— Я — від трону. Кожному, видно, приходить час іти туди з надією, по–різному ж вертатися. А ось цей, — Калнишевський показав на ешафота, — ішов, та не вернувся…
— Це страшно, коли все збагнути, — очі Синельникова гарячково світилися. — Я бачив його живого вчора, розмовляв… а нині — голова на шпиці. І той крик, ви чули? Той холопський крик вдячності…
— Іване Максимовичу, — перебив кошовий, — а хто з нас не кричав? І я — коли вступала вона на трон… — Він зняв шапку, поклонився, важко було зрозуміти кому — Синельникову чи Пугачову, повернувся й пішов навмання майданом, залишивши перед плахою розгубленого офіцера.
Розділ другий
І Катерині і Калнишу дістався трон — кожному свій — одного року, тисяча сімсот шістдесят другого.
Васал — Петро Іванович Калниш, син удови Гафії з Пустовитівки, що біля Ромна, осяг його на Новий рік; сюзерен — Софія Анґальт–Цербська, дочка прусського генерала Христіана Авґуста із Штетіна — на півроку пізніше.
І васала, і сюзерена висунуло на престол старшинство.
Кошовому Калнишевському віддали булаву на старшинській сходці; абшитований отаман Григорій Федорів–Лантух повернувся до свого Васюринського куреня як почесний військовий товариш.
Катерину II підвели до престолу офіцери — таємно перед досвітком. І, розбудивши Ізмайловський полк, примусили його присягнути; абшитованого імператора Петра III відвезли під конвоєм до Ропші, що за сорок верст від Петербурга, і там задушили подушкою під час обіду.
Козацька сірома кидала шапки на честь нового отамана на січовому майдані перед Покровською церквою; чернь петербурзька вітала нову імператрицю на Невській першпективі біля Казанського собору.
І тут, і там чекали на добрі зміни.
Холодного грудня 1761 року російський імператор ще безтурботно гуляв залами оранієнбаумського палацу зі своєю коханкою Єлизаветою Воронцовою, не знаючи ніяких тривог; Григорій Федорів–Лантух знав уже, що козацька рада відбудеться без його згоди і військових клейнодів більше йому не віддадуть.
Кілька років підряд січове товариство обирало Григорія Федорова своїм отаманом, чернь прозвала його Лантухом, був бо він товстий, добродушний і простакуватий, проте з року на рік козацтво чекало від нього рішучих дій, та не міг на них спромогтися кошовий. Судив він по–божому, розмовляв по–людськи, пив по–козацьки, чоломкався по–братерськи, а на Орілі пікінерні ротмістри забирали в багатших запоріжців зимівники, а безкінних дейнегів гнали на редути до земляних робіт аж за Конку, а військовий податок зростав з року на рік.
Вичікували старшини, почала ремствувати сірома — коли ж то подасться Лантух у депутацію до Петербурга сам; він посилав до столиці розумніших за себе, а ті поверталися з порожніми руками: не бажають з ними розмовляти вельможі, жадають кошового. Лантух трактувати з ними боявся і доїжджав тільки до Києва. Звідти повертався заспокоєний, а козацтво почало відверто вже гуторити, що пора Лантухові йти до свого Васюринського куреня на квас і саламаху, бо занадто заплив він салом на отаманському жолді.
Крутий норовом із біса розумний військовий суддя Петро Калниш повертався пізньої осені з депутації до столиці — знову ні з чим. Треба, щоб кошовий привіз до Петербурга універсали Хмельницького на козацькі землі: канцлер Бестужев–Рюмін погодився переглянути кордони Запорізьких Вольностей. По дорозі Калнишевський завернув до київського митрополита Арсенія Могилянського, від якого отримав благословення на добрі діла, ікону Богородиці зі святими мощами і вістку, що примусила його гнати коня не на Січ, а до паланок, щоб сповістити полковників: Григорій Лантух змовився з київським генерал–губернатором Леонтьєвим скасувати козацьку раду і залишитися незмінним кошовим отаманом, як це водиться на Дону, Тереку, Яїку.
То була зрада. Не чекаючи зову кошового, що повинен був за законом і звичаєм козацьким перед Новим роком розсилати нарочних по паланках — запрошувати старшину на раду, з’їжджалися до Січі полковники самі. Прибували зі супроводом, розквартировувалися по куренях, на січовому передмісті Гасан–баші, на крамному базарі в торговців і ремісників, хто розставляв намети над замерзлою річкою Підпільною.
На поклін до Лантуха не йшли, та й він не виходив з отаманського куреня. У військовій канцелярії орудував сам Калниш, писар Іван Чугуєвець просиджував коло нібито хворого кошового отамана.
— Знають чи не знають? — тривожно допитувався Лантух у писаря — єдиної людини, утаємниченої в його наміри.
— Бог відає. Мовчать, — відповідав писар і сам не рад був отаманській затії: ще, чого доброго, до київ присудять. Та рекузуватися не було вже куди, він чекав, що придумає тепер кошовий.
