Osvita.ua Середня освіта Українська література К Енеїда

Енеїда

Читати онлайн поему Івана Котляревського "Енеїда"

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П'ятами з Трої накивав.

2

Він, швидко поробивши човни,

На синє море поспускав,

Троянців насажавши повні,

І куди очі почухрав.

Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка, —

Енея не любила — страх;

Давно уже вона хотіла,

Його щоб душка полетіла

К чортам і щоб і дух не пах.

3

Еней був тяжко не по серцю

Юноні — все її гнівив;

Здававсь гірчійший їй від перцю,

Ні в чім Юнони не просив;

Но гірш за те їй не любився,

Що, бачиш, в Трої народився

І мамою Венеру звав;

І що його покійний дядько,

Парис, Пріамове дитятко,

Путивочку Венері дав.

4

Побачила Юнона з неба,

Що пан Еней на поромах;

А те шепнула сука Геба...

Юнону взяв великий жах!

Впрягла в гринджолята павичку,

Сховала під кибалку мичку,

Щоб не світилася коса;

Взяла спідницю і шнурівку,

І хліба з сіллю на тарілку,

К Еолу мчалась, як оса.

5

"Здоров, Еоле, пане-свату!

Ой, як ся маєш, як живеш? —

Сказала, як ввійшла у хату,

Юнона. — Чи гостей ти ждеш?.."

Поставила тарілку з хлібом

Перед старим Еолом-дідом,

Сама же сіла на ослін.

"Будь ласкав, сватоньку-старику!

Ізбий Енея з пантелику,

Тепер пливе на морі він.

6

Ти знаєш, він який суціга,

Паливода і горлоріз;

По світу як іще побіга,

Чиїхсь багацько виллє сліз.

Пошли на його лихо злеє,

Щоб люди всі, що при Енеї,

Послизли і щоб він і сам...

За сеє ж дівку чорнобриву,

Смачную, гарну, уродливу

Тобі я, далебі, що дам".

7

"Гай, гай! ой, дей же його кату!

Еол насупившись сказав. —

Я все б зробив за сюю плату,

Та вітри всі порозпускав:

Борей недуж лежить з похмілля,

А Нот поїхав на весілля,

Зефір же, давній негодяй,

З дівчатами заженихався,

А Евр в поденщики нанявся, —

Я к хочеш, так і помишляй!

8

Та вже для тебе обіщаюсь

Енеєві я ляпас дать;

Я хутко, миттю постараюсь

В трістя його к чортам загнать.

Прощай же! швидче убирайся,

Обіцянки не забувайся,

Бо послі, чуєш, нічичирк!

Я к збрешеш, то хоча надсядься,

На ласку послі не понадься,

Тогді від мене возьмеш чвирк".

9

Еол, оставшись на господі,

Зібрав всіх вітрів до двора,

Велів поганій буть погоді...

Якраз на морі і гора!

Все море зараз спузирило,

Водою мов в ключі забило,

Еней тут крикнув, як на пуп;

Заплакався і заридався,

Пошарпався, увесь подрався,

На тім'ї начесав аж струп.

10

Прокляті вири роздулися,

А море з лиха аж реве;

Слізьми троянці облилися,

Енея за живіт бере;

Всі човники їх розчухрало,

Багацько війська тут пропало;

Тогді набрались всі сто лих!

Еней кричить, що "я Нептуну

Півкопи грошей в руку суну,

Аби на морі штурм утих".

11

Нептун іздавна був дряпічка,

Почув Енеїв голосок;

Шатнувся зараз із запічка,

Півкопи для його кусок!..

І миттю осідлавши рака,

Схвативсь на його, мов бурлака,

І вирнув з моря, як карась.

Загомонів на вітрів грізно:

"Чого ви гудете так різно?

До моря, знаєте, вам зась!"

12

От тут-то вітри схаменулись

І ну всі драла до нори;

До л я с а мов ляхи шатнулись,

Або од їжака тхори.

Нептун же зараз взяв мітелку

І вимів море, як світелку,

То сонце глянуло на світ.

Еней тогді як народився,

Разів із п'ять перехрестився;

Звелів готовити обід.

13

Поклали шальовки соснові,

Кругом наставили мисок;

І страву всякую, без мови,

В голодний пхали все куток.

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягли;

Та і горілочку хлистали, —

Насилу із-за столу встали

І спати послі всі лягли.

14

Венера, не послідня шльоха,

Проворна, враг її не взяв,

Побачила, що так полоха

Еол синка, що аж захляв;

Умилася, причепурилась

І, як в неділю, нарядилась,

Хоть би до дудки на танець!

Взяла очіпок грезетовий

І кунтуш з усами люстровий,

Пішла к Зевесу на ралець.

15

Зевес тогді кружав сивуху

І оселедцем заїдав;

Він, сьому випивши восьмуху,

Послідки з кварти виливав.

Прийшла Венера, іскривившись,

Заплакавши і завіскрившись,

І стала хлипать перед ним:

"Чим пред тобою, милий тату,

Син заслужив таку мій плату?

Ійон, мов в свинки, грають їм.

16

Куди йому уже до Риму?

Хіба як здохне чорт в рові!

Як вернеться пан хан до Криму,

Як жениться сич на сові.

Хіба б уже та не Юнона,

Щоб не вказала макогона,

Що й досі слухає чмелів!

Коли б вона та не бісилась,

Замовкла і не камезилась,

Щоб ти се сам їй ізвелів".

17

Юпитер, все допивши з кубка,

Погладив свій рукою чуб:

"Ох, доцю, ти моя голубка!

Я в правді твердий так, як дуб.

Еней збудує сильне царство

І заведе своє там панство;

Не малий буде він панок.

На панщину ввесь світ погонить,

Багацько хлопців там наплодить

І всім їм буде ватажок.

18

Заїде до Дидони в гості

І буде там бенькетовать;

Полюбиться її він мосці

І буде бісики пускать.

Іди, небого, не журися,

Попонеділкуй, помолися,

Все буде так, як я сказав".

Венера низько поклонилась

І з панотцем своїм простилась,

А він її поціловав.

19

Еней прочумався, проспався

І голодрабців позбирав,

Зо всім зібрався і уклався,

І, скілько видно, почухрав.

Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,

І море так йому огидло,

Що бісом на його дививсь.

"Коли б, — каже, — умер я в Трої,

Уже б не пив сеї гіркої

І марне так не волочивсь".

20

Потім до берега приставши

З троянством голим всім своїм,

На землю з човнів повстававши,

Спитавсь, чи є що їсти їм?

І зараз чогось попоїли,

Щоб на путі не ослабіли;

Пішли, куди хто запопав.

Еней по берегу попхався,

І сам не знав, куди слонявся,

Аж гульк — і в город причвалав.

21

В тім городі жила Дидона,

А город звався Карфаген,

Розумна пані і моторна,

Для неї трохи сих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка — що була вдова;

По городу тогді гуляла,

Коли троянців повстрічала .

Такі сказала їм слова:

22

"Відкіль такі се гольтіпаки?

Чи рибу з Дону везете?

Чи, може, виходці-бурлаки?

Куди, прочане, ви йдете?

Який вас враг сюди направив?

І хто до города причалив?

Яка ж ватага розбишак!"

Троянці всі замурмотали,

Дидоні низько в ноги пали,

А вставши, їй мовляли так:

23

"Ми всі, як бач, народ хрещений,

Волочимся без талану,

Ми в Трої, знаєш, порождені,

Еней пустив на нас ману;

Дали нам греки прочухана

І самого Енея-пана

В три вирви вигнали відтіль;

Звелів покинути нам Трою,

Підмовив плавати з собою,

Тепер ти знаєш, ми відкіль.

24

Помилуй, пані благородна!

Не дай загинуть головам,

Будь милостива, будь незлобна,

Еней спасибі скаже сам.

Чи бачиш, як ми обідрались!

Убрання, постоли порвались,

Охляли, ніби в дощ щеня!

Кожухи, свити погубили

І з голоду в кулак трубили,

Така нам лучилась пеня".

25

Дидона гірко заридала

І з білого свого лиця

Платочком сльози обтирала:

"Коли б, — сказала, — молодця

Енея вашого злапала,

Уже б тогді весела стала,

Тогді Великдень був би нам!"

Тут плюсь — Еней, як будто з неба:

"Ось, осьде я, .коли вам треба!

Дидоні поклонюся сам".

26

Потім з Дидоною обнявшись,

Поціловались гарно всмак;

За рученьки біленькі взявшись,

Балакали то сяк, то так.

Пішли к Дидоні до господи

Через великі переходи,

Ввійшли в світлицю та й на піл;

Пили на радощах сивуху

І їли сім'яну макуху,

Покіль кликнули їх за стіл.

27

Тут їли розниї потрави,

І все з полив'яних мисок,

І самі гарниї приправи

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підлевою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик.

28

І кубками пили слив'янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калганку,

Куривсь для духу яловець.

Бандура горлиці бриньчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках;

Санжарівки на скрипці грали,

Кругом дівчата танцьовали

В дробушках, в чоботах, в свитках.

29

Сестру Дидона мала Ганну,

Навсправжки дівку хоть куди,

Проворну, чепурну і гарну;

Приходила і ся сюди

В червоній юпочці баєвій,

В запасці гарній фаналевій,

В стьонжках, в намисті і ковтках;

Тут танцьовала викрутасом,

І пред Енеєм вихилясом

Під дудку била третяка.

30

Еней і сам так розходився,

Як на аркані жеребець,

Що трохи не увередився,

Пішовши з Гандзею в танець.

В обох підківки забряжчали,

Жижки од танців задрижали,

Вистрибовавши гоцака.

Еней, матню в кулак прибравши

І не до соли примовлявши,

Садив крутенько гайдука.

31

А послі танців варенухи

По филижанці піднесли;

І молодиці-цокотухи

Тут баляндраси понесли;

Дидона кріпко заюрила,

Горщок з вареною розбила,

До дуру всі тоді пили.

Ввесь день весело прогуляли

І п'яні спати полягали;

Енея ж ледве повели.

32

Еней на піч забрався спати,

Зарився в просо, там і ліг;

А хто схотів, побрів до хати,

А хто в хлівець, а хто під стіг.

А деякі так так хлиснули,

Що де упали — там заснули,

Сопли, харчали і хропли;

А добрі молодці кружали,

Поки аж півні заспівали, —

Що здужали, то все тягли.

33

Дидона рано ісхопилась.

Пила з похмілля сирівець;

А послі гарно нарядилась,

Якби в оренду на танець.

Взяла кораблик бархатовий,

Спідницю і карсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула,

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок.

34

Еней же, з хмелю як проспався,

Із'їв солоний огірок;

Потім умився і убрався,

Я к парубійка до дівок.

Йому Дидона підослала,

Що од покійника украла,

Штани і пару чобіток;

Сорочку і каптан з китайки,

І шапку, пояс з каламайки,

І чорний шовковий платок.

35

Я к одяглись, то ізійшлися,

З собою стали розмовлять;

Наїлися і принялися,

Щоб по-вчорашньому гулять.

Дидона ж тяжко сподобала

Енея так, що і не знала,

Де дітися і що робить;

Точила всякії баляси

І підпускала разні ляси,

Енею тілько б угодить.

36

Дидона вигадала грище,

Еней щоб веселіший був,

І шоб вертівся з нею ближче,

І лиха щоб свого забув:

Собі очиці зав'язала

І у панаса грати стала,

Енея б тільки уловить;

Еней же зараз догадався,

Коло Дидони терся, м'явся,

Її щоб тілько вдовольнить.

37

Тут всяку всячину іграли,

Хто як і в віщо захотів,

Тут инчі журавля скакали,

А хто од дудочки потів.

І в хрещика і в горю дуба,

Не раз доходило до чуба,

Як загулялися в джгута;

В хлюста, в пари, в візка іграли

І дамки по столу совали;

Чорт мав порожнього кута.

38

Щодень було у них похмілля,

Пилась горілка, як вода;

Щодень бенькети, мов весілля,

Всі п'яні, хоть посуньсь куда.

Енеєві так, як болячці

Або лихій осінній трясці,

Годила пані всякий день.

Були троянці п'яні, ситі,

Кругом обуті і обшиті,

Хоть голі прибрели, як пень.

39

Троянці добре там курили,

Дали приманку всім жінкам,

По вечорницям всі ходили,

Просвітку не було дівкам.

Та й сам Еней, сподар, і паню

Підмовив паритися в баню...

Уже ж було не без гріха!

Бо страх вона його любила,

Аж розум ввесь свій погубила,

А бачся, не була плоха.

40

От так Еней жив у Дидони,

Забув і в Рим щоб мандровать.

Тут не боявся і Юнони,

Пустився все бенькетовать;

Дидону мав він мов за жінку,

Убивши добру в неї грінку,

Мутив, як на селі москаль!

Бо — хрін його не взяв — моторний,

Ласкавий, гарний і проворний,

І гострий, як на бритві сталь.

41

Еней з Дидоною возились,

Я к з оселедцем сірий кіт;

Ганяли, бігали, казились,

Аж лився деколи і піт.

Дидона ж мала раз роботу,

Я к з ним побігла на охоту,

Та грім загнав їх в темний льох...

Лихий їх зна, що там робили,

Було не видно з-за могили,

В льоху ж сиділи тілько вдвох.

42

Не так-то робиться все хутко,

Я к швидко оком ізмигнеш;

Або як казку кажеш прудко,

Пером в папері як писнеш.

Еней в гостях прожив немало, —

Що з голови його пропало,

Куди його Зевес послав.

Він годів зо два там просидів,

А мабуть би, і більш пронидів,

Якби його враг не спіткав.

43

Колись Юпитер ненароком

З Олимпа глянув і на нас;

І кинув в Карфагену оком,

Аж там троянський мартопляс...

Розсердився і розкричався,

Аж цілий світ поколихався;

Енея лаяв на ввесь рот:

"Чи так-то, гадів син, він слуха?

Убрався в патоку, мов муха,

Засів, буцім в болоті чорт.

44

Підіть гінця мені кликніте,

До мене зараз щоб прийшов,

Глядіть же, цупко прикрутіте,

Щоб він в шиньок та не зайшов!

Бо хочу я кудись послати.

Ійон, ійон же, вража мати!

Але Еней наш зледащів

А то Венера все свашкує,

Енеєчка свого муштрує,

Щоб він з ума Дидону звів".

45

Прибіг Меркурій засапавшись,

В три ряди піт з його котив;

Ввесь ремінцями обв'язавшись,

На голову бриль наложив;

На грудях з бляхою ладунка,

А ззаду з сухарями сумка,

В руках нагайський малахай.

В такім наряді влізши в хату,

Сказав: "Готов уже я, тату,

Куда ти хочеш, посилай".

46

"Біжи лиш швидче в Карфагену,-

Зевес гінцеві так сказав, —

І пару розлучи скажену,

Еней Дидону б забував.

Нехай лиш відтіль уплітає

І Рима строїти чухрає, —

А то заліг, мов в грубі пес.

Коли .ж він буде йще гуляти,

То дам йому себе я знати, —

От так сказав, скажи, Зевес".

47

Меркурій низько поклонився,

Перед Зевесом бриль ізняв,

Через поріг перевалився,

До стані швидче тягу дав.

Покинувши із рук нагайку,

Запряг він миттю чортопхайку,

Черкнув із неба, аж курить!

І все кобилок поганяє,

Що оглобельна аж брикає;

Помчали, аж візок скрипить!

48

Еней тогді купався в бразі

І на полу укрившись ліг;

Йому не снилось о приказі,

Як ось Меркурій в хату вбіг!

Смикнув із полу, мов псяюху.

"А що ти робиш, п'єш сивуху? —

Зо всього горла закричав, —

Ану лиш, швидче убирайся,

З Дидоною не женихайся,

Зевес поход тобі сказав!

49

Чи се ж таки до діла робиш,

Що й досі тута загулявсь?

Та швидко і не так задробиш;

Зевес не дурно похвалявсь;

Получиш добру халазію,

Він видавить з тебе олію,

От тілько йще тут побарись.

Гляди ж, сьогодня щоб убрався,

Щоб нищечком відсіль укрався,

Мене удруге не дождись".

50

Еней піджав хвіст, мов собака;

Мов Каїн, затрусивсь увесь;

Із носа потекла кабака:

Уже він знав, який Зевес.

Шатнувся миттю сам із хати

Своїх троянців позбирати;

Зібравши, дав такий приказ:

"Як можна швидче укладайтесь,

Зо всіми клунками збирайтесь,

До моря швендайте якраз!"

51

А сам, вернувшися в будинки,

Своє лахміття позбирав;

Мізерії наклав дві скриньки,

На човен зараз одіслав

І дожидався тілько ночі,

Що як Дидона зімкне очі,

Щоб не прощавшись тягу дать.

Хоть він за нею і журився

І світом цілий день нудився;

Та ба! бач, треба покидать.

52

Дидона зараз одгадала,

Чого сумує пан Еней,

І все на ус собі мотала,

Щоб умудритися і їй;

З-за печі часто виглядала,

Прикинувшись, буцім куняла

І мов вона хотіла спать.

Еней же думав, що вже спала,

І тілько що хотів дать драла,

Аж ось Дидона за чуб хвать.

53

"Постій, прескурвий, вражий сину!

Зо мною перше розплатись;

От задушу, як злу личину!

Ось ну лиш тільки завертись!

От так за хліб, за сіль ти платиш?

Ти всім, привикши насміхатись,

Розпустиш славу по мені!

Нагріла в пазусі гадюку,

Що послі ізробила муку;

Послала пуховик свині.

54

Згадай, який прийшов до мене,

Що ні сорочки не було;

І постолів чорт мав у тебе,

В кишені ж пусто, аж гуло;

Чи знав ти, що такеє гроші?

Мав без матні одні холоші,

І тілько слава, що в штанах;

Та й те порвалось і побилось,

Аж глянуть сором, так світилось;

Свитина вся була в латках.

55

Чи я ж тобі та не годила?

Хіба ріжна ти захотів?

Десь вража мати підкусила,

Щоб хирний тут ти не сидів".

Дидона гірко заридала,

І з серця аж волосся рвала,

І закраснілася, мов рак.

Запінилась, посатаніла,

Неначе дурману із'їла,

Залаяла Енея так:

56

"Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба,

Трясешся, мов зимою хорт!

