Старі кавалергарди вдоволені, що з них зняли огидні гольштинські мундири й повернули російські. І хоч вони стоять тут день у день, усе ж знають дещо про те, що діється за стінами палацу. Солдати вдоволені скасуванням щоденної німецької муштри, заведеної абшитованим імператором, який, кажуть, раптово помер у Ропшинському палаці від нападу гемороїдних кольок. Можливо, кавалергарди чули про іншу причину смерті Петра, бо з лячною цікавістю позирають на Орлових, що безцеремонно, не доповідаючи про себе, заходять до тронної зали.
Лакей, що стоїть біля царициної вбиральні, знає трохи більше. Йому відомо, що Катерина нагородила обер–гофмейстера Паніна і гетьмана Розумовського п’ятьма тисячами карбованців річної пенсії кожного; Григорія Орлова призначила своїм особистим камергером, а Олексія вшанувала званням секунд–майора Преображенського полку, обидва ж отримали олександрівські стрічки і по вісімсот душ кріпаків; статс–секретар Теплов нагороджений двадцятьма тисячами червінців.
Григорій Теплов знає ще більше. Він чув на власні вуха, як уміє молодий камер–юнкер Гришка Потьомкін наслідувати голос цариці й цим доводить її до конвульсивного сміху; знає, що цей улюбленець цариці не дуже подобається Олексієві Орлову. Але то дрібниці. Статс–секретар отримав доручення подати цариці кваліфікований промеморіум про Малоросію: імператриця зайнялася вивченням окраїн імперії. І ще одне — Катерина, незважаючи на те, що її суперника вже немає серед живих, квапиться з офіційною коронацією у білокамінній Москві, а граф Панін чомусь зволікає з коронацією.
Микита Іванович Панін проходить повз мовчазних кавалергардів, які дещо знають, йде довгим коридором Зимового палацу, тільки–но викінченого знаменитим Растреллі, приймає уклін від лакея, що стоїть біля дверей царициного будуару і знає набагато більше, заходить до цариці і стримано кланяється, Катерина приязно простягає для поцілунку руку, просить сісти у фотель. Статс–секретар Теплов, що знає найбільше, послужливо витягає довгу шию, спритно ловить в очах цариці непомітний для Паніна знак і, зломлений удвоє, виходить із убиральні назадгузь.
Катерина ласкаво й начебто співчутливо позирає на Паніна — ох, скільки клопотів упало на вашу сиву голову з моїм воцарінням! — з теплою докірливістю похитує головою — ви б спочили трохи, Микито Івановичу, — врешті невимушено запитує таке собі жартівливо–банальне:
— Як ви гадаєте, Микито Івановичу, ким я була б, якби народилася простою людиною, до того ж мужчиною?
Досвідчений дипломат Панін скоса поглядає на тридцятирічну узурпаторку — він уже пересвідчився у тому, що з її уст рідко коли злітають слова, які б не мали практичного сенсу.
— О ваша величносте, — сухо, в дисонанс фривольному тонові цариці відповідає Панін, — ви б дослужилися до генерала.
— Неправда ваша, графе. Я надто ризиковна, щоб здобувати чин за чином протягом усього життя. Бувши лише підпоручиком, я б зламала собі голову в гонитві за славою.
— Хвалити Бога, ви не з простолюддя і цього з вами не сталося. А тепер, коли ваша величність посіли престол, причин для тривоги немає зовсім. Цариця ж не самотня — довкола неї друзі, радники і така вагома установа, як правительствуючий Сенат.
Катерина реагує не різко, але відразу: вона від Теплова знає дещо про наміри обер–гофмейстера — вихователя її первородного сина й конкурента принца Павла.
— Звичайно, звичайно. Сенат необхідний для самодержця, адже не хтось інший, а сенатори покликані приводити в дію закони, царями писані.
— Ваша величність зволили дещо недооцінити роль Сенату, що повинен бути не виконавчим, а законодавчим, — швидко парирує Панін і зауважує, як холодніє обличчя цариці. Більше вона не грає.
— Ваша світлосте, — сказала підводячись, — ви, як я зрозуміла, сповідуєте англійську систему управління державою. Смію зауважити, що для нас вона неприйнятна. Російська імперія настільки обширна, що, крім самодержавства, усяка інша форма правління їй шкідлива. На цьому стояла і стоятиме Русь.
Панін незворушно сидів у фотелі, не підводився, хоч Катерина стояла, вимагаючи цим поштивості від графа. Він доволі виразно давав їй зрозуміти, що капітуляції не підписує. Мовив, надаючи голосу переконливих ноток:
— Доцільність англійської системи полягає у тому, що в ній є парламент, який весь час перевіряє сам себе і правителя, тому помилки уряду ніколи не бувають тривалими. Країною нашою часто управляє випадок, в цьому ви встигли переконатися самі, а тому необхідна така установа, щоб гарантувала нас від політичних непевностей. Нова правителька, яку справедливо назвали Мінервою, має подумати про нові форми…
— Милий графе, голюбчику, — враз грайливо усміхнулася Катерина, обличчя знову стало милим, наче й не було перед хвилею жорстоко деспотичним, — я ж думаю! Як може не думати учениця Монтеск’є, вихована на його "Дусі закону", про новий цивільний кодекс для зварваризованої Росії. Все це неодмінно буде, і до вашого розуму за послугами вдасться бідна Като, але ж, графе, я ще не прийняла корони з рук мого народу.
