Тік–так, тік–так, — чує Калнишевський, як урівноважено б’ється серце потьомкінських дзиґарів у кишені каптана. Тік–так, тік–так… А можуть зупинитися або йти, як вічний час, без нього, і без Колпака, і без війська — без усіх, хто жив з ним на цій землі. І відбиватимуть історію прийдешнього часу, забуваючи про те, що нині здається таким важливим. Тік–так, тік–так…
А кінь уже ступає по стоптаному подвір’ї Колпака. Що за мана? На боїщі повно коней, снують пікінери, з цікавістю позирають на старого козака.
"Що це діється? — стривожився Калнишевський. — Чому пікінери тут, за Оріллю, і чому саме на обійсті Колпака?"
Наспіх прив’язав коня до частоколу й подався до веранди полковницького будинку.
Видно, хтось із прислуги догледів знатного старшину на подвір’ї, бо Опанас, не по–козацьки гладко стрижений, високий і плечистий, сам вийшов назустріч кошовому. Він був украй збентежений несподіваним візитом Калнишевського, хоч намагався й не показати цього, розвів руки для обіймів, та кошовий кивнув тільки головою, вітаючись.
Зі світлиці долинала голосна розмова.
— Чолом тобі, кошовий отамане.
— Наші голови… Чую, гості в тебе, Опанасе, — Калнишевський показав на причинені двері. — Ти мені потім доповіси через гінця, що то за птиці й чому вони злетілися до тебе, а теперечки заважати тобі не буду. Звели лише коня нагодувати, бо він уже такий, що на десятий день дев’яту версту йде.
— Та що ж бо ти, Петре, стоїш серед подвір’я, як чужий? — спохопився нарешті Колпак. — Певно, з Петербурга? А де ж Сидір Білий, Антін Головатий…
— Потім, потім, встигнемо з козами на торг, — перебив кошовий Колпака й подався за ним до світлиці. На порозі застиг від подиву: за довгим столом сиділи підпилі офіцери, а посередині — худорлявий, при всіх регаліях генерал.
— Роздягайся, роздягайся, отамане, — стягав Колпак з Калнишевського вогкий жупан. — Уклінно просимо — чим хата багата… Ось бачиш, ушанував мене сам генерал Текелій із почтом. Ідуть з Глухова від графа Румянцева–Задунайського до фортеці Святої Єлизавети11 й по дорозі… Бо шлях з Малоросії до Новосербії, як не крути, а таки через Орельську паланку пролягає… А це, Петре Абрамовичу, кошовий отаман славного Війська Низового честь мені віддав своїм візитом.
— Знаю, — холодно кивнув генерал. — Ми з вами, кгм… отамане, були сусідами в бою, кгм… обидва під командою його сіятельства князя Прозоровського. Тільки й того, що не доводилося зустрічатися.
Калнишевський витер вуса, похмуро глянув на горбоносого генерала, обвів поглядом офіцерів, які скоса позирали на нього, мовив:
— Господь добрий, дарував нам і тут сусідство… Дозвольте лише запитати вас, генерал–поручику, ви маєте пайцзу на подібні марші через паланки Запорізьких Вольностей?
— А що це таке — пайцза? — здивовано витягнув шию Текелій.
— То слово татарське, ваше сіятельство, — Калнишевський накрив долонею пугар, що його запобігливо підсунув Колпак. — Перепустка. Гадаю, що кіш дозволив вам з військом…
— Пане Калнишевський, кгм… — генерал надпив трунку з пугаря, — це ще не військо. Князь Прозоровський, що прибув особисто до Кременчука, доручив мені оглянути укріплення фортеці Святої Єлизавети. А перепустка, чи, як то ви сказали, пайцза… всі ж ми під одним Богом ходимо… Претензії ваші… У нас більше до вас претензій. Козацькі наїзди на хутори пікінерських полків…
— Дозвольте вас поправити… — Калнишевський відчував, як бурчакує лють у його грудях. — Про наїзди козацькі не відаю. Які ж можуть бути наїзди на своїй території? Знаю, що пікінери наскакують на запорізькі зимівники. Чи ж то вже нам і оборонятися не дано права?.. Я помислив собі тепер, генерале: цікаво, як ставилося би моє військо до сербських поселянів, коли б випала кон’юнктура стояти моїм полкам у Сербії?
Генерал нервово поправив мундира, відказав, підвищуючи тон:
— Я маю честь перебувати на військовій службі в Росії з 1747 року, я два рази воював за російський престол — на прусській і турецькій війнах. Тому не знаю я ні Сербії, з якої походили мої родителі, ані Угорщину не визнаю своєю батьківщиною, хоч там і народився.
