М о л о д а ж і н к а (вже іншим, співчутливим голосом, та й вся вона наче іншою стала, аж погарнішала — може, від того, що зняла хустку, вродливе обличчя — спокійне). Ще раз прошу, пробач мені, дурній. (Пауза). Я з своїм зустрілася за два роки перед війною. А потім він як пішов, то аж у сорок п'ятому повернувся. Що вже я пережила за ці роки?! Думками вдень і вночі біля нього — і вмирала і оживала з ним. Повернувся, одружилися, щастя поселилось у душі — не ходжу по землі, на крилах літаю. І десь взялася думка, ніби ворог підкинув: невже він п'ять років нікого не любив? Я взяла та й запитала його... Він якось байдуже, наче пригадав: сестра одна на фронті подобалася, гарна дівчина була... І перевів розмову на інше. Я вже не допитувалась більше. А та сестра п'явкою в серце впилася. Відчуваю, по голосу його відчуваю, що нічого страшного не було, а п'явку відірвати не можу. Для чого він мені так нерозумно признався? Власне, що признався? Просто подобалася. А тут лист від тебе!.. Я вже з собою нічого не могла вдіяти. Поїду і вб'ю розлучницю! Отака я божевільна, Оленко. (Пауза). Так грішно про тебе думала. Прости.
О л е н к а. Я не серджуся.
М о л о д а ж і н к а (обняла Оленку). Не втрачай надії — може, він і живий. Може, в полоні... Тепер багато повертається, чекай.
Затемнюється кімната. Висвітлюється лист:
"Закінчила училище. Працюю в театрі художником-декоратором. Відремонтувала свою "землянку", придбала нові меблі. Хто не прийде — захоплюється, як у мене гарно. Я люблю свою "землянку", а іноді хочеться підійти і кинути гранату в неї, в мою тюрму... Якби ти знав, Кравцов, як важко бути жінці самотній. Наче й на вулиці чоловіки вгадують, що ти самотня. Кидають на тебе погляди такі... липкі, що хочеться швидше додому, стати під душ, відмити їх...
Пробач, з ким же, як не з тобою, поділитись..."
Кімната Оленки... Не "землянка", а нова — світла, зі смаком вмебльована. Здається, тут оселився затишок і спокій... Оленка увімкнула приймач, слухає пісню...
Дзвінок. Оленка відчиняє двері, заходить Адвокат. Йому вже сорок. Красивий, випещений, святково одягнений, в руках букет білих і червоних троянд.
А д в о к а т. Пробачте, що я без запрошення.
О л е н к а. Справді, несподівано. Що вас привело до мене?
А д в о к а т (подає троянди). Ось ці троянди. Подумав, ви художник, ви любите квіти...
О л е н к а. Дякую. В честь чого?
А д в о к а т. Просто так. Надворі падає сніг — і ці троянди. Така несумісність... (Усміхнувся). І ви, як троянда, серед снігу...
О л е н к а. Для правди занадто красиво. А втім, я помітила, що ви схильні до велемовності.
А д в о к а т. Коли я бачу вас, мимоволі народжуються небуденні слова.
О л е н к а. Ви адвокат, це професійна звичка розцвічувати мову, але тут немає суддів і підсудних. Може, і буденною обійдемось.
А д в о к а т. Не розумію...
О л е н к а. Наприклад, я скажу вам: не треба чекати мене біля театру. Не треба шукати випадкової зустрічі зі мною. І нема чого заходити до мене без запрошення, навіть з трояндами. Що ви на це скажете?
А д в о к а т. Згоден з вашим міркуванням і прямотою. Але... (Пауза, посміхнувся). Справді, професія впливає і на лад мислення. Ви сказали, що тут нема суддів і підсудних... Уявімо, що є...
О л е н к а. Не збагну.
А д в о к ат. Ви суддя, а я підсудний і сам себе буду захищати.
О л е н к а. Ви вчинили злочин?
А д в о к а т. Ви суддя, і вам вирішувати, чи вчинив я злочин.
О л е н к а. Суддя, злочинець, адвокат — цікаву гру ви пропонуєте...
А д в о к а т. Все, що я вам скажу, може здатися банальним. Але повірте, Оленко, в кожному моєму слові правда... Я жив спокійно. Я вважав себе щасливим... А може, це так і було. А потім Першотравневе свято. І раптом у барвистому потоці людей я побачив вас... Побачив — і вулиця ніби обезлюдніла. Залишились тільки ви. Я йшов за вами, мов зачарований, я хотів хоч на мить вловити ваш погляд... (Пауза). Думав — усе минеться. Я хотів зітерти ваш образ в пам'яті — і не міг. Не міг пересилити себе. Я шукав зустрічей... Аби хоч здаля глянути на вас. І ті кілька вечорів, коли мені випало щастя якихось півгодини побути з вами, ставали для мене святом. Коротка дорога від театру до вашого будинку... Ви приходили додому, гасло світло у вашому вікні, а я цю дорогу вимірював ще десятки разів. Я не хлопчисько, щоб не зважувати свої слова (Пауза. Наче вагається, чи сказати). Я кохаю вас, Олено... І життя мені без вас немає... (Пауза). Я боявся про це сказати. Але ще більше боюся вашого вироку, мій суддя! (Схилив голову. Тривала пауза).
О л е н к а (дивиться у вікно. Не повертаючись). Але ж ви одружений, ви любите свою дружину.