— Благодійнице наша, — розвів руками Панін, — коронація, звичайно, відбудеться, але нинішньої хвилини скарбниця розбазарена гольштинцями…
— А ми скромно, графе, — відрізала Катерина, очі її знову затяглися холодною поволокою. — Я коронуюся першого місяця осені, Микито Івановичу, і ви, як мій обер–гофмейстер, подбайте про підготовку і порядок.
Калнишевський повертався на Січ після місячної відсутності: об’їжджав паланки. Був стомлений і мовчазний, тож, шануючи спокій кошового, мовчав і балакучий джура Панас
Тринитка, що їхав верхи поруч. Молодий джура з любов’ю позирав на кремезного старця, що міцно сидів у сідлі, міряючи поглядом неозорінь степу. Обвислі вуса, зморшки на щоках, брови опущені на очі, а уст ледь–ледь торкається усмішка — вона рідко коли зникає і надає суворому виглядові отамана тієї теплоти, яку відчуває Панас у кожному його слові, порусі й ділі.
Тринитка щасливий. Де ж бо то міг колись подумати убогий слобожанський безпритула, що буде він служити самому панові кошовому та ще й Калнишевському. Ну, прийняли на Січ, ну, цокнулися вони з отаманом пугарями на січовому майдані — та й усе. А от запам’ятав його Калнишевський і звелів якось покликати до канцелярії.
— Сподобався ти мені, хлопче, — сказав кошовий до збентеженого Панаса. — Відвіншував ти мене за всіх козаків, віку й волі побажав старою примовкою, спасибі тобі… А не захотів би ти бути моїм джурою?
— Батьку!.. — тільки й вимовив Панас.
Кошовий нині, бачно, вдоволений, хоч і мовчить. Має чого радіти. Урожай обіцяє бути добрим, на бузькому гарді добрі улови риби, козаки взялися за лемеші. З Гетьманщини та з Дону напливають зайди, визнають себе підданими Війська Запорізького й оселяються у диких степах. Нині вони ще в землянках, а завтра стануть господарями. Повертав кошовий на Українську лінію й до сербських сусідів. Начебто присмирніли, зачувши нового отамана, — перестали займати козацькі землі. Та знає Калнишевський, що це лише передишка. Треба зробити опис кордонів і поїхати в депутацію до Петербурга, щоб їх затвердили. Візьме Антона Головатого з собою, то спритний чоловік… Але що нового на Січі?
— Ану, Панасе, скачи щодуху і звідай, як там і що, — сказав, коли вдалині показалися заплави Підпільної, зарослі гаями очерету.
Панас пришпорив коня. Калнишевський відпустив повіддя, кінь ступав нога за ногою.
"Обкроїли, так уже обкроїли Україну, — думав кошовий, — а її усе ще багато. Ідеш, їдеш, не об’їдеш… То треба ту решту зберегти, зубами за неї триматися. Накажу полковникові Протовчанської паланки Андрієві Порохні описати кордони, візьму копії універсалів Хмельницького та й поїду. Тільки що це за цар? Різні чутки ходять. Шепочуться, недолугий…"
Наближався до звивистої річки. З долини вже виднілися вежі на січових валах. Звідтіля скакав вершник.
"Дбайливий парубок, диви, як охломостався", — ствердив про себе Калнишевський і зупинився. Надто швидким галопом мчить Тринитка. Чи не лучилася яка біда?
— Ну, що там? — спитав, коли джура осадив змиленого коня.
— Пан писар наказав доповісти: У Петенбурзі царі помінялися!
— Що, що?
— Царі помінялися. Уже не той на престолі, що був, а якась Катерина.
Кошовий пришпорив коня. За ним пішов чвалом Тринитка. Калнишевський підняв на Січі справжню веремію.
"Що сталося з отаманом? — дивувався Панас. — Завжди такий статечний, поважний, а тут ураз заметушився, мов неоперений молодик. Сам гасає по куренях, покрикує… Що ж ото за птиця — ота Катерина?"
Другого дня зранку заваравили дзвони, курінні отамани вивели свої курені, вийшло на майдан усе старшинство, прибули й офіцери ландміліцейського гарнізону Новосіченського ретраншементу. Вдарили литаври. З шереги старшин виступив писар, розгорнув сувій паперу, почав читати:
— По благості всемогутнього Бога…
Гаврило Скирта, як старий військовий товариш, стояв серед старшин, бурчав:
— Щопівроку присягаємо, трясця їх матері… Чи ж то давно ми чули, що по благості всемогутнього Бога Петра вергло на трон. А нині уже й з трону?
Хтось цитьнув, Калнишевський невдоволено зиркнув у його бік.
(Продовження на наступній сторінці)