— Я юрист, мосьє. Моє ім’я Шарль. Я об’їздив багато країн Європи, щоб познайомитися з правовими нормами сучасного світу. Мене цікавить не тільки юриспруденція, а й історія. Я трохи знайомий з минулим України, читав праці Вольтера з цього питання. І тому прошу вибачення за нетактовність нашого колеги, який, хоч і не зі злого умислу, образив вашого лицаря. — Він кивнув у бік сивовусого козака, що сидів у задумі і, мабуть, не прислухався більше до розмов. Бакалавр філософії слухав і одночасно стежив за козаком, наче боявся, щоб той не вийшов з шинку. — Але я не можу збагнути, як це сталося, що Запорізька Січ з вільної демократичної республіки стала опорою темної сили деспотизму. Розумію, є примус, але ж покора тиранам, видно, ввійшла у вашу психіку. Який був момент — Пугачов! Революція! Хай темна, неосвічена, проте вона захитала основами імперії. Чому запорізьке козацтво не підтримало повстанців, а навпаки — пішло на службу до самодержця?
У залі почувся приглушений стогін: якийсь ґевал, звалившись на стіл, мимрив мирно у дрімоті. Козак сидів незворушно, зіжмакавши в кулаці довгого оселедця.
— А як пояснити, — відказав бакалавр філософії, — що колись у Римі місце Цицеронів, Катонів, Лівіїв зайняли громадяни, що не сміли висловлювати своїх думок, та чернь, для якої вище блаженство полягло в тому, щоб діставати по дешевинці їжу й витріщатися на процесії?
— Очевидно, в Римі не стало більше трибунів, яких народ міг слухати. Але тут… Я чув дещо про Сковороду, читав праці Ломоносова, сьогодні, зрештою, розмовляю з вами…
— У Римі, крім трибунів, не стало ще й магістратів, які народ міг обирати. І на Україні це вже сталося. Вибори на Січі скасовані, гетьманської автономії давно вже немає. А коли люди не беруть участі в управлінні державою, то вони починають відчувати лише своє безсилля і тому або вигадують собі ідолів, на яких їм, безсилим, хочеться опертись, або ж покірно приймають привезених.
— Це правда, — сказав француз. — Ідолопоклонство — страшна й довготривала хвороба, що однаково вражає і тих, хто кланяється, і тих, хто приймає поклони. Ідоли, сп’янілі від оплесків черні, уявляють, що при них суспільство процвітає і тільки зловмисники можуть знаходити якісь вади; упокорені ж звикають до думки, що без божків вони безсилі, їм страшно…
— О, о! — підхопив думку француза бакалавр філософії. — Їм страшно. І цей страх деспоти сіють усіма способами. Клітка, диби, четвертування… мало того — страх посади, страх нагороди, страх медалей і георгіївських стрічок, страх не отримати їх. Так! Народ у деспотичній державі може затівати й революції. Чому б ні? Ось — Пугачов. А щоб не траплялися, треба, аби держава просякла духом страху й рабства, та так, щоб і тиран одночасно був рабом. Щоб абсолютна покора родила невігластво. Щоб той, хто повеліває, і той, хто скоряється, не міг ні роздумувати, ні сумніватися, а тільки наказувати або виконувати. Щоб була темрява. Людину ж поступово позбавляти всього, а потім дати їй щось — гріш, орден, чин, — за що вона буде по–рабськи вдячна.
Шарль мовив замислено:
— Хай те, що скажу, не здається вам блюзнірством. У мене, коли я слухав вас, зродилася парадоксальна думка. Якщо вже до краю приходить деспотизм, то хай він буде найжорстокіший, хай якнайшвидше оголюється від видимості правосуддя й законності. Щоб знецінювалися брехливі ідеї, щоб розвіювалася ілюзорна віра в доцільність тиранічного ладу, щоб до людей приходили обурення і рішучість. Тоді можлива революція в її свідомій і освіченій формі. Деспотичні держави тим скоріше гинуть, чим скоріше розвивається їхній порок — жорстокість. Мовлячи це, я думаю передовсім про Францію… Воістину мав рацію Монтеск’є, коли сказав: "Якщо дикуни Луїзіани хочуть дістати плід з дерева, вони спилюють саме дерево". Це альфа й омега тиранічного ладу.
— …Який існує доти, доки розум не проникне в достатню кількість голів, — закінчив бакалавр філософії.
Рипнув стілець. Офіцер схопився з–за столу.
— Ви… ви… — тихо проказав, запинаючись, — ви розумієте, що говорите? Вам ешафот сниться, опам’ятайтеся!..
— О, то ви знайомі! — Шарль вклонився офіцерові й знову повернув голову до співрозмовника. — Дуже шкода, що пан офіцер не знає по–французьки. Цікаво, що сказав би він з приводу нашої дискусії? Мені ще не доводилося розмовляти з московськими військовими.
— Пан офіцер застеріг би вас перед шибеницею, мосьє! А не хотілося б вам порозмовляти зі самим кошовим отаманом козацького війська й запитати його особисто, чому він не підтримав Пугачова? Втім, ваш колега вже намагався говорити з ним.
