— …і за єдинодушним бажанням усіх дітей Росії на престол зійшла, — читав далі писар царський маніфест, — всемилостива імператриця Катерина II…
— Хто їх питав, дітей москвинських, — гудів далі Скирта, проте повторював за всіма: "Присягаємо у своїй вірності… Богом посланій…" — Тьху, хай тобі грець…
Одразу після присяги на Січі кошовий послав осавула до паланок, щоб присягли і там, а сам почав лаштуватися у дорогу до Батурина.
Вирушили вдосвіта. Джура тримався трохи віддалік кошового. Щось чуже війнуло вчора поміж ним і отаманом, відчужувало й сьогодні. Чи не отой вигук Калнишевського після зачитання присяги: "Слава нашій владичиці!" Кілька голосів бовкнуло і собі "слава", а Гаврило Скирта плюнув спересердя, і соромно стало Тринитці за отамана. Ще ж бо ніхто її, тієї цариці, не знає, справ не бачив, суду не куштував, а вже "слава"!
Панас Тринитка тримався віддалік. Якось незручно було їхати поруч і мовчати, а теревенити не мав нині про що. Бачив перед собою тільки тугий круп отаманського коня і спи–ну отамана; кошовий наче похилився, згорбився — Тринитці стало шкода Калнишевського: може, йому й самому ніяково після вчорашнього?
Підігнав коня і поїхав поруч.
— Батьку отамане, — врешті зважився заговорити, — вибачайте мені, немудрому, та хотів би я знати: ви вже зріли на очі тую царицю, якій звеліли вчора присягати?
— Мовчи, глуха, — менше гріха, — відказав сердито Калнишевський. По хвилині запитав, сопучи: — А тобі що за притичина? Мо, Гаврило у вухо нагудів, старий баглай?.. Чи вже сам багато розуміти почав?
— Не так, щоб багато, бо ж я недотепа, але знаю одне: Бог високо, а цар далеко… Та хіба вона чула, ота Катерина, як ви їй славу сукали? Не чула, певно… А козаки — це вже ви чули — он як гукнули!
— Не гни балабонів, Тринитко, — зм’як Калнишевський і заговорив уже спокійніше: — Ти бачив там, на майдані, ландміліцейського офіцера? Не чула цариця, то він чув. Вухо в неї до–о–вге!
— Та то так, — посміхнувся Тринитка. — Воно як у тій казці про кобилячу голову: "Заглянь–но мені у праве вухо". А там і срібла, і сукна всілякого, та ще й червінці.
— Ех ви, босва немита, — зітхнув Калнишевський. — Лоби тверді у вас, як ковадло. А хтось за вас по лезу шаблі ходити мусить… А може, й червінці! А може, й земля! Ти, Панасе, знаю, рубакою будеш добрим, думати ж, бачить Бог, не навчишся ніколи.
Більше Калнишевський не заходив з джурою у розмови, от хіба що — піди, та подай, та принеси: хай знає своє служне місце. За два дні мовчазної дороги прибилися до Батурина.
Давно не бував тут отаман. З молодості не навідувався сюди — шпоришем заросла до Батурина дорога. Тому вельми здивувався і в думці похвалив Розумовського за хазяйновитість: он тартак працює на Сеймі, виросли цегельня та воскобійня…
Гетьманський палац зирив на пришельців десятками вікон, високий, пишний, ошатний — добре осів Розумовський у своїй столиці, ніби навічно. У воротах на варті стояв охочекомонний жолдак у синьому жупані. Калнишевський спитав його, чи вдома гетьман. Вдома, хвалити бога. Відлягло кошовому від серця, бо ж звісно: Розумовський більше в Петербурзі вугли обтирає.
Жолдак провів отамана до приймальні, де аж капало золото з портретних рам, люстр і канделябрів. Гетьман не примусив довго чекати на себе, зайшов до приймальні — моложавий, у квітчатому халаті, без перуки. Чорняве, побите вже сивиною волосся кучерявилося на потилиці, тлусті складки на щоках і підборідді надавали його обличчю добродушності й простоти, і мимохіть згадав Калнишевський портрет гетьмана, що висить в Аничковому палаці в Петербурзі, і самого Розумовського — петербурзького. Чомусь там, у придворних салонах, люди стають іншими. Хто пихи набирає, хто страху, хто жельві повзучій уподібнюється, а йому, кошовому, хіба вигляд жебрака треба буде прибрати: прийде ж бо він до них не як рівня.
— На коронацію хочеш? — спитав гетьман. — Треба, конче треба… Її величність благоприхильна до Низового лицарства. — І вже півголосом: — Чи то вона сама, чи запопадники нарекли її Беллоною, богинею війни, та я й без того знаю, що війська вона потребуватиме. Ти їдь. Я вже замовлю слово, щоб допустили козацьку делегацію до її руки, а ти гляди там: не щади ні слів, ні поклонів, від усього війська вияви радість, і вірнопідданську запопадливість, і рабську покірність, і прочая…
— А чи була у вас розмова… ведлуг України й Січі? — насторожено спитав Калнишевський.