57

Мандруй до сатани з рогами,

Нехай тобі присниться біс!

З твоїми сучими синами,

Щоб враг побрав вас всіх гульвіс,

Що ні горіли, ні боліли,

На чистому щоб поколіли,

Щоб не оставсь ні чоловік;

Щоб доброї не знали долі,

Були щоб з вами злиї болі,

Щоб ви шаталися повік".

58

Еней від неї одступався,

Поки зайшов через поріг,

А далі аж не оглядався,

З двора в собачу ристь побіг.

Прибіг к троянцям, засапався,

Обмок в поту, якби купався,

Мов з торгу в школу курохват;

Потім в човен хутенько сівши

І їхати своїм велівши,

Не оглядався сам назад.

59

Дидона тяжко зажурилась,

Ввесь день ні їла, ні пила;

Все тосковала, все нудилась,

Кричала, плакала, ревла.

То бігала, якби шалена,

Стояла довго тороплена,

Кусала ногті на руках;

А далі сіла на порозі,

Аж занудило їй, небозі,

І не встояла на ногах.

60

Сестру кликнула на пораду,

Щоб горе злеє розказать,

Енеєву оплакать зраду

І льготи серцю трохи дать.

"Ганнусю, рибко, душко, любко,

Рятуй мене, моя голубко,

Тепер пропала я навік!

Енеєм кинута я бідна,

Як сама паплюга послідня,

Еней злий змій — не чоловік!

61

Нема у серця мого сили,

Щоб я могла його забуть.

Куди мні бігти? — до могили!

Туди один надежний путь!

Я все для його потеряла,

Людей і славу занедбала;

Боги! я з ним забула вас.

Ох! дайте зілля мні напитись,

Щоб серцю можна розлюбитись,

Утихомиритись на час.

62

Нема на світі мні покою,

Не ллються сльози із очей,

Для мене білий світ єсть тьмою,

Там ясно тілько, де Еней.

О пуцьверинку Купидоне!

Любуйся, як Дидона стогне...

Щоб ти маленьким був пропав!

Познайте, молодиці гожі,

З Енеєм бахурі всі схожі,

Щоб враг зрадливих всіх побрав!"

63

Так бідна з горя говорила

Дидона, жизнь свою кляла;

І Ганна що їй ні робила,

Ніякой ради не дала.

Сама з царицей горювала,

І сльози рукавом втирала,

І хлипала собі в кулак.

Потім Дидона мов унишкла,

Звеліла, щоб і Гандзя вийшла,

Щоб їй насумоватись всмак.

64

Довгенько так посумовавши,

Пішла в будинки на постіль;

Подумавши там, погадавши,

Проворно скочила на піл.

І взявши з запічка кресало

І клоччя в пазуху чимало,

Тихенько вийшла на город.

Ночною се було добою

І самой тихою порою,

Як спав хрещений ввесь народ.

65

Стояв у неї на городі

В кострі на зиму очерет;

Хоть се не по царській породі,

Та де ж взять дров, коли все степ;

В кострі був зложений сухенький,

Як порох, був уже палкенький,

Його й держали на підпал.

Під ним вона огонь кресала

І в клоччі гарно розмахала

І розвела пожар чимал.

66

Кругом костер той запаливши,

Зо всей одежі роздяглась,

В огонь лахміття все зложивши,

Сама в огні тім простяглась.

Вкруг неї полом'я палало,

Покійниці не видно стало,

Пішов од неї дим і чад! —

Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила,

Послала душу к чорту в ад.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Еней, попливши синім морем,

На Карфагену оглядавсь;

Боровсь з своїм, сердега, горем,

Слізьми, бідняжка, обливавсь.

Хоть од Дидони плив поспішно,

Та плакав гірко, неутішно.

Почувши ж., що в огні спеклась,

Сказав: "Нехай їй вічне царство,

Мені же довголітнє панство,

І щоб друга вдова найшлась!"

2

Як ось і море стало грати,

Великі хвилі піднялись,

І вітри зачали бурхати,

Аж човни на морі тряслись.

Водою чортзна-як крутило,

Що трохи всіх не потопило,

Вертілись човни, мов дурні.

Троянці з страху задрижали,

І що робити, всі не знали,

Стояли мовчки всі смутні.

3

Один з троянської ватаги,

По їх він звався Палінур;

Сей більше мав других одваги,

Сміленький був і балагур;

Що наперед сей схаменувся

І до Нептуна окликнувся:

"А що ти робиш, пан Нептун!

Чи се і ти пустивсь в ледащо,

Що хочеш нас звести нінащо?

Хіба півкопи і забув?"

4

А далі після сеї мови

Троянцям він так всім сказав:

"Бувайте, братця, ви здорові!

Оце Нептун замудровав.

Куди тепер ми, братця, пійдем?

В Італію ми не доїдем,

Бо море дуже щось шпує,

Італія відсіль не близько,

А морем в бурю їхать слизько,

Човнів ніхто не підкує.

5

Ось тут земелька єсть, хлоп'ята,

Відсіль вона невдалеку:

Сицилія, земля багата,

Вона мені щось по знаку.

Дмухнім лиш, братця, ми до неї

Збувати горесті своєї,

Там добрий цар живе Ацест.

Ми там, як дома, очуняєм,

І як у себе, загуляєм,

Всього у нього вдоволь єсть".

6

Троянці разом принялися

І стали веслами гребти,

Як стрілки, човники неслися,

Мов ззаду пхали їх чорти.

Їх сицилійці як уздріли,

То з .города, мов подуріли,

До моря бігли всі встрічать.

Тут між собою розпитались,

Чоломкались і обнімались,

Пішли до короля гулять.

7

Ацест Енею, як би брату,

Велику ласку показав,

І, зараз попросивши в хату,

Горілкою почастовав;

На закуску наклали сала,

Лежала ковбаса чимала

І хліба повне решето.

Троянцям всім дали тетері

І відпустили на кватері:

Щоб йшли, куди потрапить хто.

8

Тут зараз підняли банькети

Замурмотали, як коти,

І в кахлях понесли пашкети,

І киселю їм до сити;

Гарячую, м'яку бухинку,

Зразову до рижків печінку,

Гречаний з часником панпух.

Еней з дороги налигався

І пінної так нахлестався,

Трохи не виперсь з його дух.

9

Еней хоть трохи був підпилий,

Та з розумом не потерявсь;

Він син був богобоязливий,

По смерти батька не цуравсь.

В сей день його отець опрягся,

Як чикилдихи обіжрався, —

Анхиз з горілочки умер.

Еней схотів обід справляти

І тут старців нагодовати, —

Щоб біг душі свій рай одпер.

10

Зібрав троянську всю громаду

І сам пішов надвір до них,

Просить у їх собі пораду,

Сказав їм річ в словах таких:

"Панове, знаєте, трояне

І всі хрещенії миряне,

Що мій отець бував Анхиз,

Його сивуха запалила

І живота укоротила,

І він, як муха в зиму, зслиз.

11

"Зробити поминки я хочу,

Поставити обід старцям —

І завтра ж — далі не одстрочу.

Скажіте: як здається вам?"

Сього троянці і бажали,

І всі уголос закричали:

"Енею, боже поможи;

Коли же хочеш, пане, знати,

І сами будем помагати,

Бо ми тобі не вороги".

12

І зараз миттю всі пустились

Горілку, м'ясо куповать,

Хліб, бублики, книші вродились,

Пійшли посуди добувать;

І коливо з куті зробили,

Сити із меду наситили,

Договорили і попа;

Хазяїнів своїх ззивали,

Старців по улицям шукали,

Пішла на дзвін дякам копа.

13

На другий день раненько встали,

Огонь надворі розвели

І м'яса в казани наклали,

Варили страву і пекли.

П'ять казанів стояло юшки,

А в чотирьох були галушки,

Борщу трохи було не з шість;

Баранів тьма була варених,

Курей, гусей, качок печених,

Досита щоб було всім їсть.

14

Цебри сивушки там стояли

І браги повнії діжки;

Всю страву в вагани вливали

І роздавали всім ложки.

Як проспівали "со святими",

Еней обливсь слізьми гіркими,

І принялися всі трепать;

Наїлися і нахлистались,

Що деякі аж повалялись...

Тогді і годі поминать.

15

Еней і сам со старшиною

Анхиза добре поминав;

Не здрів нічого пред собою,

А ще з-за столу не вставав;

А далі трошки проходився,

Прочумався, протверезився,

Пішов к народу, хоть поблід.

З кишені вийнявши півкіпки,

Шпурнув в народ дрібних, як ріпки,

Щоб тямили його обід.

16

Енея заболіли ноги,

Не чув ні рук, ні голови;

Напали з хмелю перелоги,

Опухли очі, як в сови,

І весь обдувся, як барило,

Було на світі все немило,

Мисліте по землі писав.

З нудьги охляв і ізнемігся,

В одежі ліг і не роздігся,

Під лавкою до світа спав.

17

Прокинувшися, ввесь трусився,

За серце ссало, мов глисти;

Перевертався і нудився,

Не здужав голови звести,

Поки не випив півквартівки

З імбером пінної горілки

І кухля сирівцю не втер.

З-під лавки виліз і струхнувся,

Закашляв, чхнув і стрепенувся:

"Давайте, — крикнув, — пить тепер".

18

Зібравшися, всі паненята

Ізнов кружати начали,

Пили, як брагу поросята,

Горілку так вони тягли;

Тягли тут пінненьку троянці,

Не вомпили сициліанці,

Черкали добре назахват.

Хто пив тут більш од всіх сивухи,

І хто пив разом три осьмухи,

То той Енеєві був брат.

19

Еней наш роздоброхотався,

Ігрища вздумав завести,

І п'яний зараз розкричався,

Щоб перебійців привести.

У вікон школярі співали,

Халяндри циганки скакали,

Іграли в кобзи і сліпці;

Були тут разні чути крики,

Водили в городі музики

Моторні, п'яні молодці.

20

В присінках всі пани сиділи,

Надворі ж вкруг стояв народ.

У вікна деякі гляділи,

А инчий був наверх ворот;

Аж ось прийшов і перебієць,

Убраний так, як компанієць,

І звався молодець Дарес;

На кулаки став викликати

І перебійця визивати,

Кричав, опарений мов пес:

21

"Гей, хто зо мною вийде битись,

Покуштовати стусанів?

Мазкою хоче хто умитись?

Кому не жаль своїх зубів?

А нуте, нуте, йдіте швидше

Сюди на кулаки лиш ближче!

Я бебехів вам надсажу;

На очі вставлю окуляри,

Сюди, поганці-бакаляри!

Я всякому лоб розміжжу".

22

Дарес довгенько дожидався,

Мовчали всі, ніхто не йшов;

З ним всякий битися боявся,

Собою страху він задав.

"Так ви, бачу, всі легкодухи,

Передо мною так, як мухи,

І пудофети наголо".

Дарес тут дуже насміхався,

Собою чванивсь, величався,

Аж сором слухать всім було.

23

Абсест троянець був сердитий,

Згадав Ентелла-козака,

Зробився мов несамовитий,

Чимдуж дав відтіль дропака.

Ентелла скрізь пішов шукати,

Щоб все, що бачив, розказати

І щоб Дареса підцьковать.

Ентелл був тяжко смілий, дужий,

Мужик плечистий і невклюжий,

Тогді він п'яний вклався спать.

24

Знайшли Ентелла-сіромаху,

Що він під тином гарно спав;

Сього сердешного тімаху

Будити стали, щоб устав.

Всі голосно над ним кричали,

Ногами всилу розкачали,

Очима він на них лупнув:

"Чого ви? що за вража мати,

Зібрались не давати спати".

Сказавши се, оп'ять заснув.

25

"Та встань, будь ласкав, пане-свату!"

Абсест Ентеллові сказав.

"Пійдіть лиш ви собі ік кату!" —

Ентелл на їх так закричав.

А послі баче, що не шутка,

Абсест сказав, яка погудка,

Проворно скочивши, здригнувсь:

"Хто, як, Дарес? — ну, стійте наші!

Зварю пану Даресу каші,

Горілки дайте лиш нап'юсь".

26

Примчали з казанок сивухи,

Ентелл її разком дмухнув

І од сієї він мокрухи

Скрививсь, наморщивсь і зівнув,

Сказав: "Тепер ходімо, братця,

До хвастуна Дареса-ланця!

Йому я ребра полічу,

Зімну всього я на кабаку,

На смерть зувічу, мов собаку,

Як битися — я научу!"

27

Прийшов Ентелл перед Дареса,

Сказав йому на сміх: "Гай-гай!

Ховайсь, проклята неотеса,

Зарання відсіль утікай;

Я роздавлю тебе, як жабу,

Зітру, зімну, мороз як бабу,

Що тут і зуби ти зітнеш.

Тебе диявол не пізнає,

З кістками чорт тебе злигає,

Уже від мене не влизнеш".

28

На землю шапку положивши,

По локоть руки засукав

І цупко кулаки стуливши,

Дареса битись визивав.

Із серця скриготав зубами,

Об землю тупотав ногами,

І на Дареса налізав.

Дарес не рад своїй лихоті,

Ентелл потяг не по охоті

Дареса, щоб його він знав.

29

В се врем'я в рай боги зібрались

К Зевесу в гості на обід,

Пили там, їли, забавлялись,

Забули наших людських бід.

Там лакомини різні їли,

Буханчики пшеничні білі,

Кислиці, ягоди, коржі

І всякі-разні витребеньки, —

Уже либонь були п'яненькі,

Понадувались, мов йоржі.

30

Я к ось знічев'я вбіг Меркурій,

Засапавшися до богів;

Прискочив, мов котище мурий

До сирних в маслі пирогів!

"Ге! Ге! от тут-то загулялись,

Що і од світу одцурались,

Диявол-ма вам і стида.

В Сицилії таке твориться,

Що вам би треба подивиться, —

Там крик, мов підступа орда".

31

Боги, почувши, зашатались,

Із неба виткнули носи,

Дивитись на бійців хватались,

Як жаби літом із роси.

Ентелл там сильно храбровався,

Аж до сорочки ввесь роздягся,

Совав Даресу в ніс кулак.

Дарес ізвомпив сіромаха,

Бо був Ентелл непевна птаха,

Як чорноморський злий козак.

32

Венеру за виски хватило,

Як глянула, що там Дарес;

Ій дуже се було не мило,

Сказала: "Батечку Зевес!

Дай моєму Даресу сили,

Йому хвоста щоб не вкрутили,

Щоб він Ентелла поборов.

Мене тогді ввесь світ забуде,

Коли Дарес живий не буде;

Зроби, щоб був Дарес здоров".

33

Тут Бахус п'яний обізвався,

Венеру лаяти почав,

До неї з кулаком совався,

І так ісп'яна їй сказав:

"Пійди лиш ти к чортам, плюгава,

Невірна, пакосна, халява!

Нехай ізслизне твій Дарес,

Я за Ентелла сам вступлюся,

Як більш сивухи натягнуся,

То не заступить і Зевес.

34

Чи знаєш, він який парнище?

На світі трохи єсть таких,

Сивуху так, як брагу, хлище,

Я в парубках кохаюсь сих.

Уже заллє за шкуру сала,

Ні неня в бразі не скупала,

Як він Даресові задасть.

Уже хоть як ти не вертися,

З своїм Даресом попростися,

Бо прийдеться йому пропасть".

35

Зевес до речі сей дочувся,

Язик на силу повернув,

Він од горілки весь обдувся

І грімко так на їх гукнув:

"Мовчіть!.. чого ви задрочились?

Чи бач, у мене розходились!

Я дам вам зараз тришия!

Ніхто в кулачки не мішайтесь

Кінця од самих дожидайтесь, —

Побачим, — візьметь то чия?"

36

Венера, облизня піймавши,

Слізки пустила із очей,

І, як собака, хвіст піджавши,

Пішла к порогу до дверей

І з Марсом у куточку стала,

З Зевеса добре глузовала;

А Бахус пінненьку лигав,

Із Ганімедова пуздерка

Утер трохи не з піввідерка;

Напивсь — і тілько що кректав.

37

Як між собой боги сварились

В раю, попившись в небесах;

Тогді в Сицилії творились

Великі дуже чудеса.

Дарес од страху оправлявся

І до Ентелла підбирався,

Цибульки б дать йому під ніс.

Ентелл од ляпаса здригнувся,

Разів із п'ять перевернувся,

Трохи не попустив і сліз.

38

Розсердився і роз'ярився,

Аж піну з рота попустив,

І саме в міру підмостився,

В висок Дареса затопив:

З очей аж іскри полетіли,

І очі ясні соловіли,

Сердешний об землю упав.

Чмелів довгенько дуже слухав

І землю носом рив і нюхав,

І дуже жалібно стогнав.

39

Тут всі Ентелла вихваляли,

Еней з панами реготавсь,

З Дареса ж дуже глузовали,

Що силою він величавсь.

Звелів Еней його підняти,

На вітрі щоб поколихати

Од ляпаса і щоб прочхавсь;

Ентеллові ж дав на кабаку

Трохи не цілую гривняку

За те, що так він показавсь.

40

Еней же, сим не вдовольнившись,

Іще гуляти захотів

І цупко пінної напившись,

Ведмедів привести звелів.

Литва на труби засурмила,

Ведмедів зараз зупинила,

Заставила їх танцьовать.

Сердешний звір перекидався,

Плигав, вертівся і качався,

Забув і бджоли піддерать.

41

Як пан Еней так забавлявся,

То лиха він собі не ждав,

Не думав і не сподівався,

Щоб хто з Олимпа кучму дав.

Но те Юнона повернула,

І в голові так коверзнула,

Щоб зараз учинить ярміз;

Набула без панчіх патинки,

Пішла в Ірисині будинки,

Бо хитра ся була, як біс.

42

Прийшла, Ірисі підморгнула,

Черкнули разом в хижу вдвох,

І на ухо щось їй шепнула,

Щоб не підслухав який бог;

І пальцем цупко прикрутила,

Щоб зараз все то ізробила

І їй би принесла лепорт;

Ірися низько поклонилась,

І в ліжник зараз нарядилась,

Побігла з неба, як би хорт.

43

В Сицилію якраз спустилась,

Човни троянські де були;

І між троянок помістилась,

Которі човнів стерегли.

