Калнишевський разом з попом Сокальським вибралися через горище на волю і побрели снігами до Новосіченського ретраншементу.
Свято білої зими… свято білої зими… — цокали дзиґарі в кишені каптану; з гіркотою й винувато дивився Калнишевський в очі дівчини. Що тобі сказати, голубко?.. Навіть найсильнішій людині важко згадувати свою ганьбу, якщо вона й викуплювалася потім не один раз хоробрістю, добром і честю. Ні, ти не повинна знати того, що кошовий отаман за два дні по бунті повернувся на Січ у супроводі коменданта новосіченської залоги секунд–майора Микульшина… Що за місяць суворим судом судили бунтарів: Журмана повішено, в Івана Саранчі відібрано зимівник на Самарі, самого ж послано у стадники17, а твого Панаса Тринитку з кількома десятками сіромах відправлено під конвоєм на Азов до фортечних робіт.
"Дав тобі Бог лебединий вік, отамане, — сказав Тринитка після присуду, — тож хай подарує він тобі ще й такий журавлиний крик, як оце ти мені даруєш за мою віру в совість і розум твій".
А коли виводили засуджених зі Січі, зайшов до канцелярії Сисой Шалматов, зняв шапку і, поклонившись, мовив тихо:
"Спасибі, Петре Івановичу, за хліб–сіль. Прощавай назавжди".
І пішов слідом за Триниткою, залишаючи володаря Запорізьких Вольностей осиротілого, зі спустошеним серцем.
— Не знаю, лебідко, де він. Ой, не знаю… Пішов за Калміус без тебе, бо мусив іти сам. Та нема вже його там. А де — Бог відає…
Покотилися сльози в дівчини і впали, пекучі, на руку Калнишевського. Пішла. А сльози пекли, палили, печія добиралася до серця, і відчув отаман, що воно болить по–батьківському за втраченими синами, без яких йому завжди чужим бути серед людей.
Розділ одинадцятий
Століттями замкнені сімома замками, залізні ворота Ор–капу18 висіли, перекошені, на гаках, — ніхто вже їх не лагодив відтоді, як крізь них пройшла Друга російська армія князя Василя Долгорукова. Шістнадцять фортечних веж — від Бористену до Гнилого моря, — колись начинених грізними яничарськими гарнізонами, німували, збайдужіло дивлячись сліпими бійницями на споконвічно ворожий північний світ. Кримська земля, визволена від Османів і петербурзьким дипломатом генералом Щербатовим проголошена на вічу в Карасу–базарі незалежною, без ремства й перевірок впускала тепер несподіваних союзників на свої степи.
Новий начальник бахчисарайського гарнізону Іван Максимович Синельников у супроводі ад’ютанта в’їхав на Перекопський вал повозом, запряженим парою татарських бахматів.
Життя полковника входило у звично суворий і по–військовому точний триб. Служба тривала, кар’єра росла, казенний ридван котився вузьким перешийком, віддаляючи Синельникова щораз далі від світу, який ненароком відкрився йому в білокам’яній столиці, викликавши в душі бурю протесту й інакомислія, що аж ніяк не личить офіцерові, зобов’язаному престолові присягою.
Сухо й тепло було на Перекопі останнього зимового місяця, дивиною здавалося тепер, що десь там, на півночі, лютують морози, від яких синіють щоки… від яких синіють щоки… Господи, чи ж то ніколи вже не звільнитися йому від цього привиду?.. від яких синіють мертві щоки і блякнуть очі — ті очі, що їх побачив у пітьмі льоху крізь ґрати залізної клітки, сповнені жадобою і безнадією. Такі знайомі… Де він бачив дотоді ті очі? Де, де, де?!
Уже далеко позаду фортечні вежі, попереду степ, усипаний бабачинням і болячками низьких курганів. О, о! Чи не на цьому ось, розритому, чотири роки тому стояв намет командира Кримського корпусу князя Прозоровського, а неподалік розташувався було бівуак Донського карабінерного полку? Так, так!.. Змучені після бою козаки лежать, чекають, поки принесуть вечірню пайку, ніч тепла, літня, невеликий гурт обсів вогнище — тихо розмовляють вояки про своє, хтось приніс чутку, що Москву виморила чума.
Тут! Тут він бачив ті очі… Невже то був Пугачов?
Фельдмаршал Румянцев на той час уже зажив бойової слави: над Кагулом, біля Троянового валу, полишив у штиковому бою двадцять тисяч яничарів на полі битви; уже він писав Катерині: "Хай дозволено мені буде уподібнити сію рать ратним ділам древніх римлян, які не запитували, що за сили в неприятеля, а питали, де він"; видатний стратег уже був названий Задунайським, а Друга армія Долгорукова все ще облягала Перекопську фортецю — безуспішно. Козацькі команди стояли на лінії від дніпровських порогів до дністровського лиману, запорізькі шаленці поривалися до битви з татарами, заярені жадобою помсти за спалення на початку війни ордами душозгубного Крим–Гірея Кальміуської, Самарської, Орельської паланок і самої Січі. Калнишевський, попереджуючи новий козацький бунт, рушив кошем з двотисячною партією кінноти з пониззя Дніпра через Прогноїнську паланку до Перекопу. Запоріжці дочекалися відпливу Сивашу, вночі перейшли по грузькому дні, обминувши фортеці, і навальною кіннотною атакою ударили з тилу. Вранці зійшлися з донцями на повалених воротах Op–капу. Того ж дня Прозоровський особисто вручив Калнишевському й Синельникову ордени, того ж дня старий отаман назвав молодого майора своїм побратимом. Калнишевський послав козацьку партію навздогін за татарами до Кафи, Донський полк готувався до походу на Карасу–базар і на Бахчисарай.
