— Року 1654 прибули на Україну посли од трьох держав, що хотіли взяти до себе Україну, — од Москви, од турків, од Польщі. Богдан скликав раду (зазирнув у книжку). В Чигирині, щоб вона вибрала, під чию руку піде Україна. Посли прибули на Україну з багатими гостинцями: гостинці польські були загорнуті в килим, турецькі — в дорогий шовк, а гостинці московські...
Раптом Т ь о т я
— Вибачайте!
Одкликала дядька Т а р а са, по секрету йому:
— Ти мені тут не крути. Краще прочитай ось оце... (Розгорнула свою записну книжку). Року 1918-го носив у Києві жовто-блакитного... Зрозумів? (Одійшла). Дядько Т а р а с голосує за мою...
Дядько Т а р а с раптом одкликав тьотю Мотю. по секрету їй:
— А ти роззуй очі та прочитай ось це. (Показав у свою книжку). Року 1919-го носила біло-синьо-червоного...
Т ь о т я
— А я скажу — під біло-синім носила червоного. Червоний зостався... (Одійшла).
Дядько Т а р а с до Губи. Очманіло:
— Скажіть, ви не з тих Губ, що Пархим Губа бив ляхів року 1648-го?..
Г у б а
— Мій батько Пархим бив шляхту року 1920-го.
Д я д ь к о Т а р а с
— Ху-х... (До всіх). Так ото я й кажу. Було колись на Вкраїні. (Зітхнув).
Т ь о т я М о т я
— Дядько Т а р а с пристає на мою пропо...
Д я д ь к о Т а р а с
— Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище...
Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро.
Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. Окрили, заскакали.
Заскакав якийсь дід-запорожець.
Забриніла мелодія: "Ой, сів пугач на могилі та й крикнув він "пугу".
Д і д – з а п о р о ж е ц ь
— Пугу! Чи не видно, бува, наших з Великого Лугу?
У М а з а й л а волосся дибки стало:
— Хто ви?
Д і д заскакав, шаблею іржавою забряжчав:
— Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати... (Десь взялася у діда мазниця. Махнув квачем). Запорожець славний був і колеса мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля — мазав, як ішли козаки на чотири шляхи — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Музика перейшла на скрип.
Заскакав другий д і д, чумак, теж з мазницею, з квачем:
— Як пугу, то й пугу. Чи не видно й чумаків край зеленого лугу? (До Мазайла). Я — твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло-Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь — мазав, як рипіли на північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Заскакав ще третій д і д, селянин, без мазниці й квача:
— Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?
Десь удалині з’явилась невідома постать з телефоном, на аеромоторі,
під № 31—51. Заскакали, заговорили в гучномовець:
— Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній номерній системі. Ало! Але! Алю! Улю!
Дядько Т а р а с сказав Мазайлові:
— У л я втекла, і я, мабуть, буду п’ять. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь "маз" залиш! Га?
Мазайлові здалося, що замість дядька Т а р а с а він бачить ще четвертого діда з квачем. Отож, коли Т а р а с торкнувся Мазайла, тому здалося, що цей дід задавить його.
Скочив і не своїм голосом:
— Ой-о! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене. Боже мій. Боже мій...
Т ь о т я Мотя
— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п’ять, шість... Хто проти? Один, два, три...
Р и н а, Б а р о н о в а — К о з и н о заплескали. Оповіщаю конкурс.
Загомоніли, заходили: М а з а й л и х а, Р и н а , Барокова, дядько Т а р а с.
Т ь о т я вписувала нові прізвища, що їх вигукували
М а з а й л и х а
— Мазов.
Д я д ь к о Т а р а с
— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза... А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз!
Р и н а
— Зайломаз? Ха-ха-ха... Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський.
Д я д ь к о Т а р а с
— Де ж там однаково: то ж Мазайло, а то — Зайломаз.
М а з а й л и х а
— Де Мазе.
Т ь о т я Мотя
— Де Мазе — це на французький штиб, а ми люди, слава Богу, руські.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Рамзес! Класичне прізвище!
Т ь о т я
— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рам-зєсові Милі мої люди! Рамзєсов, га?
Д я д ь к о Т а р а с
— А де корінь "маз" ? Геть Рамзесова! Кореня нема!
М а з а й л и х а і Б а р о н о в а — К о з и н о
— Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!
Д я д ь к о Т а р а с
— Краще Мазайловський! (Нишком: "Нахоже на гетьман Виговський").
Т ь о т я на Т а р а са:
— Польське прізвище, і хто ж пропонує?
Д я д ь к о Т а р а с
— Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: "Гетьман Самойлович").
Т ь о т я Мотя
—Щоб було похоже на "Мойсей Мазайлович", що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, — нізащо!
Д я д ь к о Т а р а с
— Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: "Гетьман Дорошенко").
Т ь о т я Мотя
— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.
Р и н а
— Мазанський... Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін! Мазєнін!..
Т ь о т я
— Прекрасно! Геніально! Мазєнін... Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?
М а з а й л о зворушено, аж задихнувся:
— Дєті мої!
Баронова поправила:
— Деці мої...
М а з а й л о
— Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається — Мазєнін найкраще.
Т ь о т я і вся Ті партія крикнули — ура!
Завіса
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
Четвертого дня прибігла У л я. Зворушена. Весела:
— Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
Р и н а
— Ну, Улюню, золотко? Ну?
У л я
— Учора ввечері пішли ми в сквер... Ні, постривай, не так... Пам’ятаєш, я тобі розповіла... (Спинилась). Мока вдома?
Р и н а кивнула головою:
— До бібліотеки збирався йти,..
У л я радісно:
— Невже! (Пальчиком). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам’ятаєш? Я тобі розповіла... як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв...
Р и н а
— Пам’ятаю! Ну?
У л я
— Ото і запали мені в душу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647-й. Дивлюсь, під ними примітка; Чуб., римське п’ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартири нема, так він по бібліотеках гріється, — дізналася, Чубинського, том п’ятий, сторінка сорок шоста. У публічній насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино… і от учора ввечері у сквері я стала перед Мокою та:
Чогось мені чудно,
чогось мені дивно,
десь мого милого
третій день не видно.
— Ти розумієш?
Не видно, не видно
та й не видати, —
тільки зосталися
на жовтім пісочку
два слідочки знати.
Що один слідочок
коня вороного,
а другий слідочок
миленького мого.
— Розумієш?
Піду я в лісочок,
вирву я листочок,
я покрию свого милого слідочок,
щоб вітер не звіяв,
пташки не склювали,
щоб мого милого
інші не сприяли.
Публічна бібліотека, кажу, Моко, номер книжки 18749, том п’ятий. Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтів увесь, запалав...
Р и н а радісно: "Затремтів!".
Стиснув мені руки, в очі дивився: "Улю, — каже, — Улю..."
Р и н а : "Улю, — каже, — Улю"
Давайте разом...
Р и н а аж пригорнула Улю: "Давайте разом!"
читати.
Р и н а одскочила злісно:
— Ха-ха-ха.
У л я
— Давайте разом жити...
Р и н а перестала:
— Ну?..
У л я
— Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не проживу...
Р и н а
— Так і сказав?
У л я
— Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли!
У Рини виблиснув новий план.
— Так! Прекрасно... (До Улі). Сьогодні, Улько, ти ідеш до своєї тітки... Розумієш?
У л я здивовано:
— До якої тітки? Чого?.. У мене жодної тітки нема.
Р и н а
— Сьогодні, зараз ти кажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
У л я
— Рино!
Р и н а
— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
У л я
— Я не зможу, Ринусю! Він же українець...
Р и н а
(Продовження на наступній сторінці)