Старшини гуляли в курені кошового отамана. За сирном15, що аж угинався під судіями з медом, інжирними та папоротними горілками, заставленим вуджениною, салом, ковбасами, фруктами, сиділи генеральні старшини: писар Іван Глоба, суддя Павло Головатий, булавничий, хорунжий, паланкові полковники, деякі курінні отамани і серед них Антін Головатий, осавул Макар Ногай і піп Сокальський.
Калнишевський пив мало. Він чекав, поки, за звичаєм, прийдуть до нього на ралець16 майстри з Гасан–баші. Почастує їх медом, а тоді й самому можна буде набутися. А ще тривожне передчуття негоди проймало його. Раду треба завтра скликати, бо сказано навесні в похід на турка йти, а він не знає, що відповість козацтво, уманською різнею розбурхане, Коднею упокорене, каральними експедиціями Ногая озлоблене. Кошовий зиркнув на осавула: засмагле обличчя Макара збрижилося зморшками, жовна випнуті, скісні очі злі, а влади над ним не має кошовий отаман і припинити його гонитву за гайдамацькими недобитками не в силі — виконує Ногай царську волю, і ключі від пушкарні в Ногая, тож до суду над замкнутими колодниками й не знатиме Калнишевський, хто сидить у січовій зброярні–тюрмі.
Не йдуть майстрові на ралець… Уже пополудні, а їх нема. Не на подарунки чекає отаман, а на увагу й дотримання звичаю, бо коли звичай на Січі ламається, не жди добра. О, вже чутно тупіт на дворі — певно, йдуть. Калнишевський наливає у поставці меду, та під вікном затягують колядку хлоп’ячі голоси:
Христос родився, щоб мир звеселився,
Родився в стайні, а не в хаті,
От диковина яка!
Віл та осел стояли у ясел —
Та й ті Христа пізнали,
І дишуть на нього, бо знають на кого,
Ще й на коліна упали.
Засміялися старшини, дослухаючись: це школярі січової школи колядують свою власну віршу; скривився Сокальський, невдоволений такою легковажністю своїх вихованців; повеселів кошовий отаман.
А тріє царі принесли дари
Аж од Востока.
І там поклали й поздоровляли
По–письменницьки звисока.
Вийшли старшини на поріг: чималий гурт підлітків оточив велику шестикутну зорю, обличчя хлопців поважні й червоні від морозу, клубками йде пара з ротів, добре дбають школярі перед куренем кошового отамана — знають, що коляду дадуть тут щедру.
Йосько старенький гостинці прийняв:
Сядьте у нас, почастуємо вас,
Чим Бог нам дав.
Зараз їм підносе по чарці сивухи
Та по кухляті варенухи,
Царі як хлебнули, то зразу поснули,
А Йосько й каганець погасив.
Усміхається Калнишевський на порозі, а міхоноша не ликом шитий: знає, що ясновельможний пан отаман рідко коли сміється, а якщо вже веселий, то й щедрим буває, — підбіг до самого та ще й приказав:
— Віншую вас, пане отамане, цими святами, щоб ви їх випровадили, а других дочекали в мирності, радості й веселості!
— Дякую, дякую, — кивнув головою Калнишевський і звелів насипати школярам повен міх святкових гостинців.
А сам був неспокійний. З базару долинали буйні крики. Що там чиниться? Насторожився Ногай, стоячи на порозі, повів носом і сказав джурі кошового підвести йому коня.
— Ти куди, Макаре? — запитав Калнишевський.
— Об’їду редути, — кинув Ногай, не повертаючи голови, і, підшпоривши коня, поскакав просто на базар.
Кулачний бій на Гасан–баші був у самому розпалі. Журман не здавався Лабзі, Лабза — Журманові, гамселили один одного здоровенними, як довбні, кулаками; з десяток інших пар теж змагалися на майдані, заохочувальні крики, свист, регіт бились об піднебесся.
— Тихо, голото! Пан отаман наказує розходитися по куренях! — гримнув над юрбою Ногай.
Галас притих, але загарливці не припиняли бою. Осавул смикнув за повіддя коня і здибив його посеред площі, луснув у повітрі пугою.
Зупинився із замахнутою рукою дебелий Журман, полишив Лабзу і, гарячий, заярений, прискочив до Ногая, схопив коня за вудила.
— Гей ти, випердку бусурманський! — крикнув і рвучко сіпнув коня, ставлячи його на коліна.
Осавул з несподіванки не втримався, полетів через кінську голову і гепнувся, як довгий, на втоптаний сніг. Схопився, вийняв пістоля, та Журман вдарив його ребром долоні по передпліччі, й пістоль, описавши в повітрі дугу, впав на землю.
— На святе Рождество, — відсапувався Журман, — личило б тобі, Ногаю, спочити та погомоніти з людьми, а не з нагайкою по Січі ганятися, нюшкувати та псувати товариству охоту!
Спантеличений осавул стояв посеред юрби, що дедалі тіснішим колом змикалася довкруж, і вже бачив, що непереливки.
— Скільки наловив? — дихав Журман парою в лице Ногаєві. — Говори, скільки гайдамаків перепотрошив?