— Матінка преблагосхильна… Але є приказка: "Коли владика до тебе надто уважний, думай, що завтра буде з тобою". Розмова була, аякже. Та є ще Теплов… Усюди — він. І коли хочеш знати, не я, а цей інтриган складає цариці записку про Малоросію.
Після аудієнції з Паніним Катерина покликала до себе Розумовського. Теплову цього разу сказала залишитися. Розмову почала по–діловому, без недомовок і натяків:
— Ви знаєте, Кириле Григоровичу, яку велику імперію залишив нам у спадок Петро І. З’їздити її з краю в край не спроможна навіть за ціле життя. Тому хочу, щоб мої радники описали мені кожну провінцію, охарактеризувавши їх історію, побут, економіку і дух народний. Насамперед мене цікавить Малоросія, чи, як її полюбляють називати французи, Україна. Я доручила моєму статс–секретареві, що добре ознайомлений з цим краєм, скласти коротку записку про Малоросію. Пан Теплов уже готує її, вас же, яко гетьмана, я прошу допомогти йому.
Одутле обличчя Розумовського почервоніло.
— Цей край називають Україною не лише французи, ваша величність, а й самі українці. Малоросія — назва, так би мовити, суто канцелярська. — Гетьман зневажливо глянув на Теплова. — Чи не так, шановний інформаторе? Мені здається, ваша величність, що про Україну повинен доповідати все–таки я, а не статс–секретар, хоч він і…
— Кириле Григоровичу, — перебила цариця, — ви цілком маєте рацію щодо вашої амбіціозності. Але в нас з вами ще буде розмова, я б сказала, державного порядку. Від пана Теплова я вимагаю тільки формального з’ясування: як ми повинні трактувати малоросійський народ. Хто він? Відрубний, інший, чи, як білоруси, литва, — гілка російського, зі своїми, звичайно, окраїнними особливостями. Що ви на це скажете, статс–секретарю?
Теплов схилив набік голову, міною вченого дослідника мовив:
— Росія не закінчується ні в Харкові, ні в Хаджибеї, вона може зупинитися хіба що в Тифлісі й Ахтіарі2. Що ж до народів…
— Браво, пане Теплов! — цариця плеснула долонею по спинці фотеля. — А чи ж нас зупинить Вісла? А Константинополь хіба не православна земля? Продовжуйте, Теплов, я люблю розмах.
— Що ж до народів, то й литва, і білоруси, і малороси — споконвічно руські. Зокрема, народ малоросійський. Тільки через слабосилість князів київських він відщепився. А гетьмани… Застерігаю відразу, що не кидаю й тіні недовіри на Кирила Григоровича, воістину вірного престолові, проте повинен сказати, що багато його попередників були схильні до зради. Цей підлий нахил йшов, звичайно, не з низів — простолюддя малоросійське надто простодушне, і єдине зло, яке воно чинить, — це те, що переціджують хліб на гаряче вино. Козацтво ж…
— Досить, — спинила Катерина статс–секретаря. Вона весь час спостерігала за Розумовським, який то розкривав, то закривав золоту табакерку й раз у раз хапався за поруччя крісла, пориваючись встати. — Досить, — стукнула рубіном персня по столі. — Про козацтво мені багато дечого відомо. Це ж вони рвалися на передній край у Семилітній війні… А з яким пієтетом висловлюється про них мосьє Вольтер! Кириле Григоровичу, ви ще не сказали мені, як сприйняли козаки вість про моє воцаріння.
— Козацтво присягає вашій величності й, посмучене царюванням вашого попередника, чекає на милість, — проказав холодно, ніби на рапорті, Розумовський.
Катерина схилила голову на долоні, помовчала, потім мовила:
— Завжди державець винен, якщо піддані обурені на нього. І ви теж будьте ласкаві міряти діла на сей аршин.
…Гетьман змовк. Калнишевський теребив пальцями сивого чуба, мовчав, опустивши на очі кошлаті брови.
— Отаке–то, Петре, — розвів руками Розумовський. — Треба й тобі йти під того аршина. А що і скільки буде ним тобі відміряно, побачиш сам.
Хто не знав тодішнього Версалю Людовіка XV, той мусив бути вражений помпезністю царського виїзду на коронацію до Москви.
Першого вересня до другої столиці Московії потяглося сімдесят екіпажів, запряжених чотирмастами коней, за кортежем везли дубові бочки, наповнені срібними монетами — для церемоніальних витрат і для натовпу. Скромна цариця поки що й помислити не могла, що незабаром віддаватиме набагато більші суми посереднім фаворитам за нічні послуги.
Через два тижні кортеж зупинився у підмосковному селі Петровському. Серед двадцяти сенаторів, що супроводжували Катерину, не було лише Теплова. Гетьман навдивовижу сміливо попередив імператрицю, що не сяде до карети поруч зі сутягою та інтриганом. Розумовського підтримав Панін, Катерина поступилася, статс–секретар затаїв у душі тяжку злобу на свого колишнього вихованця.
(Продовження на наступній сторінці)