— Тому й не дивина, що не вмієте пошанувати тих, які мають свою отчизну. — Кошовий вихилив пугаря і по хвилині мовчанки сказав: — Ознаймую вас, пане генерале, а в цьому освідомлена від нас і канцелярія Новоросійської губернії, що Новосербія з фортецею Святої Єлизавети, Українська лінія з усіма редутами і Слов’яносербія з Бахмутом посіли землі Запорізьких Вольностей, оточивши нас тугим луком від Дінця до Інгульця. Ми змирилися з цим, вірно служачи престолові. Але — я це сказав на депутації у Петербурзі і повторюю нині тут вам — хай ніхто не важить іти далі. Ми люди гостинні до гостей прошених, а непрошені будуть узяті…
Офіцер, що сидів поруч із Текелієм, схопився з місця.
— Як ви розмовляєте з генералом її величності?!
— А з ким я маю честь розмовляти? — теж підвівся Калнишевський.
— Я полковник Язиков… Хто буде взятий? Кому ви погрожуєте, я вас питаю? Отамане, ви лізете на рожно своїми дерзновенними посяганнями. Схаменіться, бо справедливий гнів нашої повелительки… Чи знаєте ви про те, що від Лисогорської роти цими днями надійшов репорт: сотня козаків розігнала караул і забрала зі собою дванадцять гусарів. Скарги прийшли від ротмістра Пугачевського, від поручика Савича… Десятки скарг! Вас треба брати хоча б за те, що ви руйнуєте основи залежності народів од престолу і посеред держави створили провінцію під своїм божевільним управлінням. Вас треба брати!
Калнишевський стиснув повіки, бо враз побачив, як почервоніли за вікнами сніги і по білених стінах полилася униз червінь, заливаючи обличчя офіцерів і полковника Колпака, кривавий плин заливав білі обруси — все у світлиці стало враз гаряче–червоним. Кошовий розірвав каптана, золота медаль зі зображенням цариці впала на груди й загойдалася на голубій стрічці; весь біль, тамований у Петербурзі, роз’ятрений у Москві, усвідомлений довгою дорогою на самоті, прорвався разом.
— Мене, мене взяти?! Тож беріть, чого сидите? За кров козацьку, за золоті медалі, за покірність мою, за вірну службу — беріть! Я заслужив на те…
Червінь поволі розпливалася, біліло знову довкруги, і в тому червоно–білому мареві проступив силует гомілатого генерала. Він згорбився над Калнишевським і проказав:
— На все своя пора.
Отаман схопив зі столу боклагу, наливав горілки до пугаря і випивав раз по разу, а коли пугар вдарився об поміст, він роззирнувся по світлиці, та не побачив уже гостей, тільки обличчя Колпака і злобний блиск його очей.
Спав одягнутий на постелі до вечора; а коли стало темно і на вікні над мідним канделябром замиготіло полум’я свічки, отаман розплющив очі й побачив над собою зажурене обличчя дівчини. Темні очі проймали його благанням, докором, жалем і тривожною надією.
Дівчина шепотіла:
— Пане отамане… Куди ви поділи мого Панаса? Як з Петербурга вертався, пообіцяв мені тільки до Різдва побути на Січі, а на М’ясниці прийти до мене, щоб забрати з собою… аж за Кальміус. І нема досі…
— Аж за Кальміус, кажеш, хотів тебе забрати, дівонько? Ой, видно, стелилася йому туди дорога, але самому…
І тоді згадалося кошовому свято зими, чорне свято білої зими, приготоване парким літом і жухлою осінню 1768 року.
Розділ десятий
Катерина розблагодійствувалася. У Москві, у Грановитій палаті, депутати від усіх станів розбирали з її щедрої руки закони — кому який був потрібен, і воцарялася благодать у Московії; та стогнав ще за Дніпром православний люд у лядському ярмі, і стогін цей ранив душу північної просвітительки. Засмутилося серце в неї — послала до Варшави князя Рєпніна з тридцятьма тисячами війська на допомогу слабовольному королеві Понятовському, що погодився зрівняти у правах православних з католиками.
Колишній коханець Софії Ангальт–Цербстської Станіслав–Август злякався аж такої уваги й кинувся кликати на допомогу Туреччину, та вже було пізно. Невдячному королеві, що погордував Катерининою допомогою, Рєпнін підготував сюрприза — провів по всій Речі Посполитій антикоролівські конфедерації, скориставшись неприхильністю шляхти до короля, і цим дав йому зрозуміти, що становище його дуже хистке. Тоді Понятовський погодився на всі умови, віддаючи свою долю і долю Польщі в руки Катерині.
Гра в захист православ’я закінчувалася. Підходив до кінця спектакль законодавства. Все йшло начебто добре. Проте прозорлива цариця не передбачила на цей раз, що політична комедія, розіграна у Грановитій палаті й у Варшаві, матиме для неї вельми драматичні наслідки.
Старий шляхтич Йосиф Пулавський зі своїми синами скликав у Барі конфедерацію проти сейму, короля і московських військ, а впала вона на православних, за яких так нібито ревно заступалася було Катерина. Тоді й освятили гайдамаки свої ножі.
Шлях гайдамаків від Чигирина до Умані освітлювали пожежі, а Січ нуртувала — сірома чекала рішенця кошового отамана.
(Продовження на наступній сторінці)