Прочули перекупці, що дід дурно хліб людям роздає, та до його:
— У вас ще яма є?
— Авжеж є! повна, не порушена.
— Продайте нам.
— Годі! я ще не здурів, не продам.
— Чому?
— Тому, що мені грошей не треба; а у людей хліба нема, та й самому треба на дорогу. На тім тижні рушаю на той світ...
В середу на провідному тижні й другу яму відкопали. Зерно до млина. Перемолов, два засіки борошном набив. Тоді кличе майстрів і каже:
— А нуте лишень! заходьтеся та злаштуйте мені хату нову, та гарну, дубову, простору, — щоб не тісно було лежати, не важко сиру землю держати.
Зробили йому труну, славну таку з горбатим віком. Виготовив він зараз усе, що треба про смерть: сорочку гаптовану, покривала, рушники до хреста й до корогов, хустки під мари, а в суботу заходить до мене:
— Завтра по обіді, каже, приходь, Уляно! Обмиєш мене та на той світ причепуриш. А сьогодні нехай люди по борошно йдуть.
Я слухаю його і не тямлю, що казати, що діяти: думаю — се дід жартома; а серце моє чує, що ні!.. сплакнула нишком собі й мовчу.
І справді воно так сталося. Вгадав дід. Його праведній душі, мабуть, янгол подав звістку про день смерти. Перед вечернею, — дід роздав убогим борошно, попрощався з людьми, висповідався у отця Харитона. Другого дня за службою запричастився, прийшов з церкви до господи, нічого і в рот не взяв. Попрощався з усім родом, ліг на лаві, перехрестився і тихо-претихо заснув — переставився, наче свічка та догорів.
З великою шаною ми його поховали. Усі хрести, усі корогви з церкви за ним несли. Усе село було на похороні.
1892 р.