Такої навальної кінної атаки йому не доводилося спостерігати за весь час війни. Великим тріангулом23 разом рушила з копит двотисячна козацька команда зі свистом і гиком — хоч би один ряд зрунтався у бігу! — гостра колона, немов спис, врізалася в бойові порядки турків, і ніщо вже не могло її спинити: хто не втік, той під копитами, шаблі крешуть, флінти дзявкають, несамовитість у очах, рев із тисяч грудей, що лякає усе живе на світі, а збоку сивовусий дідуган на коні: "Добре, браття! Славно, панове–молодці!" — він тримає команду в руках, ніби на повідді, повертає дві тисячі воїнів у який хоче бік — одним помахом шаблі… Кращої військової школи не бачив Потьомкін, і коли закінчилася баталія, попросив у Прозоровського закріпити за ним козацький кіш на весь час війни.
"Чолом тобі, — скинув шапку кошовий отаман, запрошений до намету Потьомкіна, і крізь густі довгі вії проштрикнув пильним поглядом молодого одноокого майора. — Раді служити".
Знайомство з Калнишевським було для Потьомкіна несподівано коротким. Він чекав від степового ватажка раболіпної тиради, якою той, на східний кшталт, конче захоче попишатися перед лудою царського офіцера в еполетах і аксельбантах, навіть налаштувався було припинити отаманське многослів’я, бо ж бій ще не закінчений, і трохи розчарувався стриманістю Калнишевського, що мовчки вислухав наказа і тут же скомандував в атаку. І знову справжня радість охопила Потьомкіна, коли спостерігав за видовищем нового козацького бою. Тоді він і написав Калнишевському того листа…
А потім — братання, і пісні, і вручення нагород у наметі кошового отамана над Бугом у день його тезоіменитства. Тепер Потьомкін уважніше приглянувся до Калнишевського. Його стриманість, що діткнула амбіцію майора під час знайомства, вже ображала гонор генерал–поручика, але гра зайшла надто далеко, Калнишевський великодушно записав до Кущівського куреня його, Прозоровського і Кутузова. Князь повісив на шию кошовому ще одного ордена — зі зображенням Петра Великого; огрядний і добродушний Кутузов мовчки вклонився за честь вписання до козацького реєстру, майор Синельников скептично посміхнувся, стоячи обіч, — у почесні сіромахи записатися не хотів… Потьомкіну забажалося таки зламати кригу гордовитості старого лицаря, викликати на його обличчі вдячну посмішку несподіваним і приголомшливим подарунком.
Він вийняв із кишені жилета срібного годинника, причепленого важким золотим ланцюгом до петельки, та ланцюжок чомусь ніяк не відчіплявся від камзола, Потьомкін засіпав його; він вже сердився на себе за свого жеста, йому, правду кажучи, стало шкода дзиґарів, але відступати вже було пізно: на нього дивилися всі, й кошовий теж. Він зі злістю відірвав ланцюга разом із петелькою і подав годинника Калнишевському.
— За хоробрість твою, кошовий отамане! Руки в Калнишевського опущені, генерал–поручик тримає у простягнутій руці срібні дзиґарі.
— Це дзиґарі, — пояснив Потьомкін, навіть не допускаючи у свідомості, що можна відмовитися від такого подарунка.
— Цяцька… — пригаслим голосом мовив Калнишевський і спохмурнів, наче пригадав щось надто прикре. Пшеничні острішки брів опустилися на очі, він доторкнувся пальцями до ордена, якого йому тільки–но почепив князь Прозоровський. — Для нас, козаків, найбільша нагорода — перемога в бою. Правда, ми вже навчилися брати медалі та ордени… А ось такі винагороди за козацьку кров… Але сьогодні ти мій підлеглий, козаче Нечосо, сам цього захотів. То візьму оці дзиґарі не як нагороду, а як подарунок від нижчого рангом. А найдалі за тиждень я споряджу за твоїм наказом дві тисячі піхотинців на тридцяти восьми човнах і пошлю їх Дніпром, морем аж до Дунаю, під стіни Сілістрійської фортеці. Розіб’ють козаки турецьку флотилію, упаде фортеця — тоді ти зі своєї милості даси мені й моїм лицарям заслужену нагороду.
— Я винагороджу вас, — з тамованою досадою мовив генерал–поручик.
Кошовий узяв годинника, зиркнув на нього й запхав до кишені каптану. Потьомкін упритул глянув на Калнишевського, хотів упіймати хоч маленький проблиск вдячності на його обличчі, та отаман уже думав якусь свою думу, забувши про подарунка.
…Григорій Олександрович підійшов до письмового столу, сперся на нього томиком Вольтера. У грудях заворушилося щось прикре й гіркувате.
"Треба було прийняти… Треба було прийняти старого, — влазили у свідомість докори. — Аргамаки ж — як змії… Хоча б за них. Треба було прийняти — турецька флотилія вщент знищена в гирлі Дунаю, Сілістрія здалася. Того дня, коли вона впала, підписали мир у Кучук–Кайнарджі. Я ж обіцяв винагородити… Нічого, я їх ще винагороджу… Але треба було прийняти хоча б останній раз. За румаків? Румаки — за дзиґарі. Ми квити. А за службу Бог заплатить… Так минає слава… Треба було прийняти? Шістсот козаків з Барвінкової Стінки перейшло до Пугачова. Прийняти?!"