Пауза.
А д в о к а т. Я думав, що любив її, — а тепер... (Завагався). Може, не треба?
О л е н к а. Кажіть!
А д в о к а т. Мені тяжко про це говорити. (Довга пауза). Але тепер я не можу дивитись, я не можу чути її голосу, її подиху... Кожен жест, кожне слово викликає в мені протест, вона стала мені... нестерпною. Це жорстоко з мого боку, але що я вдію. (Підійшов до Оленки). Не женіть мене, Олено.
О л е н к а (відійшла в сторону). Я вас зрозуміла. І не осуджую вас.
А д в о к а т. Тепер я найщасливіший у світі. (Цілує Оленці руку).
О л е н к а. Не будемо критися з нашим коханням.
А д в о к а т. Моя дорога, мила Оленко!!!
О л е н к а. Сьогодні ж, зараз підемо до вашої дружини і все скажемо — для чого ховати наші почуття? Скажемо їй все...
А д в о к а т (не знає, що відповісти, розгублено посміхається). Звичайно... але... як це зробити?
О л е н к а. Ось так. Я одягаюсь, і ми йдемо до вашої дружини... У нас — справжнє кохання. (Бере з шафи пальто, одягається). Вона нас зрозуміє.
А д в о к а т (затримуючи Оленку). ...Її треба підготувати, в неї особливий (запнувся), не м'який характер.
О л е н к а (вже одягнена). Ви їй розповісте про своє велике кохання так, як ви говорили мені, і вона повірить вам.
А д в о к а т. Я?!. Розкажу... (Сів, підшукує слова). Ви жартуєте?
О л е н к а (здається, на повному серйозі). Коханням не жартують.
А д в о к а т (вже з нотками роздратованості). Так, але ж ви не дитя, щоб не розуміти складності ситуації... І я не підготовлений до розмови з дружиною...
О л е н к а. Що ж, я розповім сама... Не турбуйтесь, жінки уміють говорити про великі почуття... Розповім так, що вона — не знаю, як мене, а вас зрозуміє.
А д в о к а т (підвівся, рішуче). Цього робити тепер не будемо...
О л е н к а. Ви можете й додому не заходити... Почекайте тут, у мене, поки я повернусь. (Хоче йти).
А д в о к а т. Між іншим, кохання може бути без руйнування сім'ї... Сім'я і кохання можуть іти паралельно... паралельно. Подумайте над цим.
О л е н к а. Я так не хочу. Я свого доб'юся! Ви будете тільки моїм!
А д в о к а т. Я лише подарував квіти...
О л е н к а. Не відмовляйтесь.
А д в о к а т. Бувайте здорові...
О л е н к а. Ні-і... Ні! (Заступає дорогу).
А д в о к а т. Це вже схоже на шантаж.
О л е н к а. А кохання?
А д в о к а т. Ви мене примушуєте...
О л е н к а (весело сміється, потім майже урочисто). Суд оголошує вирок: я звільняю вас від кохання і забороняю вам на все ваше життя вимовляти це святе слово.
Висвітлюється лист:
"Дев'яте травня. У цей день ми збираємося втрьох і святкуємо по-фронтовому... Чорний, Ася і я. І ти з нами! І стіл завжди накритий на чотирьох..."
Проповзає телеграфна стрічка:
Всесоюзное общество Красного Креста и Красного Полумесяца Управление по розыску советских и иностранных граждан не можем установить место нахождения Кравцова отсутствием полных данных.
Кімната. Стіл без скатертини, на столі чотири котелки, ложки, чотири відломлених шматки хліба, чотири залізних кухлі, солдатська фляга. В пляшці напіврозквітла гілочка... Оленка у військовій формі з погонами лейтенанта, при орденах.
О л е н к а (дивиться на годинник). Ще п'ять хвилин... (Дзвінок, Оленка здивована). Може, мій годинник відстає... Але ж ми вчора, як перед боєм, звіряли з годинником Чорного. (Відчиняє двері).
Заходить Федір Іванович у формі полковника.
Ф е д і р І в а н о в и ч. Здрастуйте, Оленко!
О л е н к а (спочатку не впізнала його). Начштабу? Федір Іванович? Невже це ви?
Ф е д і р І в а н о в и ч. Як життя, Оленко?!
О л е н к а. Точно так у нас завжди починалася розмова. Добре живу!
Пауза.
Ф е д і р І в а н о в и ч. І так кінчалась...
О л е н к а. Як ви знайшли?
Ф е д і р І в а н о в и ч. В "Пионерской правде" прочитав про зліт піонерів 25-ї школи вашого міста. Там виступала із спогадами учасниця Вітчизняної війни, снайпер 346-го стрілкового...
О л е н к а. А ви "Пионерскую правду" читаєте?
Ф е д і р І в а н о в и ч. Передплачую.
О л е н к а. ...Для дітей?
Ф е д і р І в а н о в и ч. Для себе. У кожного свої дивацтва. А ви ще в армії?
О л е н к а. Це на честь Перемоги одягла. Прямо з дороги?
Ф е д і р І в а н о в и ч. Я прилетів учора. Поки взнав вашу адресу, влаштувався в готель...
О л е н к а. Чому ж учора не прийшли?
Ф е д і р І в а н о в и ч. Вже був вечір, незручно...
Дзвінок, Оленка відчиняє двері, заходять Чорний і Ася при орденах, в погонах.
(Продовження на наступній сторінці)