— Проте обидва й далі писатимуть вінценосцям моралізаторські повчання, видумуючи кожен для себе ідеального монарха чи монархиню… Випиймо, панове, за нашого дивака Руссо — найтверезішого з філософів!
— І за гарячих парижанок!
— І за манірних фрейлін Катерини…
Горілка швидко каламутила голови французам, вони гомоніли щораз голосніше і, перебиваючи один одного, проголошували тости.
— Чудова московська водка, — крекнув старший. — Ідіть собі з вашим патріотичним бургундським до всіх чортів або подаруйте гарсонові, а мені ще раз налийте тієї, що міцна, як московські морози!
— Гарсон! — покликав шинкаря гомілатий. — Візьміть для своєї мадам наше вино! — Він відсунув непочаті пляшки, а одну взяв у руку й, приклавши пальця до губ, прошепотів таємничо: — Увага, панове! Бочку водки тому, хто розгадає оцю мою історичну загадку…
Далі зняв з голови циліндра й кинув його на стіл, потім простягнув руки до своїх сусідів, познімав із їхніх голів циліндри, поскладав один поверх одного. Потім узяв пляшку з початим бургундським, бризнув з неї вина по обидва боки капелюшної вежі.
— А що? — допитувався, заглядаючи в очі своїм колегам. — Перевелися в солодкій Франції дотепні й розумні?
Але тут схопився старший, підніс пугара і проголосив:
— Вавилонська вежа!.. Тож випиймо, панове, за новітній Вавилон, за Семіраміду — незрівнянну Като, як назвав її Вольтер, і за поверженого Навуходоносора — маркіза Пугачова!
— Виграв, колего, — вдарився об поли сурдута гомілатий. — Гарсон, бочку водки!
Іван Максимович остовпів. Що могли б уліпити за такі вівати французам, не знав, але йому за саму присутність на подібній забаві може всміхнутися не царський палац над Невою, а інший над цією ж рікою, біля Ладозького озера, — шліссельбурзький… Боязко глянув на шинкаря, що саме підносив йому страву й горілку, але той не звертав ніякої уваги на п’яні вигуки, як не зважає артилерійський капітан на гарматну стрілянину. В залі теж на тост ніхто не зреагував.
Синельников обвів очима тих, що пили й куняли за столами, і лише тепер помітив у протилежному кінці зали сивовусого дідугана з козацьким довгим чубом, опущеним навскіс через покраяне зморшками ґудзувате чоло. Дерев’яний пугар, що його старий підносив до губ, затремтів у руці, дідуган блиснув очима у бік французів і випив одним духом.
— О–о! — помітив старого довгов’язий француз. — О–о, погляньте, колеги, з нами п’є запорізький лицар, він поділяє наш тост! Це ж так романтично: з французькими вільнодумцями п’є козак, жива легенда в широких штанях і червоних ботфортах! — Хитнувшись, він вийшов з–за столу й попрямував до козака з пугарем у руці.
Дідуган важко підвівся. Він був не надто високий, але кремезний, одягнений у дорогого запорізького жупана, брязнула об край столу шабля в обсипаних коштовними каменями піхвах, — козак, видно, належав до вищої старшини. Обвітрене обличчя зібралося у зморшки, губи стиснулися у зневажливій гримасі, старий поглядом зупинив розохоченого чужинця й проказав поволі, дошукуючи французьких слів:
— Якщо козаки стануть колись легендою, то у французів вона завжди буде пов’язуватися з Дюнкерком, під яким Богдан Хмельницький допоміг урятувати Францію від іспанців більше ста років тому. А випив я… сам знаю за що.
Знічений француз позадкував до своїх, прохаючи жестами вибачення; гостей вразив не стільки різкий тон відповіді, скільки зміст її та ще й вимовлений французькою мовою!
Іван Максимович подався вперед. Він наче десь бачив цього лицаря, колись з ним у житті зустрічався, але губиться обличчя старого в сутінках… Чекай, чекай… Підвівся, щоб підійти до дідугана, та цієї миті з–за сусіднього столу виступив високий чоловік, молодий на вигляд, в чорному сурдуті, глянув на козака, що сидів за хмарою диму, смалив люльку й не цікавився більше чужинцями та їхніми тостами, потім промовив до притихлих гостей по–французьки:
— До вашого тосту, панове, я додам тільки одне і з радістю перехилю за це чару: прийде час — і незрима рука напише і в Парижі, і в Петербурзі останнім Валтасарам вогненними літерами на стінах: мане, текел, фарес1. Я вип’ю за предтеч того судді — за дивака Руссо, педантичного Канта, наївного просвітителя імператорів Вольтера і за українського філософа Сковороду.
