Вахмістр умовляє себе, що йому сьогодні пощастить. Він повинен узяти від життя більше, ніж інші. Дотепер йому по–чортівськи не щастило. Вічні нестатки в його батька — зубожілого смоленського дворянина, напівголодне навчання у Московському університеті й принизливі обіди в барона Строганова. Далі — неусвідомлений потяг до церковнослужительства: він добровільно прислужує в церкві Миколая Чудотворця, роздмухує кадило, виносить свічки перед святими дарами і в компанії кепкує зі самого себе, що стане архієреєм. Потім — виключення з університету за лінощі і — військова служба. Спочатку чин ординарця у принца Георга Гольштинського, дядька Петра III, врешті — вахмістр. Боже, яка жахливо бездарна кар’єра! А він відчуває, знає, що здатний на більше.
Сонце вже зійшло над будинками Петербурга, народ заповнював Невську першпективу, німо стояли солдатські лави, і тут вдарили дзвони. Із церкви вийшла в супроводі почту невисока овальнолиця дама, вдягнута у звичайну сукню з криноліном. Її міцне підборіддя підкреслювала вольова складка, очі блакитні, жваві й удавано привітні. Вахмістр Потьомкін вмить розчарувався у її вроді, але ж тепер йому й не потрібна була зваба Катерини: на нього мусить ласкаво глянути не зрадлива дружина імператора, а сама імператриця і володарка.
Чи зверне вона на нього увагу? Мусить це статися, бо більше такої нагоди не буде ніколи. О, якби пощастило: у Потьомкіна стільки хитрощів, зла, веселості, енергії — дайте лише висоту, і він осліпить усіх, і цих теж, які ось вийшли зі собору за царицею — набундючені, пихаті. Хто ж вони такі — улюбленці фортуни? Адже всі, крім родовитого графа Паніна, чорна чернь!
Он Розумовський. Каптан аж тріщить під тягарем орденів та медалей. Президент Академії, гетьман, граф, ха–ха! Якби не його брат Олексій, якого запримітила цариця Єлизавета у придворному хорі і взяла собі за коханця, пас би Кирило Розум і донині громадську череду у своїх Лемешах на Чернігівщині.
Дивись, і Теплов тут, цей в’юн усюди влізе… За Єлизавети був другом дому Олексія Розумовського і гувернером Кирила; коли Кирило став президентом, Теплова призначили асесором канцелярії Академії; обрали Кирила гетьманом — Теплов став його секретарем; проголосили Катерину царицею — буде він у неї щонайменше писарчуком. А хто такий Григорій Теплов? Син грубника, в отроцтві — служка у віце–президента найсвятішого Синоду архієпископа Феофана Прокоповича…
І нарешті два велетні — Олексій і Григорій Орлови. Капрали! Сини скомпрометованого батька, засудженого на смерть Петром І.
Чом же його, дворянина Потьомкіна, має обійти щастя?
Вахмістр чіпким поглядом обмацує постаті щасливців, що йдуть за молодою царицею, і м’якшає його зір, коли зупиняється на обличчі її величності.
Катерина окидала поглядом суворі шереги готових до присяги воїнів, галасливий натовп, що не вміщувався на Невському, і нервова напруга розтавала, її місце займало відчуття сили і влади, і це дозволяло їй бути зараз зверхньо поблажливою: ніч спрацювала на неї. Вона граційно подала Паніну руку, ступила в його супроводі на східці й промовила московською з відчутним німецьким акцентом:
— Змилюйтесь, голюбчику, я ж не у формі; як прийматиму присягу вірного мені війська?
Граф Панін знітився, озирнувся до Теплова, той витяг худу довгу шию, готовий роздобути потрібне з–під землі, Теплова заступив своєю велетенською постаттю Олексій Орлов — рожевий шрам, що перетяв його щоку від вуха до рота, почервонів, — він прудко позирнув на шерегу гвардійців, перехопив жахкий погляд вахмістра, моргнув йому бровою.
Рвучко виступив кінь Потьомкіна перед лави, вахмістр миттю скинув зі себе ясно–зеленого каптана з червоними вилогами, срібний ґудзик пирснув, упав до ніг цариці.
— Галантно, хоч і не в міру поквапливо, — мовила півголосом Катерина, глянувши на офіцера, смагляве обличчя якого вмить зблідло.
Потьомкін, рятуючи своє становище, зіскочив з коня, підняв із землі ґудзика.
— Віддайте і цю регалію, молодче, адже ваш мундир весь належить віднині мені, — промовила з іронією Катерина, простягаючи руку за каптаном. — А він не простий і вельми відрізняється від інших, — кинула Орлову, дивлячись усе ще на вахмістра, який ураз спалахнув червінню.
Райткнехт підвів Катерині коня, її підсадили Орлови. Потьомкін посміливішав, подав цариці трикутного капелюха. Олексій Орлов скривився.
— Ви надто запопадливі, вахмістре, — прошипів крізь зуби.
Катерина почула слова Орлова, посміхнулася.
