Любимському сподобався балакучий парубок. Та іноді Панас змовкав надовго. Тоді його веснянкувате худе обличчя ставало сумним, змученим, — видно, на козацькій долі не раз бісилися негоди відьомськими шабашами, — він їхав, схиливши голову, і не чув, коли Любимський звертався до нього.
Павло торкнувся пужалном нагайки до коліна супутника.
— Панасе, а послухай–но. Ти говорив, я думав і намислив таке: спробуємо ми з твоїм попом написати листа до полковників і самого Калнишевського. Ти об’їхав би з тим листом паланки, а потім — і до кошового?
— Я усе можу зробити, Павле. Але до отамана… Бог мені свідком, не маю на нього зла. Та не вірю більше йому. Може бути, що не посадив би він мене до пушкарні чи до калавурки, та для нього моя або й твоя думка нічого не важить. Сам усе розв’язує, сам усе робить — і добре і зле. Тяжко йому, знаю, тому не таю кривди, а от надії… Він повірив у те, в що ніхто з простих козаків не вірить, — у ласку царську.
— Предтеча кайданів, ярма…
— Ти щось сказав?
— Та ні, я сам до себе… А до Пугачова ти пішов би? Віриш у його перемогу?
— Кат його знає… Та одне певне: не піде запорізьке лицарство — не перемогти царську силу самим яїцьким козакам. А собором і чорта поборем.
— Це правда. Тож треба зробити все, що можемо, аби таки пішли. Ти мусиш поїхати з листом, адже всі дороги знаєш — більше нема кому. Я все–таки сподіваюся на Калнишевського. А коли щасливо дістанешся до отамана, скажеш йому, що я тебе послав… То як, Панасе? Що ж ти мовчиш, гейби німиці наївся?
— Мені не лячно, Павле. Я уже знаю віск і воскобоїни, — відказав Тринитка, і помітив Любимський, як на обличчя козака лягла осіння днина відблиском ледь зблідлих тополь. Була в тій світлій тіні тихої осені туга за втраченою весною, і спливала та туга зі синіх очей парубка. — Поїду, брате, поїду. А дасть Бог, ще й долю свою по дорозі віднайду…
Кирило Тарловський уже два тижні не відлучався з парафії. Вечорами просиджував при свічці над "Мінеями" і літописами, ночами чуйно спав, усе наслуховував, чи не постукає у вікно Панас. Емісар Ємельянов повернувся на Урал, а за кілька днів з барвінківської та калміуської залог зникло до шестисот козаків — чутка пішла, що в Пугачова Залізняк об’явився. Буцімто втік зі Сибіру і збирає запорізький загін на Яїку. Так воно чи не так, а хоч початок зроблено. Другий емісар, Стодола, вчора знову навідався зі Святогірського монастиря, де переховується між богомольцями. Які вістки з Лубен?
Тарловському сьогодні не читається. Надто довго нема Тринитки. Чи не схопили де? Став серед хати, наслуховуючи: наче брязнуло щось. Глянув у вікно — Бог добрий, не схопили Савку, ось його пальці виплили з теміні й четвірнею тихо лягли на вікно, забубнили по шибці. Священик притьмом кинувся до дверей.
— Відчиняй, Ліване, ворота свої, — мовив, усміхаючись, незнайомий, переступивши поріг. За ним увійшов Панас.
Любимський з цікавістю розглядав підстаркуватого попа, про якого стільки наслухався від Тринитки. "Дикий піп" уявлявся йому трохи скоморошним, певно, тому й привітався з ним фривольно, але тут же змовк під поглядом господаря. Почервонілі з недоспаних ночей очі священика свердлили незнайомого, борода сторожко наставилася вперед; Тарловський перевів погляд з Павла на Тринитку в нерозумінні, чому Панас не сам і хто цей молодик у козацькому каптані, з–за оборок якого виглядають чорні обшлаги сурдута.
Священик поступився назад і, різким рухом відхиливши полу ряси, вихопив з–за пояса пістоля.
— Ваше преподобіє! — скрикнув Тринитка. — Це син лубенського хорунжого!
Здригнулася рука Тарловського, поволі опустилася, і тоді Любимський ступив до середини кімнати.
— Добрий вечір, святий отче! Наші голови.
— Добрий вечір, якщо з добром. Ваші голови, — відповів священик, не зводячи погляду з Любимського: він чекав вістки, з якою прийшов до нього посланець Кулябки.
— Кулябка став сміливіший духом, зате кволіший тілом, — повів річ Павло. — Не візьметься він за цю справу. Тож ухвалив я, коли матимете до мене довіру, приїхати до вас, щоб тут сукупно все обдумати.
— Тоді просимо до столу. — Тарловський заметушився, зняв із полиці сулію. — Поки до діла, підкріпитися треба. Не хлібом єдиним, але й не самим духом Божим живе людина. А ти, Савко, подбай про всілякі наїдки: знаєш, де що лежить.
Тринитка різав ножем в’ялену рибу, Тарловський наливав у пугарі оковитої.
