Енеїда

Читати онлайн поему Івана Котляревського "Енеїда"

A- A+ A A1 A2 A3

Що послі ізробила муку;

Послала пуховик свині.

54

Згадай, який прийшов до мене,

Що ні сорочки не було;

І постолів чорт мав у тебе,

В кишені ж пусто, аж гуло;

Чи знав ти, що такеє гроші?

Мав без матні одні холоші,

І тілько слава, що в штанах;

Та й те порвалось і побилось,

Аж глянуть сором, так світилось;

Свитина вся була в латках.

55

Чи я ж тобі та не годила?

Хіба ріжна ти захотів?

Десь вража мати підкусила,

Щоб хирний тут ти не сидів".

Дидона гірко заридала,

І з серця аж волосся рвала,

І закраснілася, мов рак.

Запінилась, посатаніла,

Неначе дурману із’їла,

Залаяла Енея так:

56

"Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба,

Трясешся, мов зимою хорт!

57

Мандруй до сатани з рогами,

Нехай тобі присниться біс!

З твоїми сучими синами,

Щоб враг побрав вас всіх гульвіс,

Що ні горіли, ні боліли,

На чистому щоб поколіли,

Щоб не оставсь ні чоловік;

Щоб доброї не знали долі,

Були щоб з вами злиї болі,

Щоб ви шаталися повік".

58

Еней від неї одступався,

Поки зайшов через поріг,

А далі аж не оглядався,

З двора в собачу ристь побіг.

Прибіг к троянцям, засапався,

Обмок в поту, якби купався,

Мов з торгу в школу курохват;

Потім в човен хутенько сівши

І їхати своїм велівши,

Не оглядався сам назад.

59

Дидона тяжко зажурилась,

Ввесь день ні їла, ні пила;

Все тосковала, все нудилась,

Кричала, плакала, ревла.

То бігала, якби шалена,

Стояла довго тороплена,

Кусала ногті на руках;

А далі сіла на порозі,

Аж занудило їй, небозі,

І не встояла на ногах.

60

Сестру кликнула на пораду,

Щоб горе злеє розказать,

Енеєву оплакать зраду

І льготи серцю трохи дать.

"Ганнусю, рибко, душко, любко,

Рятуй мене, моя голубко,

Тепер пропала я навік!

Енеєм кинута я бідна,

Як сама паплюга послідня,

Еней злий змій — не чоловік!

61

Нема у серця мого сили,

Щоб я могла його забуть.

Куди мні бігти? — до могили!

Туди один надежний путь!

Я все для його потеряла,

Людей і славу занедбала;

Боги! я з ним забула вас.

Ох! дайте зілля мні напитись,

Щоб серцю можна розлюбитись,

Утихомиритись на час.

62

Нема на світі мні покою,

Не ллються сльози із очей,

Для мене білий світ єсть тьмою,

Там ясно тілько, де Еней.

О пуцьверинку Купидоне!

Любуйся, як Дидона стогне...

Щоб ти маленьким був пропав!

Познайте, молодиці гожі,

З Енеєм бахурі всі схожі,

Щоб враг зрадливих всіх побрав!"

63

Так бідна з горя говорила

Дидона, жизнь свою кляла;

І Ганна що їй ні робила,

Ніякой ради не дала.

Сама з царицей горювала,

І сльози рукавом втирала,

І хлипала собі в кулак.

Потім Дидона мов унишкла,

Звеліла, щоб і Гандзя вийшла,

Щоб їй насумоватись всмак.

64

Довгенько так посумовавши,

Пішла в будинки на постіль;

Подумавши там, погадавши,

Проворно скочила на піл.

І взявши з запічка кресало

І клоччя в пазуху чимало,

Тихенько вийшла на город.

Ночною се було добою

І самой тихою порою,

Як спав хрещений ввесь народ.

65

Стояв у неї на городі

В кострі на зиму очерет;

Хоть се не по царській породі,

Та де ж взять дров, коли все степ;

В кострі був зложений сухенький,

Як порох, був уже палкенький,

Його й держали на підпал.

Під ним вона огонь кресала

І в клоччі гарно розмахала

І розвела пожар чимал.

66

Кругом костер той запаливши,

Зо всей одежі роздяглась,

В огонь лахміття все зложивши,

Сама в огні тім простяглась.

Вкруг неї полом’я палало,

Покійниці не видно стало,

Пішов од неї дим і чад! —

Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила,

Послала душу к чорту в ад.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Еней, попливши синім морем,

На Карфагену оглядавсь;

Боровсь з своїм, сердега, горем,

Слізьми, бідняжка, обливавсь.