В кружку сердешні сі сиділи

І кисло на море гляділи,

Бо їх не кликали гулять,

Де чоловіки їх гуляли,

Медок, сивушку попивали

Без просипу неділь із п'ять.

44

Дівчата з лиха горювали,

Нудило тяжко молодиць;

Лиш слинку з голоду ковтали,

Як хочеться кому кислиць.

Своїх троянців проклинали,

Що через їх так горювали,

Дівки кричали на весь рот:

"Щоб їм хотілось так гуляти,

Я к хочеться нам дівовати,

Коли б замордовав їх чорт".

45

Троянці волокли з собою

Старую бабу, як ягу,

Лукаву відьму, злу Берою,

Іскорчившуюся в дугу.

Ірися нею ізробилась

І як Бероя нарядилась

І підступила до дівок;

І щоб к ним лучче підмоститься

І пред Юноной заслужиться,

То піднесла їм пиріжок.

46

Сказала: "Помагай біг, діти!

Чого сумуєте ви так?

Чи не остило тут сидіти?

Оце гуляють наші як!

Мов божевільних, нас морочать,

Сім літ, як по морям волочать;

Глузують, як хотять, із вас,

Але з другими бахурують,

Свої ж жінки нехай горюють,

Коли водилось се у нас?

47

Послухайте лиш, молодиці,

Я добрую вам раду дам;

І ви, дівчата білолиці,

Зробім кінець своїм бідам,

За горе ми заплатим горем —

А доки нам сидіть над морем?

Приймімось, човни попалім.

Тогді і мусять тут остаться

І нехотя до нас прижаться;

Ось так на лід їх посадім".

48

"Спасеть же біг тебе, бабусю! —

Троянки вголос загули. —

Такої б ради, пайматусю,

Ми ізгадати не могли".

І зараз приступили к флоту

І принялися за роботу:

Огонь кресати і нести

Скіпки, тріски, солому, клоччя;

Була тут всяка з них охоча,

Пожар щоб швидче розвести.

49

Розжеврілось і загорілось,

Пішов димок до самих хмар,

Аж небо все зачервонілось,

Великий тяжко був пожар.

Човни і байдаки палали,

Соснові пороми тріщали,

Горіли дьоготь і смола.

Поки троянці огляділись,

Що добре їх троянки грілись,

То часть мала човнів була.

50 

Еней, пожар такий уздрівши,

Злякався, побілів, як сніг,

І бігти всім туди звелівши,

Чимдуж до човнів сам побіг.

На гвалт у дзвони задзвонили,

По улицях в трещотки били,

Еней же на ввесь рот кричав:

"Хто в бога вірує — ратуйте!

Рубай, туши, гаси, лий, куйте!

А хто ж таку нам кучму дав?"

51 

Еней од страху з плигу збився,

В умі сердега помішавсь

І зараз сам не свій зробився,

Скакав, вертівся і качавсь;

І із сього свого задору

Він, голову піднявши вгору,

Кричав, опарений мов пес.

Олимпських шпетив на всю губу,

Свою і неню лаяв любу,

Добувсь і в рот, і в ніс Зевес.

52

"Гей ти, проклятий стариганю!

На землю з неба не зиркнеш,

Не чуєш, як тебе я ганю,

Зевес! — ні усом не моргнеш.

На очах більма поробились,

Коли б довіку посліпились,

Що не поможеш ти мені.

Чи се ж таки тобі не стидно,

Що пропаду, от лиш не видно?

Я ж, кажуть люди, внук тобі!

53 

А ти з сідою бородою,

Пане добродію Нептун!

Сидиш, мов демон, під водою,

І зморщившись, старий шкарбун!

Коли б струхнув хоть головою

І сей пожар залив водою —

Тризубець щоб тобі зломивсь!

Ти базаринку любиш брати,

А людям в нужді помагати

Не дуже, бачу, поспішивсь.

54 

І братик ваш Плутон, поганець,

Із Прозерпиною засів,

Пекельний, гаспидський коханець,

Іще себе там не нагрів?

Завів братерство з дьяволами

І в світі нашими бідами

Не погорює ні на час.

Не посилкується німало,

Щоб так палати перестало

І щоб оцей пожар погас.

55 

І ненечка моя рідненька

У чорта десь тепер гуля;

А може, спить уже п'яненька

Або з хлоп'ятами ганя.

Тепер їй, бачу, не до соли,

Уже, підтикавши десь поли,

Фурцює добре навісна.

Коли сама з ким не ночує,

То для когось уже свашкує,

Для сього тяжко поспішна.

56 

Та враг бери вас, — що хотіте,

Про мене, те собі робіть;

Мене на лід не посадіте,

Пожар лиш тілько погасіть;

Завередуйте по-своєму

І, будьте ласкави, моєму

Зробіте лихові кінець.

Пустіть лиш з неба веремію

І покажіте чудасію,

А я вам піднесу ралець".

57 

Тут тілько що перемолився

Еней і рот свій затулив;

Я к ось із неба дощ полився,

В годину ввесь пожар залив.

Бурхнуло з неба, мов із бочки,

Що промочило до сорочки;

То драла врозтич всі дали.

Троянці стали всі, як хлюща,

їм лучилася невсипуща,

Не ради і дощу були.

58 

Не знав же на яку ступити

Еней і тяжко горював,

Чи тут остатись, чи поплити?

Бо враг не всі човни забрав;

І миттю кинувсь до громади

Просить собі у ней поради,

Чого собою не вбагне.

Тут довго тяжко раховали

І скілько не коверзовали,

Та все було, що не оне.

59 

Один з троянської громади,

Насупившися, все мовчав

І, дослухавшись до поради,

Ціпком все землю колупав.

Се був пройдисвіт і непевний,

І всім відьмам був родич кревний

Упир і знахур ворожить.

Умів і трясцю одшептати,

І кров кристьянську замовляти,

І добре знав греблі гатить.

60 

Бував і в Шльонському з волами,

Не раз ходив за сіллю в Крим;

Тарані торговав возами,

Всі чумаки братались з ним.

Він так здавався і нікчемний,

Та був розумний, як письменний,

Слова так сипав, як горох.

Уже в чім, бач, пораховати,

Що розказать — йому вже дати;

Ні в чім не був страхополох.

61 

Невтесом всі його дражнили,

По-нашому ж то звавсь Охрім;

Мені так люди говорили —

Самому ж незнакомий він.

Побачив, що Еней гнівився,

До його зараз підмостився,

За білу рученьку і взяв;

І вивівши Енея в сіни,

Сам поклонився аж в коліни,

Таку Енею річ сказав:

62 

"Чого ти сильно зажурився

І так надувся, як індик?

Зовсім охляв і занудився,

Мов по болотові кулик?

Чим більш журитися — все гірше,

Заплутаєшся в лісі більше,

Покинь лиш горе і заплюй.

Піди вкладися гарно спати,

А послі будеш і гадати,

Спочинь та вже тогді міркуй!"

63 

Послухавши Еней Охріма,

Укрившись, на полу ліг спать;

Но лупав тілько все очима,

Не міг ні крихти задрімать.

На всі боки перевертався,

До люльки разів три приймався,

Знемігся ж, мов і задрімав.

Як ось Анхиз йому приснився,

Із пекла батечко явився

І синові таке сказав:

64 

"Прокинься, милеє дитятко!

Пробуркайся і проходись,

Се твій прийшов до тебе батько,

То не сполохайсь, не жахнись.

Мене боги к тобі послали

І так сказати приказали:

Щоб ти нітрохи не журивсь,

Пошлють тобі щасливу долю,

Щоб учинив ти божу волю

І швидче в Рим переселивсь.

65 

Збери всі човни, що остались,

І гарно зараз їх оправ;

Придерж своїх, щоб не впивались,

І сю Сицилію остав.

Пливи і не журись, небоже!

Уже тобі скрізь буде гоже.

Та ще, послухай, щось скажу:

Щоб в пекло ти зайшов до мене,

Бо діло єсть мені до тебе.

Я все тобі там покажу.

66 

І по олимпському закону

Уже ти пекла не минеш:

Бо треба кланятись Плутону,

А то і в Рим не допливеш.

Якусь тобі він казань скаже,

Дорогу добру в Рим покаже,

Побачиш, як живу і я.

А за дорогу не турбуйся,

До пекла навпростець прямуйся

Пішком, — не треба і коня.

67 

Прощай же, сизий голубочок!

Бо вже стає надворі світ;

Прощай, дитя, прощай, синочок!.."

І в землю провалився дід.

Еней спросоння як схопився,

Дрижав од страху і трусився;

Холодний лився з його піт;

І всіх троянців поскликавши,

І лагодитись приказавши,

Щоб завтра поплисти як світ.

68 

К Ацесту зараз сам махнувши,

За хліб подяковав, за сіль;

І там не довго щось побувши,

Вернувся до своїх відтіль.

Ввесь день збирались та складались;

І світу тілько що дождались,

То посідали на човни.

Еней же їхав щось несміло,

Бо море дуже надоїло,

Я к чумакам дощ восени.

69 

Венера тілько що уздріла,

Що вже троянці на човнах,

К Нептуну на поклон побігла,

Щоб не втопив їх у волнах.

Поїхала в своїм ридвані,

Мов сотника якого пані,

Баскими конями, як звір.

Із кінними проводниками,

З трьома назаді козаками,

А коні правив машталір.

70 

Була на йому біла свита

Із шаповальського сукна,

Тясомкою кругом обшита,

Сім кіп стоялася вона.

Набакир шапочка стриміла,

Далеко дуже червоніла,

В руках же довгий був батіг;

Ім грімко ляскав він із лиха,

Скакали коні без оддиха;

Ридван, мов вихор в полі, біг.

71 

Приїхала, загримотіла,

Кобиляча мов голова;

К Нептуну в хату і влетіла

Так, як із вирію сова;

І не сказавши ні півслова,

Нехай, каже, твоя здорова

Бува, Нептуне, голова!

Як навіжена, прискакала,

Нептуна в губи цілувала,

Говорячи такі слова:

72 

"Коли, Нептун, мені ти дядько,

А я племінниця тобі,

Та ти ж мені хрещений батько,

Спасибі зароби собі.

Моєму поможи Енею,

Щоб він з ватагою своєю

Щасливо їздив по воді;

Уже і так пополякали,

Насилу баби одшептали,

Попався в зуби був біді".

73 

Нептун, моргнувши, засміявся;

Венеру сісти попросив

І після неї облизався,

Сивухи чарочку налив;

І так її почастовавши,

Чого просила, обіщавши,

І зараз з нею попрощавсь.

Повіяв вітр з руки Енею,

Простивсь сердешненький з землею,

Як стрілочка, по морю мчавсь.

74 

Поромщик їх щонайглавніший

З Енеєм їздив всякий раз,

Його слуга був найвірніший —

По-нашому він звавсь Тарас.

Сей, сидя на кормі, хитався,

По саме нільзя нахлистався

Горілочки, коли прощавсь.

Еней велів його прийняти,

Щоб не пустивсь на дно ниряти

І в лучшім місці би проспавсь.

75 

Но видно, що пану Тарасу

Написано так на роду,

Щоб тілько до сього він часу

Терпів на світі сім біду.

Бо, розхитавшись, бризнув в воду,

Нирнув — і, не спитавши броду,

Наввиринки пішла душа.

Еней хотів, щоб окошилась

Біда і більш не продовжилась,

Щоб не пропали всі з коша.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Еней-сподар, посумовавши,

Насилу трохи вгамовавсь;

Поплакавши і поридавши,

Сивушкою почастовавсь;

Но все-таки його мутило

І коло серденька крутило,

Небіжчик часто щось вздихав;

Він моря так уже боявся,

Що на богів не покладався

І батькові не довіряв.

А вітри ззаду все трубили

В потилицю його човнам,

Що мчалися зо всеї сили

По чорним пінявим водам.

Гребці і весла положили,

Та сидя люлечки курили

І кургикали пісеньок:

Козацьких, гарних, запорозьких,

А які знали, то московських

Вигадовали бриденьок.

Про Сагайдачного співали,

Либонь співали і про С і ч,

Як в пікінери набирали,

Я к мандровав козак всю ніч;

Полтавську славили Шведчину,

І неня як свою дитину

З двора провадила в поход;

Як під Бендер'ю воювали,

Без галушок як помирали,

Колись як був голодний год.

Не так то діється все хутко,

Як швидко кажуть нам казок;

Еней наш плив хоть дуже прудко,

Та вже ж він плавав не деньок;

Довгенько по морю щось шлялись

І сами о світі не знались,

Не знав троянець ні один,

Куди, про що і як швендюють,

Куди се так вони мандрують,

Куди їх мчить Анхизів син.

От так поплававши немало

І поблудивши по морям,

Як ось і землю видно стало,

Побачили кінець бідам!

До берега якраз пристали,

На землю з човнів повставали

І стали тута оддихать.

Ся Кумською земелька звалась,

Вона троянцям сподобалась,

Далось і їй троянців знать.

Розгардіяш настав троянцям,

Оп'ять забули горювать;

Буває щастя скрізь поганцям,

А добрий мусить пропадать.

І тут вони не шановались,

А зараз всі і потаскались,

Чого хотілося шукать:

Якому — меду та горілки,

Якому — молодиці, дівки,

Оскому щоб з зубів зігнать.

Були бурлаки сі моторні,

Тут познакомились той час,

З диявола швидкі, проворні,

Підпустять москаля якраз.

Зо всіми миттю побратались,

Посватались і покумались,

Мов зроду тутечка жили;

Хто мав к чому яку кебету,

Такого той шукав бенькету,

Всі веремію підняли.

Де досвітки, де вечорниці,

Або весілля де було,

Дівчата де і молодиці,

Кому родини надало,

То тут троянці і вродились;

І лиш гляди, то й заходились

Коло жінок там ворожить,

І, чоловіків підпоївши,

Жінок, куди хто знав, повівши,

Давай по чарці з ними пить.

Які ж були до карт охочі,

То не сиділи дурно тут;

Гуляли часто до півночі

В ніска, в пари, у лави, в жгут,

У памфиля, в візка і в кепа,

Кому ж із них була дотепа,

То в гроші грали всім листів.

Тут всі по волі забавлялись,

Пили, іграли, женихались.

Ніхто без діла не сидів.

10 

Енеи один не веселився,

Йому немиле все було;

Йому Плутон та батько снився,

І пекло в голову ввійшло.

Оставивши своїх гуляти,

Пішов скрізь по полям шукати,

Щоб хто дорогу показав:

Куди до пекла мандровати,

Щоб розізнати, розпитати,

Бо в пекло стежки він не знав.

11 

Ішов, ішов, аж з русих кудрів

В три ряди капав піт на ніс,

Як ось забачив щось і уздрів,

Густий пройшовши дуже ліс.

На ніжці курячій стояла

То хатка дуже обветшала,

І вся вертілася кругом;

Він, до тії прийшовши хати,

Хазяїна став викликати,

Прищурившися під вікном.

12 

Еней стояв і дожидався,

Щоб вийшов з хати хто-небудь,

У двері стукав, добувався,

Хотів був хатку з ніжки спхнуть.

Як вийшла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І як в намисті, вся в жовнах.

13 

Еней, таку уздрівши цяцю,

Не знав із ляку де стояв;

І думав, що свою всю працю

Навіки тута потеряв.

Як ось до його підступила

Яга ся і заговорила,

Роззявивши свої уста:

"Гай, гай же, слихом послихати,

Анхизенка у віч видати,

А як забрів ти в сі міста?

14 

Давно тебе я дожидаю

І думала, що вже пропав;

Я все дивлюсь та визираю,

Аж ось коли ти причвалав.

Мені вже розказали з неба,

Чого тобі пильненько треба, —

Отець твій був у мене тут".

Еней сьому подивовався

І баби сучої спитався:

Як відьму злую сю зовуть.

15 

"Я Кумськая зовусь Сивилла,

Ясного Феба попадя,

При його храмі посіділа,

Давно живу на світі я!

При Шведчині я дівовала,

А татарва як набігала,

То вже я замужем була;

І першу сарану зазнаю;

Коли ж був трус, як ізгадаю,

То вся здригнусь, мовби мала.

16 

На світі всячину я знаю,

Хоть нікуди і не хожу,

І людям в нужді помагаю,

І їм на звіздах ворожу:

Кому чи трясцю одігнати,

Од заушниць чи пошептати,

Або і волос ізігнать;

Шепчу — уроки проганяю,

Переполохи виливаю,

Гадюк умію замовлять.

17 

Тепер ходімо лиш в каплицю,

Там Фебові ти поклонись

І обіщай йому телицю,

А послі гарно помолись.

Не пожалій лиш золотого

Для Феба світлого, ясного,

Та і мені що перекинь;

То ми тобі таки щось скажем,

А може, в пекло шлях покажем,

Іди, утрись і більш не слинь".

18 

Прийшли в каплицю перед Феба,

Еней поклони бити став,

Щоб із блакитного Феб неба

Йому всю ласку показав.

Сивиллу тут замордовало,

І очі на лоб позганяло,

І дибом волос став сідий;

Клубком із рота піна билась;

Сама ж вся корчилась, кривилась,

Мов дух вселився в неї злий.

19 

Тряслась, кректала, побивалась,

Як бубен, синя стала вся;

Упавши на землю, качалась,

У барлозі мов порося.

І чим Еней молився більше,

То все було Сивиллі гірше;

А послі, як перемоливсь,

З Сивилли тілько піт котився;

Еней же на неї дивився,

Дрижав од страху і трусивсь.

20 

Сивилла трохи очуняла,

Отерла піну на губах;

І до Енея проворчала

Приказ од Феба в сих словах:

"Така богів Олимпських рада,

Що ти і вся твоя громада

Не будете по смерть в Риму;

Но що тебе там будуть знати,

Твоє імення вихваляти;

Но ти не радуйся сьому.

21

Іще ти вип'єш добру повну,

По всіх усюдах будеш ти;

І долю гірку, невгомонну

Готовсь свою не раз клясти.

Юнона ще не вдовольнилась,

Її злоба щоб окошилась

Хотя б на правнуках твоїх;

Но послі будеш жить по-панськи,

І люди всі твої троянські

Забудуть всіх сих бід своїх".

22 

Еней похнюпивсь, дослухався,

Сивилла що йому верзла,

Стояв, за голову узявся,

Не по йому ся річ була.

