— Що маєш сказати мені, Панасе? Кажи, бо знаю: маєш щось повісти.
— Чому саме мене покликав владний отаман? Є ж старшини, буваліші за мене, їх послухай, та скажуть вони те саме, що й я.
— Владний отаман… А чи відаєш ти про те, що в мене менше влади, ніж у тебе?
— Тоді віддай булаву іншому. Навіщо тримати її безсилому?.. Але ж ні, ти ще сильний, отамане, тільки волю тобі зламали цяцьками й облудними словами повелителі твої. І ти втратив орлиний зір, і слух готура, без чого полководець стає сліпою совою і глухим тетеруком. А коли ватажок не чує більше плачу братів своїх і не бачить їхнього горя, тоді він сам кричатиме, та вислуханий не буде. Чого ти покликав мене, отамане? Поговориш зі мною, щоб душу відвести, а радитимешся з переодягнутим єзуїтом Сокальським?
— Що ти сказав? — схопився Калнишевський, самому ж бо цей сумнів гриз усю ніч мозок, і, не чекаючи відповіді, вийшов із куреня.
— Хто єси?! — шарпав попа за ріденьку борідку, вивівши його до сіней січової школи. — Хто єси?
— Ба… бакалавр богослов’я, ясновельможний пане… — засмикався переляканий піп, а коли отаман охолов, випростався, поправив рясу, мовив: — Не чіпай, отамане, слугу Божого і царського. Ти ж бо знаєш, що послав мене сюди сам граф Румянцев, і ми обидва з тобою хоч–не–хоч коритися йому мусимо. Знову натроюдила тебе голота, якій я не припав до шмиги? То пораджу тобі: слухай не її, а моїх благочестивих напучень. Так буде краще… Нема ж бо нічого закритого, що не відкриється, і захованого, що не виявиться. Так сказано в Писанії.
Опустив руку Калнишевський, вражений відвертістю попа, і гнів кошового, що підкотився до самого горла, здушував боляче чийсь холодний владний кулак.
…Владний кулак схопив Ґонту в Сербах і віддав його на люту смерть. Залізняка заслав до Сибіру. Гайдамакам стинав голови в Кодні. А на Запоріжжі виловлював гайдамацьких недобитків руками осавула Ногая, запроторюючи їх до січової пушкарні.
На початку осені коліївський загін отамана Шила, який ще змагався з шляхтою на півдні, вдерся в погоні за конфедератами до турецького містечка Балти, що за Кодимою, зопалу потлумивши яничарську орту.
Туреччина оголосила війну Московії. Катерина написала до Румянцева:
"Ми визнали за потрібне прописати вам: для отримання запорізьких козаків від різних зухвалостей використати їх, усіх зібравши, проти неприятеля".
Голівка дівчини схилялася щораз нижче до грудей Калнишевського, очі допитували його і чекали на відповідь — у тузі й надії. А він мовчав. Миготіло полум’я свічки над мідним канделябром, дзиґарі полковника Колпака розмірено цокали на стіні, а даровані, в кишені отаманського каптану, ледь чутно тіктакали, байдуже й упевнено відмірюючи час. За вікном у синій вечірній тиші святкувала зима.
Свято білої зими — людно на січовому передмісті Гасанбаші.
Різдво!
Зі самого ранку біля шинків — стовпища: регочуть, пхаються до шинквасів, грають на кобзах, пробують силу козаки, п’ють. Кружляють поставці по кругу, шинкарі черпають коряками брагу й не встигають, скиглить лірницька жебранка під ворітьми крамного базару, на майдані жевріють кабиці14, лоскоче ніздрі пахуча пастирма. Всі сьогодні тут: молодики й бувальці, шевці й кравці, колісники, ковалі й шаповали. Торгують греки, вірмени, жиди. Козаки п’ють.
— Христос рождається!
— Славіте його!
За кожною кабицею — гурт.
— Панасе, а йди–но сюди, — гукає Тринитку отаман Титарівського куреня Іван Саранча: той разом зі Сисоєм Шалматовим тиняється по базарі, заглядаючи, в якому шинку менша метушня. — Та тягни зі собою того тверського характерника, може, йому хоч нині, при сивусі, відстане язик від піднебіння… То як було, Панасе, з тим Хомою, що його теля з’їло? Розкажи, поки тетеря впріє. Слухайте, товариство, бо цю байку Тринитка ще позаминулого Різдва розпочав, то, мо’, до цьогорічного Водохреща вже й закінчить.
Панас вихилив половину кухля й передав Шалматову, той пригубив і з наївністю дитини вдивлявся у рот побратима. Сам балакуном не був, зате вмів слухати як ніхто; і бувальщину, і небилиці сприймав усією своєю сутністю, щоб потім дивним чином перемінити живі слова в мовчазні руковитвори.
