Еге!.. А зайшли-б ви до його в хату та подивилися: чисто та весело, наче у віночку, стеля й стіни вибілені, веселі, буцім всміхаються до тебе; сволок з горорізьбою, липовий; трамки помережані. Лутки вікняні обквітчані везерунками, виведеними любриком та синькою. На покуті образ святої Покрівоньки, увесь він заквітчаний сухими васильками, гвоздиками та чорнобривцями. Любив дід квітки; ще як і любив! а сказано: хто квітки кохає, той воскове серце має. Так воно дійсно й було: м'яке, чутке, огрійне, наче весняне сонечко, було у діда серце; далеко воно чуло — у кого лихо ночує: до скорботних, до вбогих, до покривджених — дідове серце теплом сцілющим билося.
Біля дверей у діда в хаті, як звичайно, був водничок; та який липовий, увесь горорізьбою оздоблений. Сам Євмен і різав; з його був мастак-різьбар; яких тільки ложок, тарілок, полумисків, ковшів він не понавирізував та все на людей роздавав, а собі нічого. Улики в пасіці, і вони з горорізьбою. А вже лавки в хаті, стіл — вимиті, вишарувані, аж жовті, наче воскові. Долівка в хаті рівна, як стіл; глиною жовтою вивіхтьована, наче вигембльована. І хто-ж би ви думали отак чепурив дідову хату? Дочки та внучки, казали-б ви? Не без того, що й вони рук докладали, але більш за них чужі дівчата. Почережно дівчата чепурили дідову хату; отеє за чергу було аж сваряться, трохи не б'ються; кожна рада-радшенька, щоб швидче на чергу стати, бо кожна певна була, що дід наділить її і медом, і маком, і яблуками. Меду у його від льоду до льоду без виводу. Маку на городі сіяв цілі гони; не для себе, а про дівчат. Отеє, було, як прийде Маковія, так дівчата — наче бджола та, до діда на город: наріжуть маківок по здоровенному снопу, та й до водосвяття. Ну вже про садовину про дідову чи й треба, казати. Сад у його був суще прекрасний той рай. А яблуки — усе путівки, оливки, шклянки, опорти — з кавуна завбільшки, від нових до нових в стузі, в полові долежували. А що груші тієї було — сила та й годі! Уродять, так і листу не знати, так рясно: дулі, сапіжанки та краснобочки розсипчасті. Любив дід в садовині та в пасіці кохатися. Пасіки він ніколи не вивозив у гречки, в садку у його вона на лужку. Що за прегарний лужок той був! Він і не великий, та зелений — рівний, немов килимом оксамитовим засланий. Дід так штучно вмів підкошувати той лужок, що травина була в травину: рівна та густа, наче нова щітка микальна. В головах того лугу — клен; він ще й досі стоїть, обіймищів у двоє буде: високий з дзвіницю, листатий та розлогий. Листя на йому завбільшки з підрешіток, — крапелясте, буцім хто по зеленому полю крейдою побризкав. Отут було під кленом дід і розкошує, — з весни до зими і днює й ночує, а під дощ — у курінь. Невеличка у його пасіка була: більш тридцяти пнів на зимівлю до омшаника він не ховав; що більш від того, те пороздає дітям, онукам, хрещеникам; два найліпші вулики — на церкву легує. Коли який лишок — на голоту. До голоти він цілим серцем припадав.
Село наше, як глянути на його, наче і не вбоге, а роздивись ближче — господи! скільки тієї голечі, що світяться плечі! Отож Євмен усю її знав, і серцем про неї дбав; спить було й міркує:— чого кому бракує. Скоро почалася осінь, скоро впорався Євмен з оранкою, зараз він і метнеться по селу льнувати, наче попадя та стара.
Де є дівчата — не мине він тієї хати.
Прийде до однієї:
— А що, дівко! у вас прядуть?
— Авжеж, дідусю, прядуть. — Коли прядуть — нехай і мені півмітка дадуть. Богові в прийом — піде.
Тоді до другої і вже ніяк, як не з приказкою:
— А ну, дівко, сюди — смик, туди скок — напряди діду клубок.
Далі до третьої:
— Хочеш, дівко, заміж? — питає, наче сам не тямить, що де та в світі дівка є, щоб заміж не хтіла.
Дівка мовчить, тільки всміхається до діда; а він до неї:
— Хочеш заміж піти, — голому сорочку спряди.
Отак усіх і обійде: жодна не відмовить йому і нанесуть і на основу й на піткання.
Він вже сам оснує; тоді з основою та з пітканням до ткалі.
Те полотно на весні він сам вибілить у себе на лужку, покрає, скільки з голоти кому треба чи на сорочку, чи кому на штани й пороздає ще до Вшестя, а в Клеччану неділю, щоб усі були в нових сорочках.
III.
Біля пасіки й біля саду у діда Євмена тільки й сторожі було, що отой кабанець перістенький та Рябко. Ні від кого було й стерегти; у нас на селі хоч і без злодія, хоч як люди ласі на садовину, а в дідовому садку без його волі хоч-би тобі хто одну яку погану гнилку взяв, ні во вік! Крий боже, щоб хто заняв, і сорочка-б на тому занялася.
