Ч о р н и й (до Оленки). Не по формі зустрічаєте старших, лейтенанте! (Побачив полковника). Здравія желаєм, товаришу полковник! Капітан Чорний!.. (Обірвав). Командир третього батальйону... Товариш начштабу! (Вітається). Аж не віриться!
Ф е д і р І в а н о в и ч. Мов додому приїхав. (Цілує руку Асі). Ася Михайлівна... Наче я вас усіх учора бачив... Всі такі молоді...
Ч о р н и й. Молоді... У нас з Асею вже солдат росте!
Ф е д і р І в а н о в и ч. Вітаю! Жаль, що на весіллі не був.
О л е н к а. В армії лишились?
Ф е д і р І в а н о в и ч (жест). Кадровий!
Ч о р н и й. Товаришу полковник, дозвольте. У нас заведено розпорядок — о дванадцятій нуль-нуль за стіл... (Жест). Прошу.
О л е н к а. Запізнюємось.
Ф е д і р І в а н о в и ч (жест у бік стола). Наче дихнуло фронтом.
А с я. Ідея Оленки. Ми всі роки втрьох — за таким столом.
Ф е д і р І в а н о в и ч (оглядає стіл). А сьогодні, бачу, чекали четвертого.
Незручна пауза, всі мимоволі глянули на Оленку.
О л е н к а. Вже п'ять на першу, товариші офіцери!
Ч о р н и й (розливає з фляги, всі беруть кухлі, підводяться). Наш традиційний тост. За тих, хто дарував нам перемогу...
Випивають. Тихо, схвильовано співають свою полкову пісню. Темніє кімната, і висвітлюється лист:
"Кравцов! Усе почалося з того, що у День Перемоги нас було четверо (крім слова "Кравцов", усе закреслено). Пишу тобі останнього листа, я втомилась від чекання. ("Втомилась від чекання" закреслено). Ти мене зрозумій, тяжко, нестерпно тяжко бути самотньою. Я в душі тебе ніколи не забуду. (Остання фраза закреслена). Не можу повірити... Так сталося, приїхав фронтовий друг ("друг" закреслено). Товариш... Я про нього тобі писала — Федір Іванович. Він в армії, на Далекому Сході, завтра я виїжджаю з ним... Прости, Кравцов! А хіба я в чому винна? Хіба я винна перед тобою? (Після слів "з ним" все закреслено). Олена".
Висвітлюється кімната Олени. Двері шафи відчинені, посеред хати стоїть кілька чемоданів, на одному сидить Оленка в плащі, вже ніби готова в дорогу. Пауза. Заходить Федір Іванович. У руках якісь пакунки, квіти, він незвично для нього збуджений, веселий, балакучий.
Ф е д і р І в а н о в и ч. Квіти візьмемо з собою, уявляєш, троянди на Курилах! Попросимо стюардесу якось зберегти, щоб не зів'яли. (Подає квіти Оленці, засміявся). Ти знаєш, жінка, яка продавала квіти, каже мені: "Поздоровляю вас, товаришу полковник". — "З чим?" — питаю. "Зі щастям" — каже. Виявляється, як горе, так і радість не можна приховати. Іще купив "Пионерскую правду", вона допомогла мені відшукати тебе. Я тепер передплачу її на п'ятдесят років. (Дивиться на годинник). За десять хвилин будуть Чорний і Ася. Попрощаємось — і в дорогу.
Пауза.
Оленка (тихо, але чутно). Дорогий мій друже! Прости мене, я нікуди не поїду!
Федір Іванович щось хотів запитати, та так і не встиг, а з обличчя ще не зійшла радість.
Ф е д і р І в а н о в и ч. Що ти сказала, Оленко?
О л е н к а. Я не поїду.
Довга пауза.
Правду сказав Сковорода: "Трава є трава, а скошена трава — сіно". (Пауза). Хай моє кохання живе. Хай росте...
Поволі гасне світло.
Висвітлюється лист:
"...Збоку, наче в кадрі фільму, вглядаюсь у своє життя і нічого змінити не можу — бо кохаю... Пенелопа, чекаючи Одіссея, ткала вдень і розпускала вночі, а я свої надії виткала безсонними ночами... виткала довге полотно своїх чекань... І руки не піднімаються розпустити це полотно".
Висвітлюється кімната. На столі горить свічка. Оленка сидить задумлива, дивиться на маленьке полум'я, нечутно заходить К р а в ц о в. Такий, яким ми бачили його в першій картині. Десь далеко, ледь чутно, застрочили і замовкли кулемети.
О л е н к а (тихо). Де ти тепер, Кравцов?!
К р а в ц о в. Я тут.
Виникають звуки вже знайомого вальсу. Оленка мовчки, наче за внутрішнім покликом, підходить до Кравцова, зупиняється.
О л е н к а (розмовляє з Кравцовим тихо, наче боїться, щоб її не почули). Давай потанцюємо, Кравцов!
К р а в ц о в. Без музики?
Ол е н к а. Згадаємо ту, що на випускному. Вальс.
Кравцов несміливо торкнувся стану Оленки, повільно танцюють. Кравцов нахиляється, мов хоче поцілувати Оленку, вона відсторонюється, обоє зупинились, мовчать.
К р а в ц о в. Закінчиться війна-зустрінемося. Побачиш, приїду!
Оленка (посміхнулась). Квитка не дістанеш.
К р а в ц о в. А я не поїздом.
О л е н к а. Літаком?