…Відпочивають донці перед походом: хто спить просто неба, хто гріється біля багаття. Майор Синельников, загорнувшись у шинелю, сидить обіч у темряві, відтісненій полум’ям. Хай погомонять собі козаки. Який би офіцер простий не був — усе ж начальник; хай повечеряють, а тоді й самому можна буде піти спочити до намету командира корпусу.
— Народ гине, як мухи, на вулицях покотом лежать трупи, вже ніхто їх і не ховає, — долинає до вух Синельникова чийсь притишений голос.
Майор знає про це. Як тільки війна — доконче з нею в парі морова пошесть іде. Коли починає владарювати смерть, вона втрачає міру й будь–який глузд.
— Багаті позачинялися у домах, дьогтем повимащували стіни й двері, не виходять і теж уже пухнуть з голоду.
— Пухнуть! Поки вони спухнуть, бідні виздихають. Панство до Петербурга утікає.
— Ба ні, в Петербурзі карантин. Туди нікого не впускають, але то не лише через чуму. — І вже зовсім тихо: — У Москві об’явився цар–батюшка Петро III. Не вбили його — врятувався. На столицю збирається йти, престол у німкені відібрати хоче…
Синельников дослухався, Уже й вони сучать цю плітку? Погано про Орлових думають… Приглянувся до козаків. Крізь миготливі язики полумені проступають освітлені блідою червінню обличчя — запитливі, наполохані новиною.
— А що тоді буде?
— Права всім дасть, волю… Тоді не встиг.
Майор затримав погляд на молодому чорновусому козакові. Той повертав голову то до одного сусіда, то до другого: по збентежених очах видно було, що якась думка навалом припливла до його мозку, він аж прижмурився, наче злякався, що вона виллється з очей і стане явною.
— Волю дасть? — запитав він згодом. — Цар? — І, помовчавши, міркував уголос: — А чому б і ні… Скільки років між людом бував, сьорбнув, напевно, нашого…
— Якби він бачив, а міг таке бачити, коли вже ходив по Русі, як розпинав поміщик мою матір за те, що сховала дочку, сестрицю мою, од наруги. На дверях, мов на хресті, розіп’яв і шмагав канчуками, а я, малий іще, скиглив від страху, сховавшись за скринею. Якщо він таке бачив, то, може, й…
— Прокляті!.. — знову голос чорновусого. — Вішати їх, живцем палити на вогні… Ба, який він з виду, той цар Петро?
— Ставний, кажуть, чорнявий… Красень!
— Чорнявий… Ставний… — повторив козак і, заглибившись у себе, дивився у той бік, де за пломінню у темряві сидів майор.
Так, це були ті самі очі!
Потім козак підвів забандажовану вище ліктя праву руку і мовив ніби й не до речі:
— Додому відправлять. Навоювався…
Чи не тої миті у душі простака зродився народний ватажок? Чи не тоді в мозку неписьменного козака вперше зблиснула думка уподібнитися ликові покійного царя і сягнути по скіпетра?
Так, це був він… Синельников аж тепер пригадав собі його. Був то козак хоча й з небоязких, та якийсь жалісливий. Майор одного разу аж здивувався. В якомусь аулі в степах Джамбуйлуцької орди козаки вирубували все живе до ноги, ганялися, очманілі від крові, за дітьми й жінками — спиняти годі було: смерть прийшла до влади й летіла над землею у всій своїй жахливій потворності, меч підносився вище за голову, і мечем керував не розум, а жорстокість, — і враз майор побачив: у полум’я палаючої саклі вскочив козак, вихопив з вогню хлопчину–підлітка, посадив його попереду себе в сідло і, повернувши коня, поскакав у шелюги. Це був той самий, що потім сидів за вогнищем зі забандажованою рукою. Чекай, а як же міг цей же жалісливий мужик кількома роками пізніше недбалим помахом хустини віддавати в петлі сивих офіцерів і їхніх жінок під Оренбургом?
А міг. Чому б і ні… Людина, отримавши необмежену владу, втрачає міру і глузд… Що ж діється тоді з сумлінням? Певно, людина, ставши володарем, подає совісті якісь аргу–менти, адже мусить хоча б у власних очах бачити свою жорстокість доцільною. Чей же не може признатися собі самій, що сіє смерть лише зі страху перед програшем.
(Продовження на наступній сторінці)