"Трохи мене ти не морочиш,

Не розчовпу, що ти пророчиш, —

Еней Сивиллі говорив: —

Диявол знає, хто з вас бреше,

Трохи б мені було не легше,

Якби я Феба не просив.

23 

Та вже що буде, те і буде,

А буде те, що бог нам дасть;

Не ангели — такії ж люди,

Колись нам треба всім пропасть.

До мене будь лиш ти ласкава,

Услужлива і нелукава,

Мене до батька поведи;

Я проходився б ради скуки

Побачити пекельні муки,

Ану, на звізди погляди.

24 

Не перший я, та й не послідній,

Іду до пекла на поклон:

Орфей який уже негідний,

Та що ж йому зробив Плутон;

А Геркулес як увалився,

То так у пеклі розходився,

Що всіх чортяк порозганяв.

Ану! Черкнім — а для охоти

Тобі я дам на дві охвоти...

Та ну ж! скажи, щоб я вже знав".

25 

"Огнем, як бачу, ти іграєш, —

Йому дала яга одвіт: —

Ти пекла, бачу, ще не знаєш,

Не мил тобі уже десь світ.

Не люблять в пеклі жартовати,

Повік тобі дадуться знати,

От тілько ніс туди посунь;

Тобі там буде не до чмиги,

Як піднесуть із отцом фиги,

То зараз вхопить тебе лунь.

26 

Коли ж сю маєш ти охоту

У батька в пеклі побувать,

Мені дай зараз за роботу,

То я приймуся мусовать,

Як нам до пекла довалитись

І там на мертвих подивитись;

Ти знаєш — дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере.

27 

Поким же що, то ти послухай

Того, що я тобі скажу,

І голови собі не чухай...

Я в пекло стежку покажу:

В лісу великому, густому,

Непроходимому, пустому

Якеєсь дерево росте;

На нім кислиці не простії

Ростуть — як жар, всі золотії,

І деревце те не товсте.

28 

Із дерева сього зломити

Ти мусиш гільку хоть одну;

Без неї бо ні підступити

Не можна перед сатану;

Без гільки і назад не будеш

І душу з тілом ти погубиш,

Плутон тебе закабалить.

Іди ж, та пильно приглядайся,

На всі чотири озирайся,

Де деревце те заблищить.

29 

Зломивши ж, зараз убирайся,

Якмога швидше утікай;

Не становись, не оглядайся

І уха чим позатикай;

Хоть будуть голоса кричати,

Щоб ти оглянувся, прохати,

Гляди, не озирайсь, біжи.

Вони, щоб тілько погубити,

То будуть все тебе манити;

От тут себе ти покажи".

30 

Я га тут чортзна-де дівалась,

Еней остався тілько сам,

Йому все яблуня здавалась,

Покою не було очам;

Шукать її Еней попхався,

Втомивсь, засапавсь, спотикався,

Поки прийшов під темний ліс;

Коловсь сердешний об тернину,

Пошарпався весь об шипшину,

Було таке, що рачки ліз.

31 

Сей ліс густий був несказанно,

І сумно все в йому було;

Щось вило там безперестанно

І страшним голосом ревло;

Еней, молитву прочитавши

І шапку цупко підв'язавши,

В лісную гущу і пішов,

Ішов і утомивсь чимало,

І надворі тогді смеркало,

А яблуні ще не знайшов.

32 

Уже він начинав боятись,

На всі чотири озиратись;

Трусивсь, та нікуди діватись,

Далеко тяжко в ліс забравсь;

А гірше ще його злякало,

Як щось у очах засіяло,

От тут-то берега пустивсь;

А послі дуже удивився,

Як під кислицей опинився, —

За гільку зараз ухвативсь.

33 

І не подумавши німало,

Нап'явсь, за гілечку смикнув,

Аж дерево те затріщало,

І зараз гільку одчахнув.

І дав чимдуж із лісу драла,

Що аж земля під ним дрижала,

Біг так, що сам себе не чув;

Біг швидко, не остановлявся,

Увесь об колючки подрався;

Як чорт, у реп'яхах ввесь був.

34 

Прибіг к троянцям, утомився

І оддихати простягнувсь;

Як хлюща, потом ввесь облився,

Трохи-трохи не захлебнувсь.

Звелів з бичні волів пригнати,

Цапів з вівцями припасати,

Плутону в жертву принести,

І всім богам, що пеклом правлять

І грішних тормошать і давлять,

Щоб гніву їм не навести.

35 

Як тілько темна та пахмурна

Із неба зслизла чорна ніч;

Година ж стала балагурна,

Як звізди повтікали пріч;

Троянці всі заворушились,

Завештались, закамешились

На жертву приганять биків;

Дяки з попами позбирались,

Зовсім служити всі прибрались,

Огонь розкладений горів.

36 

Піп зараз взяв вола за роги

І в лоб обухом зацідив,

І взявши голову між ноги,

Ніж в черево і засадив;

І виняв тельбухи з кишками,

Розклав гарненько їх рядами

І пильно кендюх розглядав;

Енею послі божу волю

І всім троянцям добру долю,

Мов по звіздам, все віщовав.

37 

Як тут з скотиною возились

І харамаркали дяки,

Як вівці і цапи дрочились,

В різницях мов ревли бики;

Сивилла тут де не взялася,

Запінилася і тряслася,

І галас зараз підняла:

"К чортам ви швидче всі ізгиньте,

Мене з Енеєм тут покиньте,

Не ждіть, щоб тришия дала.

38 А ти, — мовляла ко Енею: —

Моторний, смілий молодець,

Прощайся з юрбою своєю,

Ходім лиш в пекло — там отець

Нас твій давно вже дожидає

І, може, без тебе скучає.

Ану, пора чимчиковать.

Возьми на плечі з хлібом клунок;

Нехай йому лихий прасунок,

Як голодом нам помирать.

39 

Не йди в дорогу без запасу,

Бо хвіст од голоду надмеш;

І де-где инчого ти часу

І крихти хліба не найдеш;

Я в пекло стежку протоптала,

Я там не раз, не два бувала,

Я знаю тамошній народ;

Дорожки всі, всі уголочки,

Всі закоморочки, куточки,

Уже не первий знаю год".

40 

Еней в сю путь якраз зібрався,

Шкапові чоботи набув,

Підтикався, підперезався

І пояс цупко підтягнув;

А в руки добру взяв дрючину,

Обороняти злу личину,

Як лучиться де од собак.

А послі за руки взялися,

Прямцем до пекла поплелися,

Пішли на прощу до чортяк.

41 

Тепер же думаю, гадаю,

Трохи не годі і писать;

Ізроду пекла я не знаю,

Нездатний, далебі, брехать;

Хіба, читателі, пождіте,

Вгамуйтесь трохи, не галіте,

Піду я до людей старих;

Щоб їх о пеклі розпитати

І попрошу їх розказати,

Що чули од дідів своїх.

42 

Виргилій же, нехай царствує,

Розумненький був чоловік,

Нехай не вадить, як не чує,

Та в давній дуже жив він вік.

Не так тепер і в пеклі стало,

Як в старину колись бувало

І як покійник написав;

Я, може, що-небудь прибавлю;

Переміню і що оставлю,

Писну — як од старих чував.

43 

Еней з Сивиллою хватались,

До пекла швидче щоб прийти,

І дуже пильно приглядались,

До пекла двері як найти.

Як ось перед якуюсь гору

Прийшли, і в ній велику нору

Знайшли і вскочили туди.

Пішли під землю темнотою,

Еней все щупався рукою,

Щоб не ввалитися куди.

44 

Ся улиця вела у пекло,

Була вонюча і грязна;

У ній і вдень було, мов смеркло,

Од диму вся була чадна;

Жила з сестрою тут Дрімота,

Сестра же звалася Зівота,

Поклон сі перші оддали

Тімасі нашому Енею

З його старою попадею —

І послі далі повели.

45 

А потім Смерть до артикулу

Ім воздала косою честь,

Наперед стоя калавуру,

Який у її мосці єсть:

Чума, война, харцизтво, холод,

Короста, трясця, парші, голод;

За сими ж тут стояли в ряд:

Холера, шолуді, бешиха

І всі мирянські, знаєш, лиха,

Що нас без милости морять.

46 

Іще ж не все тут окошилось,

Іще брела ватага лих:

За смертію слідом валилось

Жінок, свекрух і мачух злих.

Відчими йшли, тесті-скуп'яги,

Зяті і свояки-мотяги,

Сердиті шурини, брати,

Зовиці, невістки, ятровки —

Що все гризуться без умовки —

І всякі тут були кати.

47 

Якіїсь злидні ще стояли,

Жовали все в зубах папір,

В руках каламарі держали,

За уха настромляли пір.

Се все десятські та соцькії,

Начальники, п'явки людськії

І всі прокляті писарі;

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові,

Повірені, секретарі.

48 

За сими йшли святі понури,

Що не дивились і на світ,

Смиренної були натури,

Складали руки на живіт;

Умильно богу все молились,

На тиждень днів по три пестились

І вслух не лаяли людей;

На чотках мир пересуждали

І вдень ніколи не гуляли,

Вночі ж було не без гостей.

49 

Насупротив сих окаянниць

Квартал був цілий волоцюг,

Моргух, мандрьох, ярижниць, п'яниць

І бахурів на цілий плуг;

З бстриженими головами,

З підрізаними пеленами,

Стояли хльорки наголо.

І панночок фільтіфікетних,

Лакеїв гарних і дотепних,

Багацько дуже щось було.

50 

І молодиці молоденькі,

Що вийшли заміж за старих,

Що всякий час були раденькі

Потішить парнів молодих;

І ті тут молодці стояли,

Що недотепним помагали

Для них сімейку розплодить;

А діти гуртові кричали,

Своїх паньматок проклинали,

Що не дали на світі жить.

51 

Еней хоть сильно тут дивився

Такій великій новині,

Та вже од страху так трусився,

Мов сидя охляп на коні.

Побачивши ж іще іздалі,

Які там дива плазовали,

Кругом, куди ні поглядиш,

Злякавсь, к Сивиллі прихилився.

Хватавсь за дергу і тулився,

Мов од кота в коморі миш.

52 

Сивилла в дальший путь таскала,

Не баскаличивсь би та йшов;

І так швиденько поспішала,

Еней не чув аж підошов,

Хватаючися за ягою;

Як ось уздріли пред собою

Чрез річку в пекло перевіз.

Ся річка Стиксом називалась,

Сюди ватага душ збиралась,

Щоб хто на той бік перевіз.

53 

І перевізчик тут явився,

Як циган, смуглой цери був,

Од сонця ввесь він попалився

І губи, як арап, оддув;

Очища в лоб позападали,

Сметаною позапливали,

А голова вся в ковтунах;

Із рота слина все котилась,

Як повстка, борода скомшилась,

Всім задавав собою страх.

54 

Сорочка, зв'язана узлами,

Держалась всилу на плечах,

Попричепляна мотузками,

Як решето, була в дірках;

Замазана була на палець,

Засалена, аж капав смалець,

Обутий в драні постоли;

Із дір онучі волочились,

Зовсім, хоть вижми, помочились,

Пошарпані штани були.

55 

За пояс лико одвічало,

На йому висів гаманець;

Тютюн, і люлька, і кресало,

Лежали губка, кремінець.

Хароном перевізник звався,

Собою дуже величався,

Бо і не в шутку був божок:

З крючком весельцем погрібався.

По Стиксові, як стрілка, мчався,

Був човен легкий, як пушок.

56 

На ярмарку як слобожане

Або на красному торгу

До риби товпляться миряне,

Було на сьому так лугу.

Душа товкала душу в боки

І скреготали, мов сороки;

Той пхавсь, той сунувсь, инчий ліз;

Всі м'ялися, перебирались,

Кричали, спорили і рвались,

І всяк хотів, його щоб віз.

57 

Як гуща в сирівці іграє,

Шиплять, як кваснуть, буряки,

Як против сонця рій гуляє,

Гули сі так небораки,

Харона, плачучи, прохали,

До його руки простягали,

Щоб взяв з собою на каюк;

Но сей того плачу байдуже,

На просьби уважав не дуже:

Злий з сина був старий дундук.

58 

І знай, що все веслом махає

І в морду тиче хоч кому,

Од каюка всіх одганяє,

А по вибору своєму

Потрошечку в човен сажає,

І зараз човен одпихає,

На другий перевозить бік;

Кого не візьме, як затнеться,

Тому сидіти доведеться,

Гляди — і цілий, може, вік.

59 

Еней в кагал сей як убрався,

Щоб зближитися к порому;

То з Палінуром повстрічався,

Штурмановав що при йому.

Тут Палінур пред ним заплакав,

Про долю злу свою балакав,

Що через річку не везуть;

Но баба зараз розлучила,

Енею в батька загвоздила,

Щоб довго не базікав тут.

60 

Попхались к берегу поближче,

Прийшли на самий перевіз,

Де засмальцьований дідище

Вередовав, як в греблі біс;

Кричав буцімто навіжений,

І кобенив народ хрещений,

Як водиться в шиньках у нас;

Досталось родичам сердешним,

Не дуже лаяв словом гречним,

Нехай же зносять в добрий час.

61 

Харон, таких гостей уздрівши,

Оскілками на їх дививсь,

Як бик скажений заревівши,

Запінивсь дуже і озливсь:

"Відкіль такії се мандрьохи,

І так уже вас тут не трохи,

Якого чорта ви прийшли?

Вас треба хати холодити!

Вас треба так опроводити,

Щоб ви і місця не найшли.

62 

Геть, преч, вбирайтесь відсіль к чорту,

Я вам потилишника дам;

Поб'ю всю пику, зуби, морду,

Аж не пізна вас дідько сам;

Ійон же як захрабровали,

Живі сюди примандровали,

Бач, гиряві, чого хотять!

Не дуже я на вас покваплюсь,

Тут з мертвими ось не управлюсь,

Що так над шиєю стоять".

63 

Сивилла бачить, що не шутка,

Бо дуже сердиться Харон;

Еней же був собі плохутка;

Дала стариганю поклон:

"Та ну, на нас лиш придивися, —

Сказала, — дуже не гнівися,

Не сами ми прийшли сюди;

Хіба ж мене ти не пізнаєш,

Що так кричиш, на нас гукаєш —

Оце невидані біди!

64 

Ось глянься, що оце такеє!

Утихомирся, не бурчи;

Ось деревце, бач, золотеє,

Тепер же, коли хоч, мовчи".

Потім все дрібно розказала,

Кого до пекла провожала,

До кого, як, про що, за чим.

Харон же зараз схаменувся,

Разів з чотири погребнувся

І з каючком причалив к ним.

65 

Еней з Сивиллою своєю

Не мішкавши в човен ввійшли;

Кальною річкою сією

На той бік в пекло поплили;

Вода в розколини лилася,

Що аж Сивилла піднялася,

Еней боявсь, щоб не втонуть,

Но пан Харон наш потрудився,

На той бік так перехопився,

Що нільзя оком ізмигнуть.

66 

Приставши, висадив на землю;

Взяв пів-алтина за труди,

За працьовиту свою греблю,

І ще сказав, іти куди.

Пройшовши відсіль гонів з двоє,

Побравшись за руки обоє,

Побачили, що ось лежав

У бур'яні бровко муругий,

Три голови мав пес сей мурий,

Він на Енея загарчав.

67 

Загавкав грізно в три язики,

Уже був кинувсь і кусать,

Еней підняв тут крик великий,

Хотів чимдуж назад втікать.

Аж баба хліб бровку шпурнула

І горло глевтяком заткнула,

То він за кормом і погнавсь;

Еней же з бабою старою,

То сяк, то так, попід рукою,

Тихенько од бровка убравсь.

68 

Тепер Еней убрався в пекло,

Прийшов зовсім на инчий світ;

Там все поблідло і поблекло,

Нема ні місяця, ні звізд,

Там тілько тумани великі,

Там чутні жалобниї крики,

Там мука грішним не мала.

Еней з Сивиллою гляділи,

Якії муки тут терпіли,

Якая кара всім була.

69 

Смола там в пеклі клекотіла

І грілася все в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

В смолі сій грішники сиділи

І на огні пеклись, горіли.

Хто, як, за віщо заслужив.

Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати.,

Яких було багацько див!

70 

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали,

Залізним пруттям підганяли,

Коли який з них приставав.

71 

Огненним пруттям оддирали

Кругом на спину і живіт,

Себе що сами убивали,

Яким остив наш білий світ.

Гарячим дьогтем заливали,

Ножами під боки штрикали,

Щоб не хапались умирать.

Робили розниї їм муки,

Товкли у мужчирях їм руки,

Не важились щоб убивать.

72 

Багатим та скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не .женились,

Та по чужим куткам живились,

Такі повішані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло

І не боялося сих мук.

73 

Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і слугам

Давали в пеклі добру хльору,

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякиї були цехмистри,

І ратмани, і бургомистри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили

Та тілько грошики лупили

І одбирали хабарі.

74 

І всі розумні филозопи,

Що в світі вчились мудровать;

Ченці, попи і крутопопи,

Мирян щоб знали научать;

Щоб не ганялись за гривнями,

Щоб не возились з попадями,

Та знали церков щоб одну;

Ксьондзи до баб щоб не іржали,

А мудрі звізд щоб не знімали —

Були в огні на самім дну.

75 

Жінок своїх що не держали

В руках, а волю їм давали,

По весіллях їх одпускали,

Щоб часто в приданках були

І до півночі там гуляли,

І в гречку деколи скакали,

Такі сиділи всі в шапках,

І з превеликими рогами,

З зажмуреними всі очами,

В кип'ячих сіркой казанах.

76 

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тілько знай що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків,

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидче умирали,

Щоб їм принятись до замків.

77 

І ті були там лагоминці,

Піддурювали що дівок,

Що в вікна дрались по драбинці

Під темний, тихий вечерок;

Що будуть сватать їх, брехали,

Підманювали, улещали,

Поки добрались до кінця;

Поки дівки од перечосу

До самого товстіли носу,

Що сором послі до вінця.

78 

Були там купчики проворні,

Що їздили по ярмаркам,

І на аршинець на підборний

Поганий продавали крам.

Тут всякії були пронози,

Перекупки і шмаровози,

Жиди, міняйли, шинькарі.