— Хто скликав їх?
— Приїхали слідом за Калнишем.
— Хитра лисиця… А рескрипту від губернатора ще нема. І пізно, якщо вся старшина тут. Якби хоч на тиждень скоріше. На заколот черні вистачило б пікінерів з Новосіченського ретраншементу, до паланок Леонтьєв послав би ланд–міліцію з Української лінії, що над Оріллю. Тепер усі тут. Багато з ними?
— По десятку козаків з кожним.
— Треба скликати коло… Проси до військової канцелярії.
Спокійною була на позір столиця Запоріжжя. Вітри понадували снігові намети зі західних горбів, замели плавні на озерах, тільки китиці очерету стирчали з кучугурів; внизу, біля луки Підпільної, загородившись частоколами, принишкла сама Січ, обведена валом, на якому бовваніли сторожові вежі з бійницями. За частоколом, на передмісті Гасан–баші, теж панувала холодна тиша, зрідка сновигали козаки, тривожачи лінивих шинкарів; на вежах вряди–годи, ніби спросоння, пугукали вартові; користаючи з нагоди, відсиплялися козаки по куренях, гомоніли.
У курному, без димаря, Титарівському курені чаклував біля кабиці кашовар — варив для козаків рибну юшку, підліток–помічник мив у кориті дерев’яні ваганки, на дощаному полу вздовж стіни лежали покотом сіромахи, передаючи один одному череп’яну носогрійку. З круглого, як тарілка, віконця ледь пробивалося світло і падало саме на біляве обличчя молодика, всипане густим ластовинням. Латочка волосся, де мав потім вирости оселедець, тільки–но позначилася: видно, козак прибув на Січ недавно. Він з цікавістю придивлявся до побратимів, мовчки прислухався до розмов і, певно, заздрив їм, безтурботним, насмішкуватим, сам же був ще неотесаний зателепа, і з нього мали собі потіху бувальці.
Старий військовий товариш Гаврило Скирта, що уже встиг побувати і обозним, і булавничим, ще раз поцмулив люльку й передав її, минаючи молодика, хорунжому Іванові Саранчі. Молодик простягнув було руку до люльки і зніяковіло опустив її.
— Загадай щось, Іване, — сказав Гаврило, — а як оцей Тринитка відгадає, то їй–богу, папушу тютюну віддам йому та ще й шеляга в карнавку по обіді за нього кину — такий же він догадливий, хай йому біс!
— Та хіба то довго? — смачно затягнувся хорунжий димом. — Ну, що ж воно таке, Панасе: взят із землі, яко же Адам, ввержен у піч огненную, яко три отроки, проданий на торжищі, яко ж Йосиф, був на пиру в Канні Галілейській во дні юності, а умре — і кості його не погребоша?
— Ілля–пророк! — випалив молодик.
— Бабзделя ти! Та то ж горщик, — захлинувся від сміху Саранча і, перемагаючи регіт козаків, прискіпувався до зніченого Панаса Тринитки: — Скажи тоді мені ще таке: один богомільний забрів до Палестини і побачив там кості дітей, що їх Ірод повбивав. Одні були білі, а другі жовті. Вгадай, які дівчачі, а які хлоп’ячі?
— Дівчачі — білі… — невпевнено відказав Панас.
— Пане курінний, — повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидів за столом чомусь понурий. — Віддайте його до школи до попа Тарловського, він же в Біблії ні бе, ні ме. Хай навчить його, що Ірод дівчат не вбивав.
Курінний не відповів, а невгамовний Саранча — знову до Тринитки:
— Звідки ти такий приплентався?
— Та ж казав уже — зі Слобожанщини…
— То ми вже чули. А де ж саме твоя рідна країнонька?
— Річку Мерлу знаєте? — вже посміливішав юнак.
— Та знаю.
— А Мжу знаєте?
— Теж знаю…
— А Василя на прозвисько Лопата чули?
— Ні, Василя з таким прозвиськом не чув.
— То це я його приймак.
Тепер розсміявся курінний.
— Гей, то ти, хлопче, не зовсім ликом шитий! Не журися, будеш ти їм ще баки забивати, тільки держись.
Хорунжий Іван Саранча подав Тринитці носогрійку.
— На вже, цмуляй. Заробив!
Тут рипнули двері, на поріг ступив канцелярський джура.
— Пане курінний, на старшинське коло кошовий скликає!
Опанас Колпак ніби й ждав цього зову, рвучко встав і вийшов з куреню.
— Чого це Лантух та коло перед радою скликає? — підвівся на полу старий вусач Гаврило Скирта.
— Ба… Чомусь–то вже з’їхалися старшини спозарання цього року, — відказав хтось із сутінків. — Гомонять, Калниш позвав.
— З якої речі йому аж так старатися? І без того товариство його на думці має. Засидівся Лантух на військовому хлібі.
(Продовження на наступній сторінці)