Потьомкін узяв зі столу свіже донесення Слобідського генерал–губернатора Щербиніна: "Барвінківські козаки з полковником Іваном Гараджою вчинили акт жорстокого вбивства. Поміщик Сошальський повішений…"
"Прийняти? Затвердити привілеї цій новій пугачовщині?! Досить. Повоювали — і квит! Турки на колінах, а козакам… Хай ще трохи Румянцев покомандує Малоросією, а там — одна Новоросійська губернія аж до Чорного й Азовського морів! І губернатором буду я. Єдиний самовладця, якому з України возитимуть колишні козаки джерельну воду!"
Відхилилися двері, вкрадливий голос тихо прошелестів:
— Салам алейкум…
"О, ще один південний царьок. Це той, що боїться чалму зняти. Поноси ще трохи, поноси. Потім зніму — разом з головою".
— Алейкум салям! — Потьомкін перетяв навскіс приймальний покій і зігнувся у пояс перед Шагін–Гіреєм у насмішкувато–шанобливому поклоні, змахнувши перед його носом розкуйовдженою гривою. — О великий з великих калго–султане, як мається ваша чалма?
— Ваше сіятельство, хай продовжить всемилостивий Аллах вам життя, у доброму настрої сьогодні, то возрадуюся і я, порох ніг ваших, вашими благодіяннями! — Шагін–Гірей, не розгинаючи спини, запобігливо никав очима по велетенській статурі генерал–аншефа, Потьомкін відзначив у думці, що цей царьок не страшний, що його можна спокійно благословити на кримський престол. — Правда, — продовжував калга–султан, — я не що інше, як брила землі, однак походжу з древнього коліна Чингісхана…
— Ну, певно, певно, — Потьомкін заспокоїв Шагін–Гірея примирливим жестом. — А ти, мабуть, ханства хочеш? — спитав, по–змовницьки прикладаючи долоню до уст.
— Батьківщина кличе мене, ваше сіятельство. Мій брат Сахіб, хай милостивим буде до нього Аллах… Чи може мій брат, що сів на необ’їждженого коня, їхати по своїй волі, незалежним шляхом, віддаючи одночасно повіддя до рук іншому?
— Що ти маєш на увазі? — насторожився Потьомкін.
— Сахіб шле фірмани султанові… А Крим став незалежним.
— Звичайно, звичайно! Твого брата треба і справді до рук прибрати.
— Сахіб такий, що коли б він став торгувати чалмами, то люди почали б родитися без голів.
Потьомкін лунко розсміявся.
— О, тепер я уже знаю, чому ти так упирався зі своїм тюрбаном! Носи, носи на здоров’я… Ну, гаразд. Забирай свій почет, гарем і прямуй до Бахчисарая. Там зголосишся до полковника Синельникова, начальника гарнізону.
— Як то — зголошуся? — зніяковіло перепитав Шагін–Гірей. — Який гарнізон? Адже за угодою у Карасу–базарі Крим оголошений незалежним. Навіщо вільних охороняти?
— Постій, постій, — примружив око Потьомкін, скляне холодно дивилося на калгу–султана й морозило страхом; генерал–аншеф підступив до Шагін–Гірея. — Тобі нічого не говорив мій ад’ютант? Нічого… Так ось що: на всяк випадок запишися хоча б капралом до Преображенського полку. Хан, що не розуміє політичної ситуації… Від Порти захищатиме тебе бахчисарайський гарнізон! Словом, запам’ятай на весь час твого ханування таке: якщо господар любить грати на бубні, домашні мусять уміти танцювати… Ну, йди, йди, доки я не роздумав.
Шагін–Гірей хутко причинив за собою двері, Потьомкін засміявся йому вслід. Узяв келиха зі столу, допив. Тільки тепер запримітив, що весь час не випускав з руки томика Вольтера.
— А на нашу честь, — промовив, — воздвигнуть вівтарі, маестро Вольтере! І вам, і мені. Ви собі пишіть про всіляких там Лойол, може, ваші писання колись сподобаються людству і воно оцінить вас належно. Та мої книги ось тут…
Захмелілий Потьомкін підійшов до книжкової комоди й почав викладати на столика книги. Одна впала на долівку, розгорнулася, і дивовижні сторінки–асигнації в сотні, тисячі карбованців вишкірилися до свого власника двоголовими орлами.
— Ось що я маю. Бібліотека грошей! І за них воздвигатимуть мені вівтарі. За життя… За життя! А на те, що буде по смерті, начхати. Маю владу, маю жінок, саму царицю тримаю у своїх руках. Я граф… Завтра буду князем Таврійським. Але мені цього мало. Царства хочу!..
А коли охолов, покликав до себе ад’ютанта й наказав:
(Продовження на наступній сторінці)