Усі разом повернули голови до старого козака, здивовано переглянулися.
— Калнишевський… — прошепотів офіцер і почав викладати на стіл гроші за неторканий обід.
— Дякую, панове, — попрощався з французами бакалавр філософії й квапно перетяв залу.
Іван Максимович на мить забув про крамольну розмову, котру тільки–но мимоволі вислухав. Батько Калнишевський! Отаман семитисячного козацького війська в авангарді корпусу князя Прозоровського. А він, прем’єр–майор Синельников — командир Донського карабінерного полку в цьому ж корпусі. Очаків, Кінбурн, Перекоп, Сілістрія… Битви, перемоги, слава… Тезоіменитство отамана на святих Петра і Павла. В гостях у кошового сам князь Василь Долгоруков — командир Другої армії в московсько-турецькій війні, князь Прозоровський, підполковник Кутузов, невідомий ще у високих колах генерал–поручик Потьомкін і щирий приятель Калнишевського Іван Максимович Синельников. Вівати й тости. Підпилий Прозоровський обіймає Петра Калниша і просить зробити йому таку честь — вписати до запорізького війська. Просить і молодий Кутузов. Потьомкін присягається, що не знав би більшого щастя, як бути простим сіромахою–козаком у батька Калнишевського. Кошовий вдоволений вагою іменитих осіб, він тут же, в наметі, велить наказному писареві виписати атестати: "За власним бажанням до Війська Запорізького Низового, до куреня Кущівського, у число тамішнього товариства прийняті і до військових реєстрів вписані Прозоровський, Кутузов, Потьомкін…" "А ти, Іване Максимовичу, не хочеш в козаки? — запитує Потьомкін. — Батьку, прийми ще й цього лицаря!" Регіт, тости, п’ють… "Не хочу, другом зостануся". — "Хіба ж ми не друзі?" — "Ні, ви начальники, яким можна побавитися і в підлеглих. А я рівний з Петром Івановичем. Рівний може бути й побратимом, а вищий або нижчий — ні".
Ні нижчий, ні вищий. Тоді були рівними… А нині?
Іван Максимович підвівся, ступив кілька кроків і зупинився. Боляче вдарили по мозку слова: страх посади, страх нагороди… страх не дістати їх. Це про нього? Невже про нього?.. Героїчні виправи під Оренбургом — узяти живцем Пугачова. Ганявся, ловив — не взяв. Ще б одна нагорода. Тепер полковник, а був би генералом. Страх не бути генералом. Страх майора Синельникова, що женеться за ватажком повстанців, і страх простого гренадера, що вбиває яїцького козака, страх не заслужити ласки в її величності і страх не вислужитися перед прем’єр–майором. Страх слухати крамолу молодого бакалавра філософії…
Один лише раз не було страху — залишитися другом кошового. А тепер? Чому полковник Синельников не може зрушитися з місця, чому не біжить до старого побратима, щоб обняти його? Знову страх? Страшно, що до кошового підійшов ось неблагонадійний вільнодумець? Що Петро Іванович у якійсь зажурі — може, ласку втратив у своїх підлеглих Потьомкіна й Прозоровського? О, гидкий страх!
Іван Максимович зажмурився на мить. Тільки на мить. Зараз, зараз він підійде…
У шинку раптом спорожніло. За ту коротку мить, на яку він зажмурився, вимело французів, нема вже ні Калнишевського, ні бакалавра філософії, лише за столом посередині залу похропує п’яний ґевал, шинкар штовхає його, потім запобігливо кланяється Івану Максимовичу. "Звольте на вечерю прийти, а завтра аж по обіді відчиню кабак — страта завтра". — "Яка страта?" — "Злодєя вішатимуть". — "Пугачова?" — "Авжеж. А з Петенбургу вже приїхала сама матушка. У Коломенському палаци звели для наймилостивішої. І торжества будуть по случаю… ето… не Пугачова, конешно, а по случаю перемоги над турками. Всі сюди приїдуть, то, може, ваше благородіє, побудете ще трохи в Москві, навіщо коні мучити в таку даль, коли…"
Вибіг із шинку. За ним ще летіли й чіплялися мундира липкі слова шинкаря, а перед очима стояв майдан з плахою, до якої підводять чорнобородого чоловіка, того самого, котрого так зблизька бачив у потилицю і в профіль, скачучи у погоні, щоб узяти живого, живого взяти, мать твою, — до генерала представлять!
Швидко подався униз до Охотного ряду. Монетний двір, боргова тюрма — "яма". Біля дверей вартовий. "Я полковник Синельников…" — "Ізвінітє, майор". — "Так, так, майор Синельников. Приїхав зі Симбірська за особливим… Хочу побачити Пугачова". — "Только на мінуту". — "Спасибі".
Напівтемний каземат. Камінний, холодний, паморозь на стінах. Під глибоким віконцем щось чорніє, наче стовп або висока шафка. "Де ж він?" — "Та ось перед вами. Добре затиснули в штаби". — "Іди собі". — "Не положено".
(Продовження на наступній сторінці)