— Майоре, — сказала, — візьміть сьогодні до петергоф–плутонгу цього молодця, його ж самого запишіть до камер–юнкерів, — і сіпнула поводи коня.
Царський почет, за ним військові колони, позаду натовп рушили уздовж Невської першпективи до Двірцевої площі.
Розумовський їхав на яблукастому коні поруч з Паніним. Вигляд обох призвідців сьогоднішнього параду був не вельми щасливий, настрій теж не надто піднесений. Гетьман знав причину стриманості обер–гофмейстера. Йдучи на змову проти Петра III, Панін мітив на престол малолітнього Павла, Катерину ж мислив приставити до нього регентшею. Орлови сьогодні вранці перекреслили плани Паніна, привівши вдосвіта Ізмайловський полк до присяги Катерині, тепер він, напевно, мізкує, яким чином обмежити владу цариці. А Розумовський ішов на змову з безвихіддя: при гольштинцеві його кар’єра вже закінчувалася — він це зрозумів під час муштри на Двірцевій площі.
Що буде далі?.. Якраз проїжджали повз гетьманський палац на Невському. Розумовський згадав інше коронування — глухівську виставу, що відбувалася дванадцять років тому…
Здавалося, ніхто ніколи вже не поверне Гетьманщини, шістнадцять років правила Україною Малоросійська колегія, а тут маєш тобі: зачув Сенат запах пороху в Пруссії — спотребилося козацтво, і ухвалили його улестити гетьманськими виборами. Свято було пишне й величаве. Розумовського привіз до Глухова генерал–майор Гендриков і наказав старшині стріляти на свою честь із гармат. Тож гриміла вся глухівська артилерія, козаки виходили на майдан з музикою і прапорами, за ними в кареті їхав граф Гендриков із золотою тацею в руках, а на таці — грамоти імператриці. За каретою йшов осавул, тримаючи в руці булаву, оздоблену коштовним камінням, і печатку на подушці червоного оксамиту. Спитав Гендриков козаків, кого хочуть за гетьмана, і наче вгадав — усі до одного за Розумовського. Тоді знову вдарили гарматні залпи вже на честь новообраного. Повезли гетьмана до резиденції, та не самого — поруч з ним у кареті сидів Теплов, тримаючи в руках золоту тацю з клейнодами й грамотами. Розумовський — для параду, Теплов — для управи…
Мерзотний слимак! Він і нині тут. Катерина скористалася з підтримки гетьмана на коронуванні, проте відразу дала йому зрозуміти, що в чині сенатора він не ходитиме самотою.
Дванадцять років гетьманування. О, скільки звершено державних справ! Стоїть у Батурині нова гетьманська резиденція, а на Невській першпективі — гетьманський палац. І титули, титули… Збагачуйся і ходи в орденах, тільки не допускай думки, що ти насправді гетьман. Тож робив Розумовський, що дозволялося, — багатів. І ще на всякий випадок придбав у маршала Франції Левендаля французького пашпорта. Це останнє багатство зберігав у Батуринському замку в скарбничці. Ото й усе, що він надбав за Єлизавети…
Яка крихта перепаде від цієї владичиці? Звання сенатора й опіку Теплова вже має. А може, доведеться ще скористатися з останнього багатства, що у скарбничці?
Царський ескорт наближається до Двірцевої площі. Повне, випещене обличчя гетьмана невеселе. Меланхолійний вигляд і в Паніна. Орлови набираються пихи. "А якими ж усе–таки милостями обсипле нас усіх імператриця?" Орлови дістали своє одразу сповна. Олексій нині вже майор, Григорій — камергер, завтра вони стануть генералами і графами. Теплову обіцяно титул статс–секретаря. Навіть звичайний вахмістр став камер–юнкером. Що перепаде Розумовському за вірність? А що вижебрає у "матушки" новий кошовий отаман Калнишевський? Та, певно, усіх однаково вона не винагородить, кожен отримає за своїм зростом…
Відгримів перший бал, погасли феєрверки, розійшлися зі Зимового палацу співаки придворної капели й актори–аматори кадетського корпусу.
Біля входу до тронної зали стояли, нудьгуючи, два кавалергарди у срібних латах. Розмовляти їм заборонено, то мусять вони щось думати, можливо, обмірковують ті події, що промчали крізь царські хороми. Напевно, бо ж добре вкарбувався їм двір Єлизавети — дивуються з нечуваної скромності й простоти нової імператриці. Подумати лише — всього дванадцять камер–юнкерів і стільки ж фрейлін, причому дамам заборонено носити високі зачіски: кожна красуня–дворянка може без ніяких труднощів потрапити на бал або ж на чай до цариці, якщо в неї зачіска не вища за чверть ліктя. А мужчина–дворянин — аби лише при шпазі. Сама ж цариця вийшла на перший бал у гвардійському мундирі, в якого одяглася біля церкви Різдва, і випила з офіцерами чарку горілки на знак вдячності за престол.
(Продовження на наступній сторінці)