— Ну, то загавкав на селі собака, — повагом почав Панас, а Хома лежить на печі у просі та й каже: "Держи, держи, Мусю, а я в хаті не боюся". А жінка шепоче: "Ой чоловіче, який ти відважний!" — "О, я ще й з печі злізу та й крикну!" — "Та ну!" — "А я ще до сіней вийду та тюкну!" — "Ой леле!" — "Жінко, та я ще й надворі гукну!" І таки вийшов бравий Хома, а гусар — шасть до сіней — і двері зачинив. Ходив, ходив Хома під хатою, а далі кричить у вікно: "Жінко, відчини!" — "А хто там?" — пита жіночка, а сама з гусаром лежить. "Та то я, Хома твій". — "Цур тобі й пек, мій Хома вдома, ось біля боку лежить". Мабуть, сатана обморочив, подумав Хома, та й пішов до кума Петра, щоб той його до хати довів. Узяв Петро Хому на плечі й несе під вікно. "Кумо, відчини, чоловіка тобі приніс". — "Та мій Хома вдома". — "А що ж це воно на мені сидить?" — "Та то, куме, сатана. Ось помацай, якщо волохате, то неодмінно сатана". Лапнув кум Петро — царице небесна! — як кинеться, як хокне зі себе Хому та давай тікати. Зостався уп’ять Хома в самій сорочці на морозі, зайшов до хліва, підмостився під бугая та й заснув.
Кашовар помішує ополоником тетерю у казані й аж порскає від сміху, Сисой слухає й дивується, як то можна отаке вигадати, а Саранчі теж дивно з дотепності того самого Панаса, якого він ще кілька років тому водно на глум піднімав при товаристві.
— А вранці жінка його кличе, — продовжував Панас, — питає, де він був. "Та обмарило, то я під биком спав". — "Гей, та чи ти знаєш, — сплеснула жінка руками, — що скоро будеш телитися? Іди до чужої слободи і там телися, а у своїй слави не набирайся". Пішов бідний Хома аж на третю слободу і до якихось господарів на ніч попросився. Поклали його на піч, а тут уночі корова отелилася. Мороз був лютий, то вніс хазяїн теля до хати та й біля Хоми примостив. Пробудився Хома, полапав біля себе: так і єсть, отелився. Ну, слава тобі Боже! Та скоріш шапку в жменю і — в ноги!.. Ну, а господарі вранці глип: нема чоловіка. Де ж бо міг подітися? Напевне, теля з’їло…
Від сміху аж блискітки інею бризнули в морозне повітря.
— От зміїне кодло жіноче, хай йому трясця! — озвався кашовар. — Тож–бо кажуть, що одна самого святого Петра відлупцювала.
— Та ну? — підохотив Саранча кашовара.
— А їй–богу! Якось ішли по землі Господь з Петром, та й питає Петро: "Чого ж ти, Боже, так зробив, що чоловік над жінкою коверзує? Хоч на один вечір дай їй волю". От попросилися вони до одного чоловіка переночувати. Примостив їх господар під припічок, аж прибігає жінка та давай чоловіка лупцювати: "Бач, собачий син, ще й ночувальників пустив". Тоді взялася за Петра. Била, била, зморилася, впала та й заснула. "А що, — каже Бог, — допросився, Петре, на один вечір жінці волі? То вже тепер знаєш, нащо я зробив так, щоб чоловік над жінкою верховодив. Як дати їй власть, то битиме вона не тільки чоловіка, а й усіх святих".
Від броварні до Саранчевої кабиці наближалися велетні Лабза і Журман, побравшись руками за плечі. В козаків аж очі рогом стали: чудеса Господні — Журман із Лабзою чоломкаються!
— Не на добро оте братання, — мовив Саранча. — Так і жди веремії.
Велетні зупинилися, вгатив Журман Лабзу долонею по рамені, вдоволено крекнув:
— Ну, братчику, й набив же ти мені пику!
— Кріпко? — питає Лабза.
— Дуже кріпко.
— То давай миритися. Вип’ємо?
— Вип’ємо.
Курінний отаман сам налив зі сулії повні кухлі сивухи, подав побратимам із Титарівського куреню, що вічно гендричилися і миру межи них ніколи не бувало.
Перехилили разом, витерли рукавами вуса.
— Тож кажу тобі, братчику, — повів Журман, — що на свої очі бачив відьму. Тільки не переч, бо вдарю. Позаторік, я тоді ще аргатував у полковника Чорноти, на сам Святвечір йду до худоби, аж гульк — білий собака біля ноги треться. Як я його вперіщу палицею по шиї, бо знай: білий пес на Свят–вечір то достеменно відьма. І що гадаєш: на Різдво вранці дивлюся — іде задвірками сусідка, шия звернена, стогне. Я за нею…
— То була відьма родима, бо з хвостом, — перебив Лабза. — А є ще роблені відьми — оті злющі! Бо їх матері — відьми родимі — праведних дівчат на чортиць перевертають. Візьме свою дочку, поставить між ножами та й каже їй три рази через голову перекинутися. А тоді вхопить за потилицю рукою і тисне, аж поки піна з рота не піде, а на ножах кров виступить. Я таку відьму бачив…
— То дурниці, — не здавався Журман. — У тій слободі, де я аргатував, жив Хома Провора. То в нього змій був. Він жар їв, вуглем с… а з вух дим ішов!
— А це вже брешеш! — скочив Лабза і зацідив побратима у вухо.
Хитнувся казан, вилилася юшка, почали збігатися в коло козаки, хто обставав за одним, хто за другим — і розпалився на базарі кулачний бій.
(Продовження на наступній сторінці)