Слова велетня викликали бурю крику. Давним–давно кожен хотів про це спитати в осавула, тепер же запитували всі хором і не ждали відповіді.
— Скільки перепотрошив?
— Собаку на гілляку!
— Стійте! — проштовхався вперед Іван Саранча і став на перевернутого казана. — Не чинімо самосуду, раду скликаймо. Кличте довбиша!
За хвилину два козаки притягли з бражниці п’яного Кривошапку, подали йому дерев’яні ложки.
— Бий раду!
— А хто… Хто такого наказа дав? — упирався довбиш.
— Ще й питає, скурвий син! Бий та й тільки!
І довбиш затарабанив ложками по казану. Тоді натовп рушив на січовий майдан — до куреня кошового отамана.
Калнишевський вийшов до розбурханого козацтва у святковому кунтуші, з булавою за поясом. Він почув бій литавр і зрозумів, що рада мусить відбутися не завтра, а сьогодні, і що раду нинішню він повинен втримати у своїх руках, бо коли ні, то не тримати йому більше булави.
— Шановне товариство! — гукнув він з порога, обступлений з боків старшиною. — Раду малисьмо скликати завтра, та коли ви захотіли скоріше зібратися, я готовий служити вам.
Голос кошового звучав твердо, і це впливало на роз’юшену козацьку юрбу — галас стихав.
— Маємо порадитися з вами, як нам бути. Турок виповів війну цариці, і її величність велить, щоб славне Військо Низове йшло на бусурмана, як діди наші ходили. Що будемо робити, братове?
— На турка веди! — вискнув хтось з натовпу, та не підхопило цього кличу товариство. Уперед вийшов — Калнишевський не повірив своїм очам, — вийшов Панас Тринитка і звернувся до громади:
— Славне товариство! Нас знову посилають кров проливати. А за віщо? За каторжні роботи на Неві? За зраду генерала Кречетникова, що нечуваним підступством схопив гайдамацьких ватажків і віддав їх на люту смерть? За Серби, де замучено Ґонту? За Кодню, де тисячі лицарів четвертовано і тисячі каліками по світу пущено? Що злочинного вчинили гайдамаки супроти цариці? Пліч–о–пліч з московськими військами билися проти конфедератів у Польщі. І ось яка дяка… Не підемо, кошовий отамане, а тебе нині спитаємо: що ти робив, коли народ вставав за волю? З бабами вовтузився, горілку пив? Ба ні, ти за цяцьками в депутації столичником їздив, гнув спину перед графами і князями, а Україна конала на шляхетських палях!
— Правду каже! — ревнули козаки. — Поклади, Калнишу, свою булаву на шапку, досить ти вже наївся отаманського хліба!
Сірома схопилася за шаблі. Отаман опустив голову. Вийняв з–за пояса булаву. "Отак безславно закінчилося моє верховодство, — подумав з жалем; перед очима постав Сковорода. — Не зумів я, Григорію Савичу, свою мету зробити метою їхньою, не так ішов до неї. Тільки кого виберуть? Хто до краю занапастить Запорізькі Вольності?" Він зняв шапку, ступив крок уперед, та вийшов з юрби отаман Титарівського куреню Іван Саранча.
— Постій, отамане. Перед тим, як віддати булаву, послухай, що маю спитати. А тоді купно розсудимо, як бути з тобою. Кажи, де подівся наш старий зацний лицар Гаврило Скирта?
Калнишевський підвів голову, відповів спокійно:
— Не знаю, чесне товариство.
— По Умані, — лункішав голос Саранчі, — він повернувся на Запоріжжя — над Громоклеєю перебував у своєму зимівнику. Однієї ночі хтось підпалив зимівника, а по Скирті слід пропав. Може, осавул Ногай відповість, де він?
— Ваша воля, — так само спокійно мовив Калнишевський. — Питайте в Ногая.
Тоді два велетні вивели вперед на смерть переляканого осавула, і заволав Журман:
— Де Скирта, Ногаю?
— Там, там він, — показав осавул рукою на пушкарню, і тоді кулак силача, немов гиря, опустився на голову Ногая, і сикнула кров з його очей і вух.
Юрба, сп’яніла від учиненого вбивства, ринула до пушкарні. Старшини розбіглися чимдуж по куренях, бо почалося таке, чого ще не бачила Січ на Підпільній. Натовп покотився, мов з прорваної греблі кипляча бурхать, вмить упали залізні двері січової тюрми. Там, на кам’яній, зацвілій памороззю долівці, сиділи в дибах в’язні, чекаючи на кару.
Козаки випускали гайдамаків на волю, шукали Гаврила Скирту.
Знайшли. Старий сидів на долівці в кайданах, давно вже закостенілий. Саранча упав на коліну перед мертвим побратимом, шарпав його, кликав, а потім схопився на ноги й крикнув, вихоплюючи з піхов шаблю:
— Смерть убивцям!!
Юрба розшаленіла. Кришилися вугли старшинських будинків, ламалися двері, дзеленчало скло з розбитих вікон, у смертельному страху втікало старшинство зі Січі до тихих, закосичених важким інеєм плавнів.
(Продовження на наступній сторінці)