І ті, що фиги-миги возять,

Що в боклагах гарячий носять,

Там всі пеклися крамарі.

79 

Паливоди і волоцюги,

Всі зводники і всі плути;

Ярижники і всі п'янюги,'

Обманщики і всі моти,

Всі ворожбити, чародії,

Всі гайдамаки, всі злодії,

Шевці, кравці і ковалі;

Цехи: різницький, коновальський,

Кушнірський, ткацький, шаповальський

Кипіли в пеклі всі в смолі.

80 

Там всі невірні і христьяне,

Були пани і мужики,

Була там шляхта і міщане.

І молоді, і старики;

Були багаті і убогі,

Прямі були і кривоногі,

Були видющі і сліпі,

Були і штатські, і воєнні,

Були і панські, і казенні,

Були миряне і попи.

81 

Гай! гай! та нігде правди діти,

Брехня ж наробить лиха більш;

Сиділи там скучні піїти,

Писарчуки поганих вірш,

Великії терпіли муки,

їм зв'язані були і руки,

Мов у татар терпіли плін.

От так і наш брат попадеться,

Що пише, не остережеться,

Який же втерпить його хрін!

82 

Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать;

Без сорома, без бога бувши

І восьму заповідь забувши,

Чужим пустився промишлять.

83 

Еней як відсіль відступився

І далі трохи одійшов,

То на другеє нахопився,

Жіночу муку тут найшов.

В другім зовсім сих каравані

Піджарьовали, як у бані,

Що аж кричали на чім світ;

Оці то галас ісправляли,

Гарчали, вили і пищали,

Після куті мов на живіт.

84 

Дівки, баби і молодиці

Кляли себе і ввесь свій рід,

Кляли всі жарти, вечерниці,

Кляли і жизнь, і білий світ;

За те їм так там задавали,

Що через міру мудровали

І верховодили над всім;

Хоть чоловік і не онеє,

Коли же жінці, бачиш, теє,

То треба угодити їй.

85 

Були там чесні постомолки,

Що знали весь святий закон,

Молилися без остановки

І били сот по п'ять поклон,

Як в церкві між людьми стояли,

І головами все хитали,

Як же були на самоті,

То молитовники ховали,

Казились, бігали, скакали

І гірше дещо в темноті.

86 

Були і тії там панянки,

Що наряжались на показ;

Мандрьохи, хльорки і діптянки,

Що продають себе на час.

Сі в сірці і в смолі кипіли

За те, що жирно дуже їли

І що їх не страшив і піст;

Що все прикушовали губи,

І скалили біленькі зуби,

І дуже волочили хвіст.

87 

Пеклись тут гарні молодиці,

Аж жаль було на них глядіть,

Чорняві, повні, милолиці;

І сі тут мусили кипіть,

Що замуж за старих ходили

І мишаком їх поморили,

Щоб послі гарно погулять

І з парубками поводитись,

На світі весело нажитись

І не голодним умирать.

88 

Якіїсь мучились там птахи

З куделями на головах;

Се чесниї, не потіпахи,

Були тендітні при людях;

А без людей — не можна знати

Себе чим мали забавляти,

Про те лиш знали до дверей.

Ім тяжко в пеклі докоряли,

Смоли на щоки наліпляли,

Щоб не дурили так людей.

89 

Бо щоки терли манією,

А блейвасом і ніс, і лоб,

Щоб краскою, хоть не своєю,

Причаровать к собі кого б;

Із ріпи підставляли зуби,

Я лозили все смальцем губи,

Щоб підвести на гріх людей;

Пиндючили якіїсь бочки,

Мостили в пазусі платочки,

В которих не було грудей.

90 

За сими по ряду шкварчали

В розпалених сковородах

Старі баби, що все ворчали,

Базікали по всіх ділах;

Все тілько старину хвалили,

А молодих товкли та били,

Не думали ж, які були,

Іще як сами дівовали

Та з хлопцями як гарцювали,

Та й по дитинці привели.

91 

Відьом же тут колесовали

І всіх шептух і ворожок,

Там жили з них чорти мотали

І без витушки на клубок;

На припічках щоб не орали,

У комини щоб не літали,

Не їздили б на упирях;

І щоб дощу не продавали,

Вночі людей щоб не лякали,

Не ворожили б на бобах.

92 

А зводницям таке робили,

Що цур йому вже і казать,

На гріх дівок що підводили

І сим учились промишлять;

Жінок од чоловіків крали

І волоцюгам помагали

Рогами людський лоб квічать;

Щоб не своїм не торговали,

Того б на одкуп не давали,

Що треба про запас держать.

93 

Еней там бачив щось немало

Кип'ящих мучениць в смолі,

Як з кабанів топилось сало,

Так шкварилися сі в огні;

Були і світські, і черниці,

Були дівки і молодиці,

Були і паньї, й панночки;

Були в свитках, були в охвотах,

Були в дульєтах і в капотах,

Були всі грішні жіночки.

94 

Но се були все осуждені,

Які померли не тепер;

Без суду ж не палив пекельний

Огонь, недавно хто умер;

Сі всі були в другім загоні,

Якби лошата або коні,

Не знали попадуть куда;

Еней, на перших подивившись

І о бідах їх пожурившись,

Пішов в другії ворота.

95 

Еней, ввійшовши в сю кошару,

Побачив там багацько душ,

Вмішавшися між сю отару,

Як між гадюки чорний уж.

Тут розні душі похожали,

Все думали та все гадали,

Куди-то за гріхи їх впруть.

Чи в рай їх пустять веселитись,

Чи, може, в пекло пошмалитись

І за гріхи їм носа втруть.

96 

Було їм вільно розмовляти

Про всякії свої діла,

І думати, і мізковати —

Яка душа, де, як жила;

Багатий тут на смерть гнівився,

Що він з грішми не розлічився,

Кому і кілько треба дать;

Скупий же тосковав, нудився,

Що він на світі не нажився

І що не вспів і погулять.

97 

Сутяга толковав укази,

І що то значить наш Статут;

Розказовав свої прокази,

На світі що робив сей плут.

Мудрець же физику провадив,

І толковав якихсь монадів,

І думав, відкіль взявся світ?

А мартопляс кричав, сміявся,

Розказовав і дивовався,

Як добре знав жінок дурить.

98 

Суддя там признавався сміло,

Що з гудзиками за мундир

Таке переоначив діло,

Що, може б, навістив Сибір;

Та смерть ізбавила косою,

Що кат легенькою рукою

Плечей йому не покропив.

А лікар скрізь ходив з ланцетом,

З слабительним і спермацетом

І чванивсь, як людей морив.

99 

Ласощохлисти похожали,

Всі фертики і паничі,

На пальцях ногтики кусали,

Розприндившись, як павичі;

Все очі вгору піднімали,

По світу нашому вздихали,

Що рано їх побрала смерть;

Що трохи слави учинили,

Не всіх на світі подурили,

Не всім успіли морду втерть.

100 

Моти, картьожники, п'янюги

І весь проворний чесний род;

Лакеї, конюхи і слуги,

Всі кухарі і скороход,

Побравшись за руки, ходили

І все о плутнях говорили,

Які робили, як жили,

Як паней і панів дурили,

Як по шиньках вночі ходили

І як з кишень платки тягли.

101 

Там придзигльованки журились,

Що нікому вже підморгнуть,

За ними більш не волочились,

Тут їх заклекотіла путь;

Баби тут більш не ворожили

І простодушних не дурили.

Які ж дівок охочі бить,

Зубами з серця скреготали,

Що наймички їх не вважали

І не хотіли їм годить.

102 

Еней уздрів свою Дидону,

Ошмалену, мов головня,

Якраз по нашому закону

Пред нею шапочку ізняв:

"Здорова! — глянь... де ти взялася?

І ти, сердешна, приплелася

Із Карфагени аж сюди?

Якого біса ти спеклася,

Хіба на світі нажилася?

Чорт мав тобі десь і стида.

103 

Така смачная молодиця,

І глянь! умерла залюбки...

Рум'яна, повна, білолиця,

Хто гляне, то лизне губки;

Тепер з тебе яка утіха?

Ніхто не гляне і для сміха,

Навік тепер пропала ти!

Я, далебі, в тім не виною,

Що так роз'їхався з тобою,

Мені приказано втекти.

104 

Тепер же, коли хоч, злигаймось

І нумо жить так, як жили,

Тут закурім, заженихаймось,

Не розлучаймось ніколи;

Ходи, тебе я помилую,

Прижму до серця — поцілую..."

Йому ж: Дидона наодріз

Сказала: "К чорту убирайся,

На мене більш не женихайся...

Не лізь! Бо розіб'ю і ніс!"

105 

Сказавши, чортзна-де пропала,

Еней не знав, що і робить.

Коли б яга не закричала,

Що довго годі говорить,

То, може б, там і застоявся

І, може, той пори дождався,

Щоб хто і ребра полічив:

Щоб з вдовами не женихався,

Над мертвими не наглумлявся,

Жінок любов'ю не морив.

106 

Еней з Сивиллою попхався

В пекельную подалі глуш;

Як на дорозі повстрічався

З громадою знакомих душ.

Тут всі з Енеєм обнімались,

Чоломкались і ціловались,

Побачивши князька свого;

Тут всяк сміявся, реготався,

Еней до всіх їх доглядався,

Знайшов з троянців ось кого:

107 

Педька, Терешка, Шеліфона,

Панька, Охріма і Харка,

Леська, Олешка і Сізьона,

Пархомаї їська і Феська,

Стецька, Ониська, Опанаса,

Свирида, Лазаря, Тараса,

Були Денис, Остап, Овсій

І всі троянці, що втопились,

Як на човнах з ним волочились,

Тут був Вернигора Мусій.

108 

Жидівська школа завелася,

Великий крик всі підняли,

І реготня де не взялася,

Тут всяку всячину верзли;

Згадали чорт знає колишнє,

Балакали уже і лишнє,

І сам Еней тут розходивсь;

Щось балагурили довгенько,

Хоть ізійшлися і раненько,

Та пан Еней наш опізнивсь.

109 

Сивиллі се не показалось,

Що так пахолок застоявсь,

Що дитятко так розбрехалось,

Уже і о світі не знавсь;

На його грізно закричала,

Залаяла, запорощала,

Що аж Еней ввесь затрусивсь.

Троянці также всі здригнули

І врозтич, хто куди, махнули,

Еней за бабою пустивсь.

110 

Ішли, і як би не збрехати,

Трохи не з пару добрих гін,

Як ось побачили і хати,

І ввесь Плутонів царський дім.

Сивилла пальцем указала

І так Енеєві сказала:

"Ось тут і пан Плутон живе

Із Прозерпиною своєю,

До їх-то на поклон з гіллею

Тепер я поведу тебе".

111 

І тілько що прийшли к воротам

І в двір пустилися чвалать,

Як баба бридка, криворота:

"Хто йде?" — їх стала окликать.

Мерзенне чудо се стояло

І било під двором в клепало,

Як в панських водиться дворах;

Обмотана вся ланцюгами,

Гадюки вилися клубками

На голові і на плечах.

112 

Вона без всякого обману

І щиро без обиняків

Робила грішним добру шану,

Ремнями драла, мов биків;

Кусала, гризла, бичовала,

Кришила, шкварила, щипала,

Топтала, дряпала, пекла,

Порола, корчила, пиляла,

Вертіла, рвала, шпиговала

І кров із тіла їх пила.

113 

Еней, бідняжка, ізлякався

І ввесь, як крейда, побілів,

І зараз у яги спитався,

Хто їй так мучити велів?

Вона йому все розказала

Так, як сама здорова знала,

Що в пеклі є суддя Еак;

Хоть він на смерть не осуждає,

Та мучити повеліває,

І як звелить — і мучать так.

114 

Ворота сами одчинились,

Не смів ніхто їх задержать,

Еней з Сивиллою пустились,

Щоб Прозерпині честь оддать.

І піднести їй на болячку

Ту суто золоту гіллячку,

Що сильно так вона бажа.

Но к ній Енея не пустили,

Прогнали, трохи і не били,

Бо хиріла їх госпожа.

115 

А далі вперлися в будинки

Підземного сього царя,

Ні гич, ні гариля пилинки,

Було все чисто, як зоря;

Цвяховані були там стіни

І вікна всі з морської піни;

Шумиха, оливо, свинець,

Блищали міді там і криці,

Всі убрані були світлиці;

По правді, панський був дворець.

116 

Еней з ягою розглядали

Всі дива там, які були,

Роти свої пороззявляли

І очі на лоби п'яли;

Проміж собою все зглядались —

Всьому дивились, осміхались,

Еней то цмокав, то свистав.

От тут-то душі ликовали,

Що праведно в миру живали,

Еней і сих тут навіщав.

117 

Сиділи, руки поскладавши,

Для них все празники були;

Люльки курили, полягавши,

Або горілочку пили,

Не тютюнкову і не пінну,

Но третьопробну, перегінну,

Настояную на бодян;

Під челюстями запікану,

І з ганусом, і до калгану,

В ній був і перець, і шапран.

118 

І ласощі все тілько їли,

Сластьони, коржики, стовпці,

Варенички пшеничні, білі,

Пухкі з кав'яром буханці;

Часник, рогіз, паслін, кислиці,

Козельці, терн, глід, полуниці,

Крутиї яйця з сирівцем;

І дуже вкусную яєшню,

Якусь німецьку, не тутешню,

А запивали все пивцем.

119 

Велике тут було роздолля

Тому, хто праведно живе,

Так, як велике безголов'я

Тому, хто грішну жизнь веде;

Хто мав к чому яку охоту,

Тут утішався тим до поту;

Тут чистий був розгардіяш:

Лежи, спи, їж, пий, веселися,

Кричи, мовчи, співай, крутися;

Рубайсь — так і дадуть палаш.

120 

Ні чванились, ні величались,

Ніхто не знав тут мудровать,

Крий боже, щоб ні догадались

Брат з брата в чім покепковать;

Ні сердилися, ні гнівились,

Ні лаялися і не бились,

А всі жили тут люб'язно;

Тут всякий гласно женихався.

Ревнивих ябед не боявся,

Було вобще все за одно.

121 

Ні холодно було, ні душно,

А саме так, як в сіряках,

І весело, і так не скучно,

На великодних як святках;

Коли кому що захотілось,

То тут як з неба і вродилось,

От так-то добрі тут жили.

Еней, се зрівши, дивовався

І тут яги своєй спитався,

Які се праведні були?

122 

"Не думай, щоб були чиновні, —

Сивилла сей дала одвіт, —

Або що грошей скрині повні,

Або в яких товстий живіт;

Не ті се, що в цвітних жупанах,

В карамзинах або сап'янах;

Не ті ж, що з книгами в руках,

Не рицарі, не розбишаки;

Не ті се, що кричать: "І паки",

Не ті, що в золотих шапках.

123 

Се бідні нищі навіжені

Що дурнями зчисляли їх

Старці хромі сліпорождені

З яких був людський глум і сміх

Се що з порожніми сумками

Жили голодні під тинами,

Собак дражнили по дворах,

Се ті, що біг дасть получали,

Се ті, яких випроважали

В потилюцю і по плечах.

124 

Се вдови бідні, безпомощні,

Яким приюту не було;

Се діви чесні, непорочні

Яким спідниці не дуло;

Се що без родичів остались...

І сиротами називались,

А послі вбгались і в оклад;

Се що проценту не лупили,

Що людям помагать любили,

Хто чим багат, то тим і рад.

125 

Тут также старшина правдива,

Бувають всякії пани;

Но тілько трохи сього дива,

Не квапляться на се вони!

Бувають військові, значкові,

І сотники, і бунчукові,

Які правдиву жизнь вели;

Тут люде всякого завіту,

По білому єсть кілько світу,

Которі праведно жили".

126 

"Скажи ж, моя голубко сиза, —

Іще Еней яги спитав. —

Чом батька я свого Анхиза

І досі в вічі не видав?

Ні з грішними, ні у Плутона,

Хіба йому нема закона,

Куди його щоб засадить?"

"Він божої, — сказала, — крові,

І по Венериній любові,

Де схоче, буде там і жить".

127 

Базікавши, зійшли на гору,

На землю сіли оддихать,

І, попотівши саме впору,

Тут принялися розглядать,

Анхиза щоб не прогуляти,

Обридло-бо і так шукати;

Анхиз же був тогді внизу,

І, похожавши по долині,

Об миленькій своїй дитині

Водив по мізку коверзу.

128 

Як глядь на гору ненароком,

І там свого синка уздрів,

Побіг старий не просто — боком

І ввесь од радости згорів.

Хватавсь з синком поговорити,

О всіх спитатись, розпросити

І повидатись хоть часок;

Енеєчка свого обняти,

По-батьківській поціловати,

Його почути голосок.

129 

"Здоров, синашу, ма дитятко! —

Анхиз Енеєві сказав. —

Чи се ж тобі таки не стидно,

Що довго я тебе тут ждав?

Ходім лишень к моїй господі,

Та поговорим на свободі,

За тебе будем мірковать".

Еней стояв так, мов дубина,

Котилась з рота тілько слина,

Не смів мертвця поціловать.

130 

Анхиз, сю бачивши причину,

Чого синочок сумовав,

І сам хотів обнять дитину —

Та ба! уже не в ту попав;

Принявсь його щоб научати

І тайности йому сказати,

Який Енеїв буде плід,

Якії діти будуть жваві,

На світі зроблять скілько слави,

Яким то хлопцям буде дід.

131 

Тогді-то в пеклі вечерниці

Лучились, бачиш, як на те,

Були дівки та молодиці

І там робили не пусте:

У ворона собі іграли,

Весільних пісеньок співали,

Співали тут і колядок;

Палили клоччя, ворожили,

По спині лещатами били,

Загадовали загадок.

132 

Тут заплітали джерегелі,

Дробушечки на головах;

Скакали по полу вегері,

В тісної баби по лавках;

А в комин сужених питали,

У хатніх вікон підслухали,

Ходили в північ по пусткам;

До свічки ложечки палили,

Щетину із свині шмалили

Або жмурились по куткам.

133 

Сюди привів Анхиз Енея

І між дівок сих посадив;

Як неука і дуралея,

Принять до гурту їх просив;

І щоб обом їм услужили,

Як знають, так поворожили,

Що стрінеться з його синком:

Чи він хоть трохи уродливий,

К чому і як Еней щасливий,

Щоб всіх спитались ворожок.