К р а в ц о в. Я приїду до тебе... (Зупинився, думає, на чому він приїде). На голубих оленях! У заметіль таку, що тільки в нас буває — непроглядну, як білий дим. На голубих оленях! Вони вітром мчатимуть!
О л е н к а. Голубих оленів не буває, я їх придумала.
К р а в ц о в. Раз ти придумала — то вони є! І я їх знайду! Приїду і скажу: Їлонко, Роксолано, Жанно д'Арк, поїхали!..
О л е н к а. Куди?!
К р а в ц о в. Світ дивитись! Я тобі покажу такі дивовижні краї!
О л е н к а. А ти їх бачив?
К р а в ц о в. Снилось або уявляв. А може, поїдемо в чужі землі допомагати революцію робити?
О л е н к а. Не боїшся?
К р а в ц о в. Я... Та от завтра бій, і я піду! Хай уб'ють, не боюся!
О л е н к а (тихо). А хто до мене приїде?
К р а в ц о в (подумав). Ні! Я виживу! Щоб до тебе повернутись!
О л е н к а. Виживи, Кравцов!
Переміна світла.
Кімната. Свічка згасла. Оленка — вся в спогадах. Дзвінок. Один, другий. Оленка відчиняє двері — заходить Вічний, уже помітно постарілий, в руках саморобна валізка...
В і ч н и й (поставив валізку, витер вуса). Здрастуй, Оленко. Вічний я!
Оленка ще трохи постояла, наче пізнавала, потім впала йому на груди, забилась у плачі.
Що з тобою, дочко? Не треба плакати. (І сам непомітно змахнув сльозу). Гість у тебе, а ти в сльози... Заспокойся, дитинко... Ось так.
О л е н к а (витирає сльози). Це я вперше заплакала на людях. Вперше!
В і ч н и й. Воно так, самому поплакати не гріх, а на людях... Он яка ти гарна, тільки якась наче...
О л е н к а. Яка?
В і ч н и й. Дуже не схожа на славетного снайпера 346-го стрілкового... Таке плету, старий... Твоя хата?
О л е н к а. Моя.
В і ч н и й. Гарно та чисто — добре живеш! (Глянув на картину). Малюєш? (Підійшов до мольберта). Землянка — це та, в яку я тоді заходив до тебе, — он і кухоль, і котелок, і гвинтівка з оптичним твоя...
О л е н к а. Яка я рада, що ви приїхали, а то пишете тільки поздоровлення з Днем Перемоги!
В і ч н и й. Я пишу нескладно, та й що писати — живу собі. А ти чого ж не пишеш?
О л е н к а. Що писати-теж живу собі... (Пауза). Одна...
В і ч н й й. Я так і думав, що одна... (Розкриває чемодан). А це гостинця привіз. (Виймає білу полотняну вишивану сорочку). Це тобі — моя баба. У нас хлопці, дівчат немає, то стара каже: "Оленка в театрі, то, може, їй згодиться".
О л е н к а (розгортає сорочку, захоплено). Яка вишивка!
В і ч н и й. Моя вміє вишивати.
О л е н к а. І моя бабуня вміла.
В і ч н и й. Знадобиться або в театрі, або колись — дочка...
Оленка згорнула сорочку.
Це від мене подарунок. (Подає хустку білу в квітах). Колись у цигана виміняв, так і називається — циганська... Думав, жінка носитиме, а вона поклала до скрині. То жаліла, то за роботою — так і не запиналася.
О л е н к а (накинула хустку на плечі). Спасибі, спасибі вам.
В і ч н и й. А це сало, воно добріше, чим куповане. Це варення калинове, вишневе, малинове, це мед, а це трохи масла — домашнього. А це (виймає дошку, вистругану, з ручкою) я зробив, на кухні пригодиться. Щось покришить, щоб не порізати столу. А ось і калинова. (Виймає з кишені пляшку). В кишені віз, щоб не побити, на семи травах настояна.
О л е н к а (вкрай схвильована). Спасибі, батьку... Чим і віддячу...
В і ч н и й. Батьком назвала — уже й віддячила... Гарна ти, Оленко, молода і гарна.
О л е н к а (посміхнулась). Не така вже й молода, не така вже й гарна. Роки...
В і ч н и й. Роки йдуть, а що їм робити... Вони йдуть, а ми живемо.
О л е н к а. Вас наче бог послав. Прийде Ася, Чорний — от буде їм сюрприз.
В і ч н и й. Як вони?
О л е н к а. Чорний — кандидат педагогічних наук!.. Уявляєте, наш комбат Чорний... кандидат педагогічних наук. Ася — головний хірург, майстер вищого класу!
В і ч н и й. Практика на війні в неї була, не дай боже!
О л е н к а. То, може, їх зараз покликати?
В і ч н и й. Покличеш їх, Оленко, пізніше... А поки що розмова до тебе є...
О л е н к а (трохи стривожено). Розмова?
В і ч н и й. По чарці давай вип'ємо.
О л е н к а. Може, потім.
В і ч н и й. Розмова така, що треба перед нею.
Оленка дістає чарки і ставить на стіл якусь закуску.
В і ч н и й (наливає чарки). За все добре, Оленко! (Випивають). Воно й на нерви діє добре. (Пауза). Скажу тепер, чого я приїхав. (Пауза, думає, з чого почати). Отож сини в мене. Два їх: один секретарем райкому комсомолу, там же, у нас в районі, а другий збирався на дипломата, а вивчився на інженера. Працює в Сибіру. Гарні діти. Можна закурити?
О л е н к а. Куріть, і я теж, — щось наче хвилююсь...
(Закурює).
(Продовження на наступній сторінці)