— Ну, то з Богом, — цокнувся з гостями господар. — Та ти пий, пий, коли вже назвався козацьким сином. І скажи мені хоч півсловом, що ти таке, якщо вже нам судилося купно до діла приступати.
— Я невлаштований бакалавр філософії, отче. У Страсбурзі вчився. Напитував у Києві посади — не напитав, а повернувся додому — ну, й сюди.
— Батько на війні, певно.
— Немає вже вітця. Аж у Чесмі голову поклав….
— Горе нам, — зітхнув священик.
Їли мовчки. Павло від другої чарки відмовився.
— Нічого ми з Кулябкою не придумали, — почав Любимський про справу, — то наважився я поїхати з Панасом до вас. Дорога була довга, і таке надумалося: два рази запоріжці мали нагоду піти з донськими козаками проти супостата — не пішли. Давня гризня за прикордонні шматки степів далася взнаки. Тепер випадає третя нагода — з яїцькими козаками. А більше не буде. Годі вгадати, в який бік перемінилось би життя народів Московської імперії, коли б до влади прийшов Пугачов, та головне те, що від низу він іде. Ким би він там не став — добрим царем чи народним ватажком, — та певне те, що ганьба нашого віку — кріпацтво було б скасоване. То лише задля цього варто йти на злуку з Пугачовим.
— Правду мовиш, отроче. Треба йти, хоч це великий ризик, — сказав піп і теж відсунув пугара, аж здивувався Тринитка: Тарловський любив добре пображкувати. — Знаю я, що шість сотень з цього кута Запорізьких Вольностей пішло. Та це лише півділа, а то й менше. Без гетьмана військо гине. Коли не рушить сам Калнишевський — нелад буде серед запоріжців. Та боюся, що не зважиться він…
— Знаєте, отче, іноді хочеться отак стати і кричати з відчаю: куди йдуть люди, коли їм до рук дістається хоч крихта влади? Де тоді подівається їхня колишня мужність? Чи то шати, чи поклони на велелюдних торжищах, чи біс його батька знає, яке дуризілля гасить звічисту їх рішучість. І помислив я, що пора кричати, бо страх мене бере, що буде пізно. Напишімо ж послання до козацького старшинства, і хай Тринитка і з ним один емісар поїдуть з тим листом по паланках і до самого кошового. Більше нічого вдіяти не зможемо. А дасть Бог — відгукнуться.
— Згода. Недарма, бачу, ти вчився і розуму в людей набирався. Тож сідай, отроче, бери перо й пиши. — Тарловський у захваті стукнув кулаком об стіл. — Пиши… І почни так, як почав свій план Єремія: "Доми наші дістаються супостатові, власну воду п’ємо за гроші, дрова нині здобуваємо за плату, до гнобителя простягаємо руку за шматком хліба".
Монотонно скрипіло перо. Тринитка влягався на долівці до сну.
— …Немов той пес, що повертається до своєї блювотини, — говорив і писав Павло, — так і ми повторювали помилки свої. Не маємо права більш цього чинити. А з’єднаємося, то п’ятеро нас пожене сотню, а сотня гнатиме десять тисяч.
Павло відклав гусяче перо. Тарловський в екстазі й люті вивергав зі себе гнівні слова, наче пророк, який після довгорічного ув’язнення вийшов до людей.
— Ваше преподобіє, — припинив Любимський потік його зболених слів, — мені тепер прийшло на гадку… Ви не "передбачаєте, що може статися з козацтвом по тому, як турок буде розбитий? Історія часто повторюється. Тирани всіх віків завжди намагалися роз’єднувати сили народу. Коли римляни мали проти себе кількох противників, вони переманювали всілякими обіцянками слабших, але одразу ж після перемоги розправлялися з ними. Вони, приміром, використали у війні проти Македонії греків–етолійців, та як тільки Македонія розпалася, одразу ж був розгромлений етолійський союз… Чи не повториться це з нами?
— Істину глаголиш. Пиши й про це.
Розтавала темрява за вікном, спав Тринитка — спочивав перед дорогою, догоряла лойова свічка.
— …Запорізьке старшинство не підтримало Степана Разіна, — скрипіло перо по папері, — у найвідповідальнішу хвилину відвернулося від Кіндрата Булавіна. Настає велика пора єднання запорізького козацтва з яїцьким лицарством проти коронованих злочинців, що задумали перетворити вільний люд на під’яремне бидло…
Надворі дніло. Павло переписував начисто послання. Тарловський ходив по кімнаті. Коли Любимський закінчив писати, священик обняв його і проказав урочисто:
— Якщо існує наука, справді потрібна людині, то тільки та, що допомагає їй знайти своє місце у світі. Спасибі тобі, отроче, що не загубив себе серед людської суєти в погоні за примарою слави і багатства.
Зі сходом сонця пугачовський емісар Василь Стодола й Панас Тринятка сідлали коні. Сисой Шалматов вийшов проводжати побратима. Побачив Павла, обнявся з ним; по очах видно було, що хотів спитати про Уляну, та не сказав нічого. Жура затінила його обличчя: нині його спіткало ще одне горе — втрачав товариша.
(Продовження на наступній сторінці)