134 

Одна дівча була гостренька

І саме ухо прехихе,

Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,

Було з диявола лихе.

Вона тут тілько і робила,

Що всім гадала, ворожила,

Могуща В ділі тім була;

Чи брехеньки які сточити,

Кому імення приложити,

То так якраз і додала.

135 

Призвідця зараз ся шептуха

І примостилась к старику,

Йому шепнула біля уха

І завела з ним річ таку:

"Ось я синкові загадаю,

Поворожу і попитаю,

Йому що буде, розкажу;

Я ворожбу такую знаю,

Хоть що, по правді одгадаю,

І вже ніколи не збрешу".

136 

І зараз в горщечок наклала

Відьомських разних-всяких трав,

Які на Костянтина рвала,

І те гніздо, що ремез клав:

Васильки, папороть, шевлію,

Петрів батіг і конвалію,

Любисток, просерень, чебрець;

І все се налила водою

Погожею, непочатою,

Сказавши скількось і словець.

137 

Горщок сей черепком накрила,

Поставила його на жар,

І тут Енея присадила,

Щоб огоньок він роздував;

Як розігрілось, зашипіло,

Запарилось, заклекотіло,

Ворочалося зверху вниз;

Еней наш насторочив уха,

Мов чоловічий голос слуха,

Те чує і старий Анхиз.

138 

Як стали роздувать пильніше,

Горщок той дужче клекотав,

Почули голос виразніше,

І він Енею так сказав:

"Енею годі вже журитись,

Од його має розплодитись

Великий і завзятий рід;

Всім світом буде управляти,

По всіх усюдах воювати,

Підверне всіх собі під спід.

139 

І Римськії поставить стіни,

В них буде жити, як в раю;

Великі зробить переміни

Во всім окружнім там краю;

Там буде жить та поживати,

Покіль не будуть ціловати

Ноги чиєїсь постола...

Но відсіль час тобі вбираться

І з панотцем своїм прощаться,

Щоб голова тут не лягла".

140 

Сього Анхизу не бажалось,

Щоб попрощатися з синком,

І в голову йому не клалось,

Щоб з ним так бачитись мельком.

Та ба! вже нічим пособити,

Енея треба відпустити,

Із пекла вивести на світ.

Прощалися і обнімались,

Слізьми гіркими обливались —

Анхиз кричав, як в марті кіт.

141 

Еней з Сивиллою старою

Із пекла бігли напростець;

Синок ворочав головою,

Поки аж не сховавсь отець;

Прийшов к троянцям помаленьку

І крався нишком, потихеньку,

Де їм велів себе пождать.

Троянці покотом лежали

І на дозвіллі добре спали —

Еней і сам уклався спать.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Борщів як три не поденькуєш,

На моторошні засердчить;

І зараз тяглом закишкуєш,

І в буркоті закендюшить.

Коли ж що напхом з'язикаєш

І в тереб добре зживотаєш,

То на веселі занутрить;

Об лихо вдаром заземлюєш,

І ввесь забуд свій зголодуєш,

І біг до горя зачортить.

Та що абищоти верзлялом,

Не казку кормом солов'ять:

Ось ну, закалиткуй брязкалом,

То радощі заденежать.

Коли давало сп'ятакуєш,

То, може, чуло зновинуєш,

Якщо з тобою спередить:

Куди на плавах човновати,

Як угодили Юнонати

І як Еней замінервить.

Мене за сю не лайте мову,

Не я її скомпоновав;

Сивиллу лайте безтолкову,

її се мізок змусовав:

Се так вона коверзовала,

Енеєві пророковала,

Йому де поступатись як;

Хотіла мізок закрутити,

Щоб грошей більше улупити,

Хоть бідний був Еней і так.

Та треба з лиха догадаться,

Як прийде узлом до чогось;

А з відьмою не торговаться,

Щоб хлипати не довелось.

Подяковав старую суку

Еней за добрую науку,

Шагів з дванадцять в руку дав.

Сивилла грошики в калитку,

Піднявши пелену і свитку, —

Ізслизла, мов лихий злигав.

Еней, ізбувши сучу бабу,

Якмога швидше на човни,

Щоб недала Юнона швабу,

Що опинився б в сатани.

Троянці, в човни, посідавши

І швидко їх поодпихавши,

По вітру гарно поплили;

Гребли з диявола всі дружно.

Що деяким аж стало душно,

По хвилі весельця гули.

Пливуть — аж вітри забурчали

І закрутили не шутя,

Завили різно, засвистали,

Нема Енеєві пуття!

І зачало човни бурхати,

То сторч, то набік колихати,

Що враг устоїть на ногах;

Троянці з ляку задрижали,

Я к лиху помогти — не знали;

Іграли тілько на зубах.

Як ось став вітер ущухати,

І хвилі трохи уляглись;

Став місяць з хмари виглядати,

І звізди на небі блись-блись!

Агу! Троянцям легче стало,

І тяжке горе з серця спало,

Уже бо думали пропасть.

З людьми на світі так буває:

Коли кого міх налякає,

То послі торба спать не дасть.

Уже троянці вгамовались,

Могоричу всі потягли;

І, мов меньки, повивертались,

Безпечно спати залягли;

Аж ось поромщик їх, проноза,

На землю впав, як міх із воза,

І, мов на пуп, репетовав:

"Пропали всі ми з головами,

Прощаймось з тілом і душами,

Остатній наш народ пропав.

Заклятий острів перед нами,

І ми його не минемо,

Не пропливем нігде човнами,

А на йому пропадемо;

Живе на острові цариця

Цирцея, люта чарівниця

І дуже злая на людей;

Які лиш не остережуться,

А їй на острів попадуться,

Тих переверне на звірей.

10 

Не будеш тут ходить на парі,

А зараз підеш чотирма;

Пропали, як сірко в базарі!

Готовте шиї до ярма!

По нашому хахлацьку строю

Не будеш цапом, ні козою,

А вже запевне що волом:

І будеш в плузі похожати,

До броваря дрова таскати,

А може, підеш бовкуном.

11 

Лях цвенькати уже не буде,

Загубить чуйку і жупан,

І "не позвалям" там забуде,

А заблеє так, як баран.

Москаль — бодай би не козою

Замекекекав з бородою;

А прус хвостом не завиляв,

Як, знаєш, лис хвостом виляє,

Як дуже Дойда налягає,

І як Чухрай угонку дав.

12 

Цесарці ходять журавлями,

Цирцеї служать за гусар

І в острові тім сторожами.

Італіянець же маляр,

Ісквапнійший на всякі штуки

Співак, танцюра на всі руки,

Уміє і чижів ловить;

Сей переряжен в обезяну,

Ошийник носить із сап'яну

І осужден людей смішить.

13 

Французи ж, давнії сіпаки,

Головорізи-різники,

Сі перевернуті в собаки,

Чужі щоб гризли маслаки.

Вони і на владику лають,

За горло всякого хватають,

Гризуться і проміж себе:

У них хто хитрий, то і старший,

І знай всім наминає парші,

Чуприну всякому скубе.

14 

Повзуть швейцарці черв'яками,

Голландці квакають в багні,

Чухонці лазять мурав'ями,

Пізнаєш жида там в свині.

Індиком ходить там гишпанець,

Кротом же лазить португалець,

Звірку є шведин вовком там,

Датчанин добре жеребцює,

Ведмедем турчин там танцює;

Побачите, що буде нам".

15 

Біду побачив неминучу,

Троянці всі і пан Еней

Зібралися в одну всі кучу

Подумать о біді своєй,

І миттю тут уговорились,

Щоб всі хрестились і молились,

Щоб тілько острів їм минуть.

Молебень же втяли Еолу,

Щоб вітрам, по його ізволу,

В другий бік повелів дмухнуть.

16

Еол молебнем вдовольнився

І вітрів зараз одвернув,

Троянський плав перемінився,

Еней буть звірем увильнув.

Ватага вся повеселіла,

Горілка з пляшок булькотіла,

Ніхто ні каплі не пролив;

Потім взялися за весельця

І пригребнули всі од серця,

Мовби Еней по пошті плив.

17 

Еней, по човну похожая,

Роменський тютюнец курив;

На всі чотири разглядая,

Коли б чого не пропустив.

Хваліте,-крикнув,-братця, бога!

Гребіте дужче якомога,

От Тибр перед носом у нас,

Ся річка Зевсом обіщана

І з берегами нам оддана.

Греби!— от закричу шабас!"

18 

Гребнули раз, два, три, чотири,

Як на! — у берега човни;

Троянці наші чуприндирі

На землю скіць — як там були!

І зараз стали розкладатись,

Копати, строїть, ташоватись,

Мов їм під лагер суд одвів.

Еней кричить: "Моя тут воля,

І кілько оком скинеш поля,

Скрізь геть настрою городів".

19 

Земелька ся була Латинська,

Завзятий цар в ній був Латин;

Старий скупиндя — скурвасинська,

Дрижав, як Каїн, за алтин.

А также всі його підданці

Носили латані галанці,

Дивившись на свого царя;

На гроші там не козиряли,

А в кітьки крашанками грали,

Не візьмеш даром сухаря.

20 

Латин сей, хоть не дуже близько,

А все олимпським був рідня,

Не кланявся нікому низько,

Для його все була бридня.

Мерика, кажуть, його мати,

До Фавна стала учащати

Та і Латина добула.

Латин дочку мав чепуруху,

Проворну, гарну і моргуху,

Одна у нього і була.

21 

Дочка була зальотна птиця

І ззаду, спереду, кругом;

Червона, свіжа, як кислиця,

І все ходила павичом.

Дородна, росла і красива,

Приступна, добра, не спесива,

Гнучка, юрлива, молода;

Хоть хто на неї ненароком

Закине молодецьким оком,

То так її і вподоба.

22 

Така дівча — кусочок ласий,

Заслинишся, як глянеш раз;

Що ваші гречеські ковбаси!

Що ваш первак грушевий квас!

Завійниця од неї вхопить,

На голову насяде хлопіт;

А може, тьохне і не там.

Поставить рогом ясні очі,

Що не доспиш петрівськой ночі;

Те по собі я знаю сам.

23 

Сусідні хлопці женихались

На гарну дівчину таку,

І сватать деякі питались,

Які хотіли, щоб смаку

В Латиновій дочці добиться,

Царя приданим поживиться,

Геть, геть — і царство за чуб взять.

Но ненечка її Амата

В душі своїй була строката,

Не всякая їй любився зять.

24 

Один був Турн, царьок нешпетний,

З Латином у сусідстві жив,

Дочці і матері прикметний,

І батько дуже з ним дружив.

Не в шутку молодець був жвавий,

Товстий, високий, кучерявий,

Обточений, як огірок;

І війська мав свого чимало,

І грошиків таки бряжчало,

Куди не кинь, був Турн царьок.

25 

Пан Турн щось дуже підсипався

Царя Латина до дочки,

Як з нею був, то виправлявся

І піднімавсь на каблучки.

Латин, дочка, стара Амата

Щодень від Турна ждали свата,

Уже нашили рушників

І всяких всячин напридбали,

Які на сватанні давали,

Все сподівались старостів.

26 

Коли чого в руках не маєш,

То не хвалися, що твоє;

Що буде, ти того не знаєш,

Утратиш, може, і своє.

Не розглядівши, кажуть, броду,

Не лізь прожогом перший в воду,

Бо щоб не насмішив людей.

І перше в волок подивися,

Тогді і рибою хвалися;

Бо будеш йолоп, дуралей.

27 

Як пахло сватанням в Латина

І ждали тілько четверга,

Аж тут Анхизова дитина

Припленталась на берега

Зо всім своїм троянським плем'ям.

Еней не марно тратив врем'я,

По-молодецьку закурив:

Горілку, пиво, мед і брагу

Поставивши перед ватагу,

Для збору в труби засурмив.

28 

Троянство, знаєш, все голодне

Сипнуло ристю на той клик;

Як галич в врем'я непогодне,

Всі підняли великий крик.

Сивушки зараз ковтонули

По ківшику, і не здригнули,

І докосились до потрав.

Все військо добре убирало,

Аж поза ухами лящало,

Один перед другим хватав.

29 

Вбирали січену капусту,

Шатковану, і огірки

(Хоть се було в час м'ясопусту),

Хрін з квасом, редьку, буряки;

Рябка, тетерю, саламаху —

Як не було — поїли з маху

І всі строщили сухарі,

Що не було, все поз'їдали,

Горілку всю повипивали,

Як на вечері косарі.

30 

Еней оставив із носатку

Було горілки про запас,

Но клюкнув добре по порядку,

Розщедривсь, як бува у нас,

Хотів посліднім поділитись,

Щоб до кінця уже напитись,

І добре цівкою смикнув;

За ним і вся його голота

Тягла, поки була охота,

Що деякий і хвіст надув.

31 

Барильця, пляшечки, носатку,

Сулії, тикви, боклажки,

Все висушили без остатку,

Посуду потовкли в шматки.

Троянці з хмелю просипались,

Скучали, що не похмелялись;

Пішли, щоб землю озирать,

Де їм показано селитись,

Жить, будоватися, женитись,

І щоб латинців розпізнать.

32 

Ходили там чи не ходили,

Як ось вернулись і назад

І чепухи нагородили,

Що пан Еней не був і рад.

Сказали: "Люди тут бормочуть,

Язиком дивним нам сокочуть,

І ми їх мови не втнемо;

Слова свої на ус кончають,

Як ми що кажем їм — не знають,

Між ними ми пропадемо".

33 

Еней тут зараз взяв догадку,

Велів побігти до дяків,

Купить Піярськую граматку,

Полуставців, октоїхів;

І всіх зачав сам мордовати,

Поверху, по словам складати

Латинську тму, мну, здо, тло:

Троянське плем'я все засіло

Коло книжок, що аж потіло,

І по-латинському гуло.

34 

Еней від них не одступався,

Тройчаткою всіх приганяв;

І хто хоть трохи ліновався,

Тому субітки і давав.

За тиждень так лацину взнали,

Що вже з Енеєм розмовляли

І говорили все на ус:

Енея звали Енеусом,

Уже не паном — домінусом,

Себе ж то звали — троянус.

35 

Еней троянців похваливши,

Що так лацину поняли,

Сивушки в кубочки наливши,

І могорич всі запили.

Потім з десяток щомудрійших,

В лацині щонайрозумнійших,

З ватаги вибравши якраз,

Послав послами до Латина

Од імени свого і чина,

А з чим послав, то дав приказ.

36 

Посли, прийшовши до столиці,

Послали до царя сказать,

Що до його і до цариці

Еней прислав поклон оддать

І з хлібом, з сіллю і з другими

Подарками предорогими,

Щоб познакомитись з царем;

І як доб'ється панськой ласки

Еней-сподар і князь троянський,

То прийде сам в царський терем.

37 

Латину тілько що сказали,

Що од Енея єсть посли,

І з хлібом, з сіллю причвалали,

Та і подарки принесли,

Хотять Латину поклониться,

Знакомитись і подружиться,

Як тут Латин і закричав:

"Впусти! я хліба не цураюсь

І з добрими людьми братаюсь.

От на ловця звір наскакав!"

38 

Велів тут зараз прибирати

Світлиці, сіни, двір мести;

Клечання по двору сажати,

Шпалерів разних нанести

І вибивать царськую хату;

Либонь, покликав і Амату,

Щоб і вона дала совіт,

Як лучше, краще прибирати,

Де, як коврами застилати

І підбирать до цвіту цвіт.

39 

Послав гінця до богомаза,

Щоб мальовання накупить,

І также розного припаса,

Щоб що було і їсть і пить.

Вродилось реньске з курдимоном

І пиво чорнеє з лимоном ,

Сивушки же трохи не з спуст;

Де не взялись воли, телята,

Барана, вівці, поросята;

Латин прибравсь, мов на запуст.

40 

Ось привезли і мальовання

Роботи первійших майстрів,

Царя Гороха пановання,

Патрети всіх багатирів:

Як Александр цареві Пору

Давав із військом добру хльору;

Чернець Мамая як побив;

Як Муромець Ілля гуляє,

Як б'є половців, проганяє, —

Як Переяслів боронив;

41 

Бова з Полканом як водився,

Один другого як вихрив;

Як Соловей-харциз женився,

Як в Польщі Желізняк ходив.

Патрет був француза Картуша,

Против його стояв Гаркуша,

А Ванька-каїн впереді.

І всяких всячин накупили,

Всі стіни ними обліпили;

Латин дививсь їх красоті!

42 

Латин, так дома спорядивши,

Кругом все в хатах оглядав,

Світелки, сіни обходивши,

Собі убори добирав:

Плащем з клейонки обвернувся,

Циновим гудзем застебнувся,

На голову взяв капелюх;

Набув на ноги кинді нові

І рукавиці взяв шкапові,

Надувсь, мов на огні лопух.

43 

Латин як цар в своїм наряді

Ішов в кругу своїх вельмож,

Которі всі були в параді,

Надувся всякий з них, як йорж.

Царя на дзиглик посадили,

А сами мовчки одступили

Від покуття аж до дверей.

Цариця ж сіла на ослоні,

В єдимашковому шушоні,

В кораблику із соболей.

44 

Дочка Лавися-чепуруха

В німецькім фуркальці була,

Вертілась, як в окропі муха,

В верцадло очі все п'яла.

Од дзиглика ж царя Латина

Скрізь прослана була ряднина

До самой хвіртки і воріт;

Стояло військо тут зальотне,

Волове, кінне і піхотне,

І ввесь був зібраний повіт.

45 

Послів ввели к царю з пихою ,

Як водилося у латин;

Несли подарки пред собою:

Пиріг завдовжки із аршин,

І соли кримки і бахмутки,

Лахміття розного три жмутки,

Еней Латину що прислав.

Посли к Латину приступились,

Три рази низько поклонились,

А старший рацію сказав:

46 

"Енеус ностер магнус панус

І славний троянорум князь,

Шмигляв по морю, як циганус,

Ад те, о рекс! прислав нунк нас.

Рогамус, доміне Латине,

Нехай наш капут не загине.

Пермітте жить в землі своєй,

Хоть за пекунії, хоть гратіс,

Ми дяковати будем сатіс

Бенефіценції твоєй.

