! Правда, свята правда! — знов похвалив і каже:
— Та ще не все: без начальства не було б государства, без государства не вдержалась би сім'я, а без сім'ї, що?.. Звір'є — і те живе сім'єю...
— Не все звір'є! — роззявив я рот, а Опанас швидше мене за рукав та сам до квартального.— Порадьте, будьте ласкаві, що можна робити, а чого не можна?
— Можна усе те, що на користь государству, начальству, церкві, громаді і сім'ї... Що хоч, те й роби — тільки в хмари не заходь...
Випили!
— Я,— кажу,— ніяк не знайду собі роботи.
— А якої вам роботи?
— Та такої б, поздоров боже вас, щоб не сидіти мовчки, а можна розмишляти.
— Гм! Роз-ми-шляти... Бач, чого гиря забажала проти ночі — кісничка!.. Що ж, і така робота є: приміром — шинкувати! Скільки-то в сім ділі треба голову поламати та покрутити мозком... Се діло не просте; хто, не розжувавши, візьметься за його зараз — тпрру та ну, та й не вивезе, зникне; а шинкувати — розмишляючи... Е, се діло добре і начальство за се нічого... От і робота. Що ж?
— Нема, кажу, у мене вдачі на се.
— Ну, на службу!
— Боязко.
^— Чого? Начальства? Овва! У нас начальство добре, не кусається. От же я служу десятий рік... Нема охоти на царську службу — ідіть на приватну... От у банках, в акціонерів... Там добре, тільки що треба протекції... Справді, десь та треба вам притулитись, хоч не для роботи, так хоч задля начальства; а то от начальство якось ніяково поглядає на вас: що воно, каже, за люде такі? Ніде не служать, нічого не роблять, ні до кого в гості не ходять і п'яними ніхто їх не бачив на вулиці... Щось воно та не так... Треба б назирати за ними...
Мені зараз у голову так і залізла "ідея": господи, так се за нами знов назирають!.. Робили колись — назирали, придивлялись: "Що і для чого роблять?" А тепер нічого не робимо — знов назирають: "Чому нічого не роблять?" На яку ж тут його ступити? Як же його вгадати, де гаряче, а де боляче? Як же його жити?.. Чого ж се, Опанасе, така на нас напасть? Відкіля вона йде? Чого вона присікалася до нас? Як від неї відкараскатися?.. І почали ми з Опанасом про таку нашу біду думати, гадати. Довго думали, далі кликнули на пораду Оришку. Вже не даром люде кажуть: "Де чорт нічого не вдіє, туди бабу пошле". Баба Оришка зразу, як почула наші речі, так і рішила:
— Се все вам через те, що ви все сиднем дома сидите, між люде носа не покажете!
— Страшно, бабусю, між люде!.. Коли ж ми не люде, а обивателі... Та між людьми, сама здорова, знаєш, не вмовчимо, заговоримо, та часом таке скажеш, що опісля не відкараскаєшся...
— А ви "такого" нічого не говоріть...
— Мовчать — остогидло.
— І не мовчіть, а говоріть по-людськи.
— Про що ж його можна говорити?
— Про все, про що люде говорять. Про святих печерських угодників, про добрість начальства, про отих навіжених "соціалістів" — тільки що їх треба раз по раз лаяти і в батька і в матір; навіть про пиво, про ковбаси...
— Брешеш, бабо! — не втерпів Опанас.— Про ковбаси не можна! Сама знаєш, ковбаса — ласе діло!
— Чи вже ж?
— А чи кожний їсть ковбасу? Ні! А чому ні? Бо нема. А чому нема? Чому в одного є дві ковбаси, а в другого ні одної? Чом би не зробити так, щоб поділити ті ковбаси на всіх?..
— Бач, куди він стриже!.. Цить лишень! — перебила Оришка.— Почав з ковбаси — на соціалізм зводиш. Та за се тебе знаєш куди? Хочеш, зараз піду, докажу... Ділити! Бач, що вигадав! А нащо їх ділити? У кого дві ковбаси — хай дві і буде у нього; а в кого ні одної нема — хай заробить...
Опанас прикусив губи. Справді, страшно стало: що, як відважиться Оришка та піде доказувати, що Опанас "соціаліст" або "нігіліст", та ще й мене потягнуть!.. Тепер такий час, що ні на кого не можна покладатись... Так як же його іти в люде? Навіть про ковбасу страшно говорити...
А баба Оришка знай все своє плеще:
— Не слухайте ви оцього Опанаса! Вилізіть з свого дупла,— ідіть у люде, а то, отут сидячи, цвіллю покриєтесь, і собі, і другим віку укорочуєте... От і пані — така безталанна; усе сидить дома, усе сидить, незабаром і говорить забуде... Хоч би в театр, абощо...
— Справді, Опанасе! Гайда завтра в театр! Тільки знаєш: вельми не ляскай в долоні і більш трьох разів не викликай актора, бо такий закон видав у Києві поліцмейстер!..— Жінка моя, господи, як зраділа, почувши, що підемо в театр... Пішли, якраз на "Гугенотів" 7. Грають, мабуть, добре, бо публіка ляскає; співають трошки фальшиво: голоси, наче колеса не мазані, риплять; зате як добросовісно кривляться актори, ще добросовісніш актриси закидують вгору ногами і зовсім вже добросовісно обголюють своє тіло там, де... звісно, вимагає сього... п'єса. Після опери балет! Гарно танцювали, а миліш усього оті голі ноги, голі руки, груди... Правда, в іншої і грудей нема, зате в другої мов кавуни — дивишся, не надивишся... Гарно! Щоб трошки нижче згори та вище знизу — так от тобі і Єва, і Адам, і едем, і первозданний мир!..
Що ж, Опанас і тут нашкодив: дивився, дививсь, а далі як плюне, а потім голосно:
— Чорт батька знає, що таке!.. Одно розпуство! От коли б нашу "Наталку Полтавку" 8...
А квартальний на сім слові як з землі виріс та до нього:
— Що, що? Забули, що я говорив, що приказував?.. Хіба-не знаєте, що "Наталка" заказана!..
(Продовження на наступній сторінці)