Хоть од Дидони плив поспішно,

Та плакав гірко, неутішно.

Почувши ж., що в огні спеклась,

Сказав: "Нехай їй вічне царство,

Мені же довголітнє панство,

І щоб друга вдова найшлась!"

2

Як ось і море стало грати,

Великі хвилі піднялись,

І вітри зачали бурхати,

Аж човни на морі тряслись.

Водою чортзна-як крутило,

Що трохи всіх не потопило,

Вертілись човни, мов дурні.

Троянці з страху задрижали,

І що робити, всі не знали,

Стояли мовчки всі смутні.

3

Один з троянської ватаги,

По їх він звався Палінур;

Сей більше мав других одваги,

Сміленький був і балагур;

Що наперед сей схаменувся

І до Нептуна окликнувся:

"А що ти робиш, пан Нептун!

Чи се і ти пустивсь в ледащо,

Що хочеш нас звести нінащо?

Хіба півкопи і забув?"

4

А далі після сеї мови

Троянцям він так всім сказав:

"Бувайте, братця, ви здорові!

Оце Нептун замудровав.

Куди тепер ми, братця, пійдем?

В Італію ми не доїдем,

Бо море дуже щось шпує,

Італія відсіль не близько,

А морем в бурю їхать слизько,

Човнів ніхто не підкує.

5

Ось тут земелька єсть, хлоп’ята,

Відсіль вона невдалеку:

Сицилія, земля багата,

Вона мені щось по знаку.

Дмухнім лиш, братця, ми до неї

Збувати горесті своєї,

Там добрий цар живе Ацест.

Ми там, як дома, очуняєм,

І як у себе, загуляєм,

Всього у нього вдоволь єсть".

6

Троянці разом принялися

І стали веслами гребти,

Як стрілки, човники неслися,

Мов ззаду пхали їх чорти.

Їх сицилійці як уздріли,

То з .города, мов подуріли,

До моря бігли всі встрічать.

Тут між собою розпитались,

Чоломкались і обнімались,

Пішли до короля гулять.

7

Ацест Енею, як би брату,

Велику ласку показав,

І, зараз попросивши в хату,

Горілкою почастовав;

На закуску наклали сала,

Лежала ковбаса чимала

І хліба повне решето.

Троянцям всім дали тетері

І відпустили на кватері:

Щоб йшли, куди потрапить хто.

8

Тут зараз підняли банькети

Замурмотали, як коти,

І в кахлях понесли пашкети,

І киселю їм до сити;

Гарячую, м’яку бухинку,

Зразову до рижків печінку,

Гречаний з часником панпух.

Еней з дороги налигався

І пінної так нахлестався,

Трохи не виперсь з його дух.

9

Еней хоть трохи був підпилий,

Та з розумом не потерявсь;

Він син був богобоязливий,

По смерти батька не цуравсь.

В сей день його отець опрягся,

Як чикилдихи обіжрався, —

Анхиз з горілочки умер.

Еней схотів обід справляти

І тут старців нагодовати, —

Щоб біг душі свій рай одпер.

10

Зібрав троянську всю громаду

І сам пішов надвір до них,

Просить у їх собі пораду,

Сказав їм річ в словах таких:

"Панове, знаєте, трояне

І всі хрещенії миряне,

Що мій отець бував Анхиз,

Його сивуха запалила

І живота укоротила,

І він, як муха в зиму, зслиз.

11

"Зробити поминки я хочу,

Поставити обід старцям —

І завтра ж — далі не одстрочу.

Скажіте: як здається вам?"

Сього троянці і бажали,

І всі уголос закричали:

"Енею, боже поможи;

Коли же хочеш, пане, знати,

І сами будем помагати,

Бо ми тобі не вороги".

12

І зараз миттю всі пустились

Горілку, м’ясо куповать,

Хліб, бублики, книші вродились,

Пійшли посуди добувать;

І коливо з куті зробили,

Сити із меду наситили,

Договорили і попа;

Хазяїнів своїх ззивали,

Старців по улицям шукали,

Пішла на дзвін дякам копа.

13

На другий день раненько встали,

Огонь надворі розвели

І м’яса в казани наклали,

Варили страву і пекли.

П’ять казанів стояло юшки,

А в чотирьох були галушки,

Борщу трохи було не з шість;

Баранів тьма була варених,

Курей, гусей, качок печених,

Досита щоб було всім їсть.

14

Цебри сивушки там стояли

І браги повнії діжки;

Всю страву в вагани вливали

(Продовження на наступній сторінці)