47

О, рекс! будь нашим меценатом,

І ласкам туам покажи,

Енеусу зробися братом,

О оптіме! не одкажи;

Енеус прінцепс єсть моторний,

Формозу с, гарний і проворний,

Побачиш сам інноміне!

Вели акціпере подарки

З ласкавим видом і без сварки,

Що прислані через мене:

48 

Се килим-самольот чудесний,

За Хмеля виткався царя,

Літа під облака небесні,

До місяця і де зоря;

Но можна стіл ним застилати,

І перед ліжком простилати,

І тарадайку закривать.

Царівні буде він в пригоду,

І то найбільш для того году,

Як замуж прийдеться давать.

49 

Ось скатерть шльонськая нешпетна,

Її у Липську добули;

Найбільше в тім вона прикметна,

На стіл як тілько настели

І загадай якої страви,

То всякі вродяться потрави,

Які на світі тілько єсть:

Пивце, винце, медок, горілка,

Рушник, ніж, ложка і тарілка.

Цариці мусим сю піднесть.

50 

А се сап'янці-самоходи,

Що в них ходив іще Адам;

В старинниї пошиті годи,

Не знаю, як достались нам;

Либонь, достались од пендосів,

Що в Трої нам утерли носів,

Про те Еней зна молодець;

Сю вещ, як рідку і старинну,

Підносимо царю Латину,

З поклоном низьким, на ралець".

51 

Царице, цар, дочка Лавина

Зглядалися проміж себе,

Із рота покотилась слина,

До себе всякий і гребе

Які достались їм подарки,

Насилу обійшлось без сварки;

Як ось Латин сказав послам:

"Скажіте вашому Енею,

Латин із цілою сім'єю,

Крий боже, як всі ради вам.

52 

І вся моя маєтность рада,

Що бог вас навернув сюди;

Мні мила ваша вся громада,

Я не пущу вас нікуди;

Прошу Енею покланятись

І хліба-солі не цуратись,

Кусок остатній розділю.

Дочка у мене одиначка,

Хазяйка добра, пряха, швачка,

То може і в рідню вступлю".

53 

І зараз попросив до столу

Латин Енеєвих бояр,

Пили горілку до ізволу

І їли бублики, кав'яр;

Був борщ до шпундрів з буряками,

А в юшці потрух з галушками,

Потім до соку каплуни;

З отрібки баба, шарпанина,

Печена з часником свинина,

Крохналь, який їдять пани.

54 

В обід пили заморські вина,

Не можна всіх їх розказать,

Бо потече із рота слина

У декого, як описать:

Пили сикизку, деренівку

І кримську вкусную дулівку,

Що то айвовкою зовуть.

На віват — з мущирів стріляли,

Туш — грімко трубачі іграли,

А много літ — дяки ревуть!

55 

Латин по царському звичаю

Енею дари одрядив:

Лубенського шмат короваю,

Корито опішнянських слив,

Горіхів київських смажених,

Полтавських пундиків пряжених

І гусячих п'ять кіп яєць;

Рогатого скота з Лип'янки,

Сивухи відер з п'ять Будянки,

Сто решетилівських овець.

56 

Латин старий і полигався

З Енеєм нашим молодцем,

Еней і зятем називався, —

Но діло краситься кінцем!

Еней по щастю без поміхи

Вдавався в жарти, ігри, сміхи,

А о Юноні і забув,

Його котора не любила

І скрізь за ним, де був, слідила,

Нігде од неї не ввильнув.

57 

Ірися, цьохля проклятуща,

Завзятійша од всіх брехух,

Олимпська мчалка невсипуща,

Крикливійша із щебетух,

Прийшла, Юноні розказала,

Енея як латинь приймала,

Який між ними єсть уклад:

Еней за тестя мав Латина,

А сей Енея як за сина,

І у дочки з Енеєм лад.

58 

"Еге! — Юнона закричала. —

Поганець як же розібрав!

Я нарошно йому спускала,

А він і ноги розіклав!

Ого! провчу я висікаку

І перцю дам йому, і маку,

Потямить, якова-то я.

Проллю троянську кров — латинську,

Вмішаю Турна скурвасинську,

Я наварю їм киселя".

59 

І на! через штафет к Плутону

За підписом своїм приказ,

Щоб фурію він Тезифону

Послав к Юноні той же час;

Щоб ні в берлині, ні в дормезі,

І ні в ридвані, ні в портшезі,

А бігла б на перекладних;

Щоб не було в путі препони,

То б заплатив на три прогони,

Щоб на Олимп вродилась вмиг.

60 

Прибігла фурія із пекла,

Яхиднійша од всіх відьом,

Зла, хитра, злобная, запекла,

Робила з себе скрізь содом.

Ввійшла к Юноні з ревом, стуком,

З великим треском, свистом, гуком,

Зробила об собі лепорт.

Якраз її взяли гайдуки

І повели в терем під руки,

Хоть так страшна була, як чорт.

61 

"Здорова, люба, мила доню, —

Юнона в радощах кричить, —

До мене швидче, Тезифоню!" —

І ціловать її біжить.

"Сідай, голубко! — як ся маєш?

Чи пса троянського ти знаєш?

Тепер к Латину завітав,

І крутить там, як в Карфагені;

Достанеться дочці і нені,

Латин щоб в дурні не попав.

62 

Ввесь знає світ, що я не злобна,

Людей губити не люблю;

Но річ така богоугодна,

Коли Енея погублю.

Зроби ти похорон з весілля,

Задай ти добре всім похмілля,

Хотьби побрали всіх чорти:

Амату, Турна і Латина,

Енея, гадового сина,

Пужни по-своєму їх ти!"

63 

"Я наймичка твоя покорна, —

Ревнула фурія, як грім, —

На всяку хіть твою неспорна,

Сама троянців всіх поїм;

Амату з Турном я з'єднаю

І сим Енея укараю,

Латину ж в тім'я дур пущу;

Побачать то боги і люде,

Що з сватання добра не буде,

Всіх, всіх в шматочки потрощу".

64 

І перекинулась клубочком,

Кіть-кіть з Олимпа, як стріла;

Як йшла черідка вечерочком,

К Аматі шусть — як там була!

Смутна Амата пір'я драла,

Слізки ронила і вздихала,

Що Турн-князьок не буде зять;

Кляла Лавинії родини,

Кляла кумів, кляла хрестини,

Та що ж? — проти ріжна не прать.

65

Я га, під пелену підкравшись,

Гадюкой в серце поповзла,

По всіх куточках позвивавшись,

В Аматі рай собі найшла.

В стравлену її утробу

Наклала злости, мовби бобу;

Амата стала не своя;

Сердита лаяла, кричала,

Себе, Латина проклинала

І всім давала тришия.

66 

Потім і Турна навістила

Пресуча, лютая яга;

І із сього князька зробила

Енею лишнього врага.

Турн, по воєнному звичаю,

З горілкою напившись чаю,

Сказать попросту, п'яний спав;

Яга тихенько підступила

І люте снище підпустила,

Що Турн о тім не помишляв.

67 Йому, бач, сонному верзлося,

Буцім Анхизове дитя

З Лавинією десь зійшлося

І женихалось не шутя:

Буцім з Лависей обнімався,

Буцім до пазухи добрався,

Буцім і перстень з пальця зняв;

Лавися перше мов пручалась,

А послі мов угамовалась,

І їй буцім Еней сказав:

68

"Лависю, милеє кохання!

Ти бачиш, як тебе люблю:

Но що се наше женихання,

Коли тебе навік гублю?

Рутулець Турн тебе вже свата,

За ним, бач, тягне і Амата,

І ти в йому находиш смак.

До кого хіть ти більшу маєш,

Скажи, кого з нас вибираєш?

Нехай я згину, неборак!"

69

"Живи, Енеєчку мій милий, —

Царівна сей дала одвіт, —

Для мене завжди Турн остилий,

Очам моїм один ти світ!

Тебе коли я не побачу,

То день той і годину трачу,

Моє ти щастя, животи;

Турн швидче нагле околіє,

Ніж, дурень, мною завладіє,

Я вся — твоя, і пан мій — ти!"

70

Тут Турн без пам'яти схватився,

Стояв, як в землю вритий стовп;

Од злости, з хмелю ввесь трусився

І сна од яву не розчовп:

"Кого? — мене; і хто? — троянець!

Голяк, втікач, приплентач, ланець!

Звести? — Лавинію однять?

Не князь я! — гірше шмаровоза,

І дам собі урізать носа,

Коли Еней Латину зять.

71 

Лавися шмат не для харциза,

Який пройдисвіт єсть Еней;

А то — і ти, голубко сиза,

Ізгинеш от руки моей!

Я всіх поставлю вверх ногами,

Не подарую вас душами,

А більш Енею докажу.

Латина же, старого діда,

Прижму незгірше, як сусіда,

На кіл Амату посажу".

72 

І зараз лист послав к Енею,

Щоб вийшов битись сам на сам,

Помірявсь силою своєю,

Достав от Турна по усам;

Хоть на киї, хоть кулаками

Поштурхатись попід боками,

Або побитись і на смерть.

А также пхнув він драгомана

І до латинського султана,

Щоб і сьому мордаси втерть.

73

Яхидна фурія раденька,

Що по її все діло йшло;

До людських бід вона швиденька,

І горе мило їй було.

Махнула швидко до троянців,

Щоб сих латинських постоянців

По-своєму осатанить.

Тогді троянці всі з хортами

Збирались їхать за зайцями,

Князька свого повеселить.

74

Но "горе грішникові сущу, —

Так київський скубент сказав, —

Благих діл вовся не імущу!"

Хто божії судьби пізнав?

Хто де не дума — там ночує,

Хотів де бігти — там гальмує.

Так грішними судьба вертить!

Троянці сами то пізнали,

З малої речі пострадали,

Як то читатель сам уздрить.

75 

Поблизь троянська кочовання

Був на одльоті хуторок,

Було в нім щупле будовання,

Ставок був, гребля і садок.

Жила Аматина там нянька,

Не знаю — жінка чи панянка,

А знаю, що була стара,

Скупа, і зла, і воркотуха,

Наушниця і щебетуха,

Давала чиншу до двора:

76 

Ковбас десятків з три Латину,

Лавинії к Петру мандрик,

Аматі в тиждень по алтину,

Три хунти воску на ставник;

Льняної пряжі три півмітки,

Серпанків вісім на намітки

І двісті валяних гнотів.

Латин од няньки наживався,

Зате ж за няньку і вступався,

За няньку хоть на ніж готів.

77 

У няньки був біленький цуцик,

Її він завжде забавляв:

Не дуже простий — родом муцик,

Носив поноску, танцьовав,

І панії лизав од скуки

Частенько ноги скрізь і руки,

І тімениці вигризав.

Царівна часто з ним ігралась,

Сама цариця любовалась,

А цар то часто годував.

78 

Троянці, в роги затрубивши,

Пустили гончих в чагарі,

Кругом болото обступивши,

Бичами ляскали псарі;

Як тілько гончі заганяли,

Загавкали, заскавучали,

То муцик, вирвавшись надвір,

На голос гончих одізвався,

Чмихнув, завив, до них помчався.

Стременний думав, що то звір.

79

"Атю його! гуджга!" — і крикнув,

І з свори поспускав хортів;

Тут муцик до землі прилипнув

І дух від ляку затаїв;

Но пси, донюхавшись, доспіли,

Шарпнули муцика, із'їли

І посмоктали кісточки.

Як вість така дойшла до няньки,

То очі вип'яла, як баньки,

А з носа спали і очки.

80 

Осатаніла вража баба

І крикнула, як на живіт,

Зробилась зараз дуже слаба,

Холодний показався піт,

Порвали маточні припадки,

Істерика і лихорадки,

І спазми жили потягли;

Під ніс їй клали асафету,

І теплую на пуп сервету,

Іще клістир з ромну дали.

81 

Як тілько к пам'яти вернулась,

То зараз галас підняла;

До неї челядь вся сунулась

Для дива, як ввесь світ кляла;

Потім, схвативши головешку

І вибравшись на добру стежку,

Чкурнула просто до троян;

Всі куріні їх попалити,

Енея заколоть, побити

І всіх троянських бусурман.

82 

За нею челядь покотила,

Схвативши хто що запопав:

Кухарка чаплію вхопила,

Лакей тарілками шпурляв;

З рублем там прачка храбровала,

З дійницей ричка наступала,

Гуменний з ціпом скрізь совавсь;

Тут рота косарів з гребцями

Йшли битись з косами, з граблями,

Ніхто од бою не цуравсь.

83 

Но у троянського народу

За шаг алтина не проси;

Хто москаля об'їхав зроду?

А займеш — ноги уноси.

Завзятого троянці кшталту,

Не струсять нічийого ґвалту

І носа хоть кому утруть;

І няньчину всю рать розбили,

Скалічили, розпотрошили

І всіх в тісний загнали кут.

84 

В сіє-то нещасливе врем'я

І в самий штурхобочний бой,

Троянське і латинське плем'я

Як умивалося мазкой,

Прибіг гінець з письмом к Латину,

Нерадосну привіз новину,

Князь Турн йому війну писав;

Не в пир, бач, запрошав напитись,

А в поле визивав побитись;

Гінець і на словах додав:

85 

"Царю Латине неправдивий!

Ти слово царськеє зламав;

Зате узол дружелюбивий

Навіки з Турном розірвав.

Од Турна шмат той однімаєш

І в рот Енеєві соваєш,

Що Турнові сам обіщав.

Виходь же завтра навкулачки,

Відтіль полізеш, мабуть, рачки,

Бодай і лунь щоб не злизав".

86 

Не так розсердиться добродій,

Коли пан возний позов дасть;

Не так лютує голий злодій,

Коли немає що украсть;

Як наш Латин тут розгнівився

І на гінця сього озлився,

Що губи з серця покусав.

І тілько одповідь мав дати

І гнів царський свій показати,

Посол щоб Турнові сказав;

87 

Як виглянув в вікно зненацька,

Прийшов Латин в великий страх;

Побачив люду скрізь багацько

По улицях і всіх кутках.

Латинці перлися товпами,

Шпурляли вгору всі шапками,

Кричали вголос на ввесь рот:

"Війна! Війна! против троянців,

Ми всіх Енеєвих поганців

Поб'єм — іскореним їх род".

88 

Латин старий був не рубака

І воюватись не любив,

Од слова смерть він, неборака,

Був без душі і мов не жив.

Він стичку тілько мав на ліжку,

Аматі як не грав під ніжку,

І то тогді, як підтоптавсь;

Без того ж завжде був тихенький,

Як всякий дід старий,слабенький,

В чужеє діло не мішавсь.

89 

Латин, і серцем, і душею

Далекий бувши од війни, ,

Зібравшись з мудростю своєю,

Щоб не попастись в кайдани,

Зізвав к собі панів вельможних,

Старих, чиновних і заможних,

Которих ради слухав сам;

І виславши геть-преч Амату,

Завів їх всіх в свою ківнату,

Таку сказав річ старшинам:

90 

"Чи ви од чаду, чи з похмілля? .

Чи чорт за душу удряпнув?

Чи напились дурного зілля,

Чи глузд за розум завернув?

Скажіть — з чого війна взялася?

З чого ся мисль вам приплелася?

Коли я тішився війной?

Не звір я — людську кров пролити,

І не харциз, людей щоб бити,

Для мене гидкий всякий бой.

91 

І як війну вести без збруї,

Без війська, хліба, без гармат,

Без грошей?.. Голови ви буї!

Який вас обезглуздив кат?

Хто буде з вас провіянтмейстер,

Або хто буде кригсцальмейстер,

Кому казну повірю я?

Не дуже хочете ви битись,

А тілько хочете нажитись,

І буде все біда моя.

92 

Коли сверблять із вас у кого

Чи спина, ребра, чи боки,

Нащо просити вам чужого?

Мої великі кулаки

Почешуть ребра вам і спину;

Коли ж то мало, я дубину

Готов на ребрах сокрушить.

Служить вам рад малахаями,

Різками, кнуттям і киями,

Щоб жар воєнний потушить.

93 

Покиньте ж се дурне юнацтво

І розійдіться по домах,

Панове виборне боярство;

А про війну і в головах

Собі ніколи не кладіте,

А мовчки в запічках сидіте,

Розгадуйте, що їсть і пить.

Хто ж о війні проговориться

Або кому війна присниться,

Тому дам чортзна-що робить".

94 

Сказавши се, махнув рукою

І зараз сам пішов з ківнат

Бундючно-грізною ходою,

Що всякий був собі не рад.

Пристижені його вельможі

На йолопів були похожі,

Ніхто з уст пари не пустив.

Не швидко бідні схаменулись

І в ратуш підтюпцем сунулись,

Уже як вечір наступив.

95 

Тут думу довгую держали.

І всяк компонував своє,

І вголос: грімко закричали,

Що на Латина всяк плює

І на грозьбу не уважає.

Війну з Енеєм начинае,

Щоб некрут зараз набирать;

І не просить щоб у Латина

З казни його ані алтина,

Боярські гроші шафовать.

96 

І так, латинь заворушилась,

Задумав всяк побить троян;

Відкіль та храбрість уродилась

Против Енеєвих прочан?

Вельможі царство збунтовали,

Против царя всіх наущали;

Вельможі! лихо буде вам.

Вельможі! хто царя не слуха,

Таким обрізать ніс і уха

І в руки всіх оддать катам.

97 

О музо, панночко парнаська!

Спустись до мене на часок;

Нехай твоя научить ласка,

Нехай твій шепчеть голосок,

Латинь к війні як знаряжалась,

Як армія їх набиралась,

Який порядок в війську був;

Всі опиши мундири, збрую

І казку мні скажи такую,

Якой іще ніхто не чув.

98 

Бояри вмиг скомпонували

На аркуш маніхвест кругом,

По всіх повітах розіслали,

Щоб військо йшло під коругов;

Щоб голови всі обголяли,

Чуприни довгі оставляли,

А ус в півлокоть би тирчав;

Щоб сала і пшона набрали,

Щоб сухарів понапікали,

Щоб ложку, казанок всяк мав.

99 

Все військо зараз розписали

По разним сотням, по полкам,

Полковників понаставляли,

Дали патенти сотникам.

По городам всяк полк назвався,

По шапці всякий розличався,

Вписали військо під ранжир;

Пошили сині всім жупани,

На спід же білиї каптани, —

Щоб був козак, а не мугир.