Надпив з келиха, скоса глянув на офіцера, що сидів поруч.
Синельников був украй збентежений. Він теребив пальцями аксельбанти, не знаючи, як повестися. Не личить воїнові кликати поліцмейстера, але розмова в шинку ставала вкрай небезпечною, вона була страшніша від промов Пугачова на козацьких зборищах. А прем’єр–майор Синельников присягав імператриці, і його обов’язок — боротися з її ворогами. Як тут бути? Ні, краще вийти. Перед ним блискуча кар’єра, і її втрачати не можна. Але він здатний лише до чесної битви, доносити не вміє і не може. Тому геть, геть звідси, щоб не слухати крамоли… Проте було цікаво, хто ці люди, що вони ще скажуть. Знайшов для себе рятівне: "Але ж я не конче повинен знати французьку мову…"
Чужинці загомоніли, захоплені сміливими словами незнайомого, бурхливими жестами запрошували його до свого столу: чом же мосьє відразу не признався, що він теж француз?
Чоловік у чорному сурдуті відвів очі від офіцера — Синельников сидів пригнічений і аж ніяк не навіював підозри, — усміхнувся.
— Я не француз. Я теж козак, хоч не ношу шаблі й шароварів. Батько мій був козаком. Але чому вас дивує наша освіченість? Хіба не відомо вам, хто і з яких країн учиться в Європі, невже не відаєте про те, що й ваші земляки здобувають освіту в Києво–Могилянській академії? Я ж учився в королівському педагогіумі в Страсбурзі і єсьм бакалавром філософії, а мої ровесники слухали лекції в Оксфорді й Галле, а деякі мали щастя навчатися фізичної географії в самого Іммануїла Канта в Кенігсберзі…
Заінтриговані чужинці підвелися з–за столу, підійшли до незнайомого, придивлялися до його молодого обличчя, значуще перезиралися між собою; вавилонська вежа з циліндрів залишалася стояти кумедним символом імперії і з обох боків підтікала, замість Тигру і Євфрату, бургундським вином, — обступили й разом заговорили, знайомлячись: вони, художники, лікарі, юристи, супроводжують у Московії паризьких гостей — філософа Дені Дідро і публіциста барона Фрідріха Ґрімма, які приїхали скласти візит північній просвіченій монархині Катерині II.
— Мосьє бакалавр напевно знає, — заговорив довгов’язий француз, — що російська імператриця милостиво закупила у збіднілого Дідро книги і, не забравши в нього жодної, призначила філософа директором його власної бібліотеки, сумлінно виплачуючи йому щорічну ренту. Вольтер був захоплений вчинком Катерини, він назвав її "моя Като", а Дідро, о бідний Дені! — заламав руки француз, — з великої вдячності приїхав поклонитися своїй покровительці, привізши зі собою подарунка — двадцять шість картин Рембрандта! — але, на жаль, у невдалу пору північна Семіраміда, незрівнянна Вольтерова Като мала в цей час зіпсований настрій: маркіз Пугачов домагався, бачите, її руки, чи то пак престолу, ха–ха! Потім благодійниця помітно повеселішала — Пугачова спіймали і з почестями привезли до Москви. Ха–ха! — вдавана усмішка на обличчі француза раптом змінилася виразом презирства й ненависті. — Його у клітці везли, як індійського тигра, і нині він стоїть у клітці в борговій тюрмі поряд із монетним двором. Так, так! Клітка така вузька, що в’язень не може навіть клякнути. Він стоїть і мовчки дивиться на людей, тамуючи нестерпну муку. О, бідний мосьє Дідро! Йому дозволили подивитися на Пугачова, і філософові стало погано. Він позавчора вернувся до Петербурга, щоб їхати геть звідси, де в’язнів тримають не в тюрмі, а в клітці! Я… я, знаєте, лікар, і таке, таке…
Розпалений француз сягнув по свого пугара і вихилив його до дна.
— А вона сказала великому мудрецеві світу, коли той завів розмову про закріпачення московських селян, ваші, мовляв, сміливі принципи придатні для трактату, а не для діла, ви маєте справу з папером, що все стерпить, а я з людьми. І в той же час, лицемірно афішуючи себе ученицею Монтеск’є, складає прожекти найгуманніших законів на підставі його праць. О, бідний директор бібліотеки північної Семіраміди!
Гарячого лікаря зупинив його колега, старший з виду, спокійний. Поклав йому руку на рамено й легким порухом голови вклонився бакалаврові філософії.
(Продовження на наступній сторінці)