А спитали-б ви, чому у діда ніхто нічого не займав? Гай, гай! треба було вам бачити, що діялося на Спаса у діда в дворі й під двором. Отоді-б ви й тямили, чому у діда садовина наче заворожена од злодіїв. На Спаса — скоро було почне дніти, у Євмена й на дворі й біля двору чистий ярмарок: у кого тільки свого саду нема — всяке до Євмена; він кожному наділить; тому в шапку, тому за пазуху напхає, тій у запаску насипле. Надає садовини, тоді повнісенькі ночви стільників до церкви, посвятить і розташується собі на цвинтарі під бабинцем; сяде на муріжку, та, наче піп артус в дарну неділю, роздає стільнички й старому й малому. І не було в нашому селі душі християнської, щоб на Спаса не покоштувала меду свячего. Що-ж то за мед був! ясний та прозорий як сльоза, а пахучий!.. Наче в йому пахощі з усіх квіток!
Так от чому дідової садовини ніхто й не займав: і старе й мале вважало Євменів садок наче святощі такі, що до них без дідового благословення і доторкнутися гріх, не то що!...
Вельми у нас шанували діда й слухалися його, наче батька того рідного. Не можна було за його добрість і не слухатися його. Тепер таких добродіїв нема. От згадую собі хоч-би таки про нашого козака Семена Кобзу. Прокинулася у його, не дай того господи нікому, пожежа, та саме серед глухої ночи, ще й під вітер великий. Усе, що було і в хаті і в коморі, — усе вогнем взялося. Горенько Семенові-горопасі та й превелике: жінка, діточок маленьких двійко, а тут ні хати, ні хліба. Зараз дід Євмен їх до себе на зиму. Семен перегодом до громади: "зарадьте на порятунок з каси грішми на хату", — звісно в позику. Просить Семен на дерево, на майстрів — дві сотні, а громада йому півсотні дає: — "не спроможешся, кажуть, чоловіче, двох сотень вернути". А Семен змагається: "що я, каже, з півсотнею вдію? рук не зачеплю; стін не стане вивести".
Євмен тоді до його каже: "Бери, Семене, що дають, а то й того катматиме".
Послухався його Семен, а він тоді до громади:
— Зарадьте й мені сотнягу.
Громада дивом — дивує:
— На що вам, діду, позика?
— То вже моє діло, нічиє більш; я про те знаю, на що позичаю. Я не лабза який, не на переводню беру.
Дали йому сотню, позичили; і нікому не втямки, на що дідові гроші. Ніхто нічого не помічає, що Євмен думає-гадає.
А перегодом Євмен і каже до Семена:
— Рушай на заробітки в Таврію, а позичені гроші лиши жінці до рук, нехай потроху вивозить дерево.
Як почав його маєткословити, той і пішов.
Бачимо небавом — дід у себе на дворі нову хату закладає, та за шість тижнів і готова, немов з землі виросла. Люди дивуються: на що Євменові нова хата, коли й старій віку нема? Діти рідні про те не відають; спитають — так він або мугикне що, так невиразно, що й не розбереш, або скаже:
— То не хата, то омшаник з вікнами буде.
Чи омшаник, — то нехай і омшаник, не наше діло.
За тиждень до Клеччаної неділі почали крокви стягати. Тоді дід до Семенихи:
— Йди на прощу з дітьми до Київа.
З нашого села велика сила людей ходить до Київа святого відговітися к Тройці. Пішла й Семениха.
Євмен тоді до майстрів:
— Розбирайте хату.
Думаємо: до чого отеє дід химородить? Чи він часом не теє? Так ні-ж! нічого такого не знати.
Хату розібрали, а увечері дід скликав парубків і каже:
— А нуте, хлопці-молодці, богу на прийом: по деревині на плечі, та на Семенове дворище; за те мій могорич: по чарці — по другій і липівка меду. Нуте! толокою...
Кинулась та голота: що то, сказано: молода сила! тільки вміло орудуй єю, вона тобі й землю переверне! Горить робота: хлопці носять, — майстрі складають! А місяць з зіроньками їм присвічують та радіють, що в Семена на пожарищі, буцім тісто на опарі, хата росте. Тоді вже всі ми вгадали, на що дід гроші позичав.
Вернувся восени Семен; грошенят дещицю приніс... Дивується, та аж заплакав, як почув од діда:
— Отеє вам хата: живіть на здоров'ячко! По спромозі виплачуйте; а в касу — то вже моя голова знатиме.
Отак і звів чоловіка на ноги. А що коли-б не Євмен? Тоді Семенові — хіба з довгою рукою, під манастир. А нуте, скажіть — хто-б другий отак зробив?
Отже не без ворогів було й в діда Євмена, та нема в світі такої людини, щоб на неї пси не брехали, а люди не клепали! На всіх не вгодиш: солодким будеш — злижуть; гірким — сплюють...
IV.
(Продовження на наступній сторінці)