100 

В полки людей розпреділивши,

І по квартирям розвели,

І всіх в мундири нарядивши,

К присязі зараз привели.

На конях сотники финтили,

Хорунжі усики крутили,

Кабаку нюхав асаул;

Урядники з атаманами

Новими чванились шапками,

І ратник всякий губу дув.

101 

Так вічной пам’яти бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто війско шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись;

Так славниї полки козацькі

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках було, як мак цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть.

102 

Було тут військо волонтирі,

То всяких юрбиця людей,

Мов запорожці-чуприндирі,

Що їх не втне і Асмодей.

Воно так, бачиш, і негарне,

Як кажуть-то — не регулярне,

Та до війни самий злий гад:

Чи вкрасти що, язик достати,

Кого живцем чи обідрати,

Ні сто не вдержить їх гармат.

103 

Для сильной армії своєї

Рушниць, мушкетів, оружжин

Наклали повні гамазеї,

Гвинтівок, фузій без пружин,

Булдимок, флинт і яничарок.

А в особливий закамарок

Списів, пік, ратищ, гаківниць.

Були тут страшниї гармати,

Од вистрілу дрижали хати,

А пушкарі то клались ниць.

104 

Жлукта і улики на пушки

Робить галили на захват;

Днища, оснівниці, витушки

На принадлежность приправлять.

Нужда перемінить закони!

Квачі, помела, макогони

В пушкарське відомство пішли;

Колеса, бендюги і кари

І самиї церковні мари

В депо пушкарськеє тягли.

105 

Держась воєнного обряду,

Готовили заздалегідь

Багацько всякого снаряду,

Що сумно аж було глядіть.

Для куль — то галушки сушили,

А бомб — то з глини наліпили,

А слив солоних — для картеч;

Для щитів ночви припасали,

І дна із діжок вибивали,

І приправляли всім до плеч.

106 

Не мали палашів ні шабель,

У них, бач, Тули не було;

Не шаблею ж убит і Авель,

Поліно смерть йому дало.

Соснові копистки стругали

І до боків поначепляли

На валяних верьовочках;

Із лик плетені козубеньки,

З якими ходють по опеньки,

Були, мов суми, на плечах.

107 

Як амуницю спорядили

І насушили сухарів,

На сало кабанів набили,

Взяли подимне од дворів;

Як підсусідків розписали

І виборних поназначали,

Хто тяглий, кінний, хто же піш,

За себе хто, хто на підставу,

В якеє військо, сотню, лаву,

Порядок як завівсь незгірш:

108 

Тогді ну військо муштровати,

Учить мушкетний артикул,

Вперед як ногу викидати,

Ушкварить як на калавур.

Коли пішком — то марш шульгою,

Коли верхом — гляди ж, правою,

Щоб шкапа скочила вперед.

Такеє ратнеє фиглярство

Було у них за регулярство,

І все Енеєві во вред.

109 

Мов посполитеє рушення

Латина в царстві началось,

Повсюдна муштра та учення,

Все за жолнірство принялось.

Дівки на "прутах роз'їзжали,

Ціпками хлопців муштровали,

Старі ж учились кидать в ціль.

А баб старих на піч сажали

І на печі їх штурмовали,

Бач, для баталії в примір.

110 

Були латинці дружні люди

І воюватись мали хіть,

Не всі з добра, хто од причуди,

Щоб битися, то рад летіть.

З гаряча часу, перші три дні,

Зносили всяке збіжжя, злидні

І оддавали все на рать:

Посуду, хліб, одежу, гроші

Своєй отчизни для сторожі,

Що не було де і дівать.

111 

Се поралася так Амата,

К війні латинців підвела;

Смутна була для неї хата,

На улиці все і жила.

Жінки з Аматою з'єднались,

По всьому городу таскались

І підмовляли воювать.

Робили з Турном шури-мури,

І затялись, хоть вон із шкури,

Енеєві дочки не дать.

112 

Коли жінки де замішались

І їм ворочати дадуть;

Коли з розказами втаскались

Та пхикання ще додадуть,

Прощайсь навік тогді з порядком,

Пішло все к чорту неоглядком,

Жінки поставлять на своє.

Жінки! коли б ви більше їли,

А менш пащиковать уміли,

Були б в раю ви за сіє.

113 

Як Турн біснується, лютує,

В сусідні царства шле послів,

Чи хто із них не поратує

Против троянських злих синів;

Коли Латин од поєдинків

Сховавсь під спід своїх будинків

І ждав, що буде за кінець;

Коли Юнона скрізь літає,

Всіх на Енея навертає

Весільний збить з його вінець,—

114 

Гуде в Латії дзвін віщовий

І гасло всім к війні дає,

Щоб всяк латинець був готовий

К війні, в яку їх злость веде.

Там крик, тут галас, там клепало,

Тісниться люд і все тріщало.

Війна в кровавих ризах тут;

За нею рани, смерть, увіччя,

Безбожность і безчоловіччя

Хвіст мантії її несуть.

115 

Була в Латії синагога,

Збудована за давніх літ

Для Януса, сердита бога,

Которий дивних був приміт:

Він мав на голові дві тварі,

Чи гарниї були, чи харі,

Об тім Виргилій сам мовчить;

Но в мирне врем'я запирався,

Коли ж із храма показався,

Якраз війна і закипить.

116 

По дзвону вся латинь сунула

До храма, з криком всі неслись.

І навстяж двері одімкнула,

І Янус вибіг, як харциз.

Воєнна буря закрутила,

Латинське серце замутила,

Завзятость всякого бере;

"Війни, війни!" — кричать, бажають,

Пекельним пламенем палають

І молодеє і старе.

117 

Латинці війско хоть зібрали,

Та треба ж війську должносних,

Які б на щотах класти знали,

Які письменнійші Із них.

Уже ж се мусить всякий знати,

Що війско треба харчовати,

І воїн без вина – хом’як.

Без битой голої копійки,

Без сей прелесниці-злодійки

Не можна воювать ніяк.

118 

Були златиї дні Астреї,

І славний був тогді народ;

Міняйлів брали в казначеї,

А фиглярі писали щот,

К роздачі порції — обтекар;

Картьожник — хлібний добрий пекар,

Гевальдигером — був шинькар,

Вожатими — сліпці, каліки,

Ораторами — недоріки,

Шпигоном — з церкви паламар.

119 

Всього не можна описати,

В Латії що тогді було,

Уже зволялося читати,

Що в голові у них гуло.

К війні хватались, поспішались,

І сами о світі не знались,

І все робили назворот:

Що строїть треба, те ламали,

Що треба кинуть, те ховали,

Що класть в кишеню, клали в рот.

120 

Нехай турбуються латинці,

Готовляться проти троян,

Нехай видумують гостинці

Енею нашому в із'ян.

Загляньмо, Турн що коверзує,

Троянцям рать яку готує,

Бо Турн і сам дзіндзівер-зух!

Коли чи п'є — не проливає,

Коли чи б'є — то вже влучає,

Йому людей давить, як мух!

121 

Та й видно, що не був в зневазі,

Бо всі сусідні корольки

По просьбі, мовби по приказі,

Позапаляючи люльки,

Пішли в поход з своїм народом,

З начинням, потрухом і плодом,

Щоб Турнові допомагать:

Не дать Енеєві женитись,

Не дать в Латії поселитись,

К чортам енейців всіх послать.

122 

Не хмара сонце заступила,

Не вихор порохом вертить,

Не галич чорна поле вкрила,

Не буйний вітер се шумить.

Се військо йде всіма шляхами,

Се ратне брязкотить збруями,

В Ардею — город поспіша.

Стовп пороху під небо в'ється,

Сама земля, здається, гнеться;

Енею! де тепер душа?

123 

Мезентій наперед тирренський

Пред страшним воїнством гряде;

Було полковник так Лубенський

Колись к Полтаві полк веде,

Під земляні полтавські вали

(Де шведи голови поклали)

Полтаву-матушку спасать;

Пропали шведи тут прочвари,

Пропав і вал — а булевари

Досталось нам тепер топтать.

124 

За сим на бендюгах плететься

Байстрюк Авентій-попадич,

З своєю челяддю ведеться,

Як з блюдолизами панич.

Знакомого він пана внучок,

Добродій песиків і сучок

І лошаків мінять охоч.

Авентій був розбійник з пупку,

Всіх тормошив, валяв на купку,

Дивився бісом, гадом, сторч.

125 

Тут військо кіннеє валилось

І дуже руччеє було;

Отаман звався Покотиллос,

А асаул Караспуло.

Се гречеськії проскіноси,

Із Біломор'я все пендоси,

З Мореа, Дельта, Кефалос;

Везли з собою лагомини,

Оливу, мило, риж, маслини,

І капама, кебаб калос.

126 

Цекул, пренестський коваленко,

В Латію з військом также пхавсь;

Так Сагайдачний з Дорошенком

Козацьким військом величавсь.

Один з бунчуком перед раттю,

Позаду другий п'яну браттю

Донським нагаєм підганяв.

Рядочком їхали гарненько.

З люльок тютюн тягли смачненько,

А хто на конику куняв.

127 

За сими плентавсь розбишака,

Нептунів син, сподар Мезап,

До бою був самий собака

І лобом бився так, мов цап.

Боєць, ярун і задирака,

Стрілець, кулачник і рубака,

І дужий був з його хлопак;

В виски було кому як впнеться,

Той насухо не оддереться;

Такий ляхам був Желізняк.

128 

Другим шляхом, з другого боку,

Агамемноненко Галес

Летить, мов поспіша до сроку

Або к воді гарячий пес;

Веде орду велику, многу

Рутульцеві на підпомогу;

Тут люд був разних язиків:

Були аврунці, сидицяне,

Калесці і ситикуляне

І всяких-разних козаків.

129 

За сими панськая дитина,

Тезеєвич пан Іпполит, —

Надута, горда, зла личина,

З великим воїнством валить.

Се був панич хороший, повний,

Чорнявий, красний, сладкомовний,

Що й мачуху був підкусив.

Він не давав нікому спуску,

Одних богинь мав на закуску,

Брав часто там, де не просив.

130 

Не можна, далебі, злічити,

Які народи тут плелись,

І на папір сей положити,

Як, з ким, коли, відкіль взялась.

Виргилій, бач, не нам був рівня,

А видно, що начухав тім'я,

Поки дрібненько описав.

Були рутульці і сіканці,

Аргавці, лабики, сакранці,

Були такі, що враг їх зна.

131 

Тут ще наїзниця скакала

І військо немале вела;

Собою всіх людей лякала

І все, мов помелом, мела;

Ся звалась діва — цар Камилла,

До пупа жінка, там — кобила,

Кобилячу всю мала стать:

Чотири ноги, хвіст з прикладом,

Хвостом моргала, била задом,

Могла і говорить і ржать.

132 

Коли чував хто о Полкані,

То се була його сестра;

Найбільш блукали по Кубані,

А рід їх вийшов з-за Дністра.

Камилла страшна воєвниця,

І знахурка, і чарівниця,

І скора на бігу була;

Чрез гори і річки плигала,

Із лука мітко в ціль стріляла,

Багацько крові пролила.

133

Така-то збірниця валялась,

Енея щоб побити в пух;

Уже Юнона де озлилась,

То там запри кріпкенько дух.

Жаль жаль Енея-неборака,

Коли його на міль як рака,

Завес допустить посадить.

Чи він ввильне те в п’ятой части,

Коли удасться змайстерить.

ЧАСТИНА П'ЯТА

1

Біда не по дерев'ях ходить,

І хто її не скоштував?

Біда біду, говорять, родить,

Біда для нас — судьби устав!

Еней в біді, як птичка в клітці;

Запутався, мов рибка в сітці;

Терявся в думах молодець.

Ввесь світ, здавалось, зговорився,

Ввесь мир на його напустився,

Щоб розорить його вкінець.

Еней ту бачив страшну тучу,

Що на його війна несла;

В ній бачив гибель неминучу

І мучивсь страшно, без числа.

Як хвиля хвилю проганяла,

Так думка думку пошибала;

К олимпським руки простягав.

Надеждою хоть підкреплявся,

Но переміни він боявся,

І дух його ізнемогав.

Ні ніч його не вгамовала,

Він о війні все сумовав;

І вся коли ватага спала,

То він по берегу гуляв,

Хоть з горя сильно ізнемігся;

Мов простий, на піску улігся,

Та думка спати не дала.

Скажіть! тогді чи дуже спиться

Як доля проти нас яриться

І як для нас фортуна зла?

О сон! з тобою забуваєм

Все горе і свою напасть;

Чрез тебе сили набираєм,

Без тебе ж мусили б пропасть.

Ти ослабівших укріпляєш,

В тюрмі невинних утішаєш,

Злодіїв снищами страшиш;

Влюблених ти докупи зводиш,

Злі замисли к добру приводиш,

Пропав — од кого ти біжиш.

Енея мислі турбовали,

Но сон таки своє бере;

Тілесні сили в кім охляли,

В тім дух не швидко та замре.

Еней заснув і бачить снище,

Пред ним стоїть старий дідище

Обшитий ввесь очеретом;

Він був собі ковтуноватий,

Сідий в космах і пелехатий,

Зігнувсь підпершися ціпком.

"Венерин сину! не жахайся, —

Дід очеретяний сказав, —

І в смуток дуже не вдавайся,

Ти гіршії біди видав;

Війни кривавой не страшися,

А на олимпських положися,

Вони все злеє оддалять.

А що мої слова до діла,

Лежить свиня під дубом біла

І тридцять білих поросят.

На тім-то берлозі свиноти

Іул построїть Альбі-град,

Як тридесят промчаться годи,

З Юноною як зробить лад.

Єднаково ж сам не плошайся,

З аркадянами побратайся,

Вони латинцям вороги;

Троянців з ними як з'єднаєш,

Тогді і Турна осідлаєш,

Все військо виб'єш до ноги.

Вставай, Енею, годі спати,

Вставай і богу помолись,

Мене ти мусиш также знати:

Я Тибр старий! — ось придивись.

Я тут водою управляю,

Тобі я вірно помагаю,

Я не прочвара, не упир.

Тут будеть град над городами,

Поставлено так між богами..."

Сказавши се, дід в воду нир.

Еней пробуркався, схопився

І духом моторніший став;

Водою тибрською умився,

Богам молитви прочитав.

Велів два човни знаряжати,

І сухарями запасати,

І воїнів туда сажать.

Як млость пройшла по всьому тілу:

Свиню уздрів під дубом білу

І тридцять білих поросят.

10 

Звелів їх зараз поколоти

І дать Юноні на обід;

Щоб сею жертвою свиноти

Себе ізбавити од бід.

Потім в човни метнувсь хутенько,

Поплив по Тибру вниз гарненько

К Евандру помочі просить;

Ліси, вода, піски зумились,

Які се два човни пустились

З одвагою по Тибру плить.

11

Чи довго плив Еней— не знаю,

А до Евандра він доплив;

Евандр по давньому звичаю,

Тогді для празника курив,

З аркадянами веселився,

Над варенухаю трудився,

І хміль в їх головах бродив;

І тілько що човни узріли,

То всі злякалися без міри,

Один к троянцям підступив.

12 

"Чи по неволі, чи по волі? —

Кричить аркадський їм горлань. —

Родились в небі ви, чи долі?

Чи мир нам везете, чи брань?"

"Троянець я, Еней одважний,

Латинців ворог я присяжний, —

Еней так з човна закричав. —

Іду к Евандру погостити,

На перепутті одпочити,

Евандр цар добрий, я чував".

13 

Евандра син, Паллант вродливий,

К Енею зараз підступив;

Оддав поклон дружелюбивий,

До батька в гості попросив.

Еней з Паллантом обнімався

І в його приязнь заставлявся,

Потім до лісу почвалав,

Де гардовав Евандр з попами,

Зо старшиною і панами,

Еней Евандрові сказав:

14 

"Хоть ти і грек, та цар правдивий,

Тобі латинці вороги;

Я твій товариш буду щирий,

Латинці і мені враги.

Тепер тебе я суплікую

Мою уважить долю злую

І постояти за троян.

Я кошовий Еней троянець,

Скитаюсь по миру, мов ланець,

По всім товчуся берегам.

15 

Прийшов до тебе на одвагу,

Не думавши, як приймеш ти;

Чи буду пити мед, чи брагу?

Чи будем ми собі брати?

Скажи, і руку на — в завдаток,

Котора, бач, не трусить схваток

І самих злійших нам врагів.

Я маю храбрую дружину,

Терпівших гіркую годину

Од злих людей і од богів.

16 

Мене найбільше доїдає

Рутульський Турн, собачий син;

І лиш гляди, то і влучає,

Щоб згамкати мене, як блин.

Так лучше в сажівці втоплюся,

І лучше очкуром вдавлюся,

Ніж Турнові я покорюсь.

Фортуна не в його кишені;

Турн побува у мене в жмені;

Дай поміч! — я з ним потягнусь".

17 

Евандр мовчав і прислухався,

Слова Енеєви ковтав;

То ус крутив то осміхався,

Енеїві отвіт сей дав:

"Еней Анхизович, сідайте,

Турбації не заживайте,

Бог милостив для грішних всіх;

Дамо вам війська в підпомогу,

І провіянту на дорогу,

І грошеняток з якийсь міх.

18 

Не поцурайтесь хліба-солі,

Борщу скоштуйте, галушок;

Годуйтесь, кушайте доволі,

А там з труда до подушок.

А завтра, як начне світати,

Готово військо виступати,

Куди ви скажете, в поход;

За мной не буде остановки;

Я з вами не роблю умовки,

Люблю я дуже ваш народ".

19 

Готова страва вся стояла,

Спішили всі за стіл сідать;

Хоть деяка позастивала,

Що мусили підогрівать.

Просілне з ушками,з грінками

І юшка з хляками, з кишками,

Телячий лизень тут лежав;

Ягни і до софорку кури,

Печені разної три гури,

Багацько ласих тож потрав.

20 

Де їсться смачно, там і п'ється,

Од земляків я так чував;

На ласеє куток найдеться,

Еней з своїми не дрімав.

І, правда, гості доказали,

Що жить вони на світі знали:

Пили за жизнь — за упокой;

Пили здоров'я батька з сином,

І голь-голь-голь,

(Продовження документа на наступній сторінці)

Освіта.ua
07.09.2017

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!