Іван з Марією німо сиділи біля порожнього стола в крайній під черепицею хаті, якою закінчувався ряд домівок на Зрубі, а шістнадцятилітній Василько, який, долаючи замети, причовпав сьогодні пішки з Коломиї, щоб відсвяткувати з батьками Щедрий Вечір, непорозуміло вдивлявся в обличчя матері, дивуючись, чому вона не заставляє столу й не кличе до вечері, і аж здригнувся від докірливих слів спонуреного батька:
— І що тебе наднесло в таку стужу з тієї школи?
Та ще не встиг Василько відповісти на батькове питання якою–небудь марницею, бо як це так — не прийти додому на Йордан, коли голосно грюкнули сінешні двері, хтось там у потемках намацував кімнатну клямку, і врешті в клубках сивої пари, що вкотилася досередини знадвору, став на порозі молодий офіцер з погонами в дві зірочки, в збитому на потилицю синьому кашкеті з червоною околичкою, без шинелі, в розпущеній гімнастерці, на якій не було ні портупеї, ні паска, тільки звисала на ремінці набита планшетка.
Іван з Марією схопилися з лавиці, вмить здогадавшись, чого увірвався до хати офіцер, вони й не приглянулись до його зовнішнього вигляду — очі засліпила лише багряна околичка на кашкеті, що була прикметою червонорубашників, обоє разом глянули у вікно, за яким мали б метушитися солдатські постаті, а Василько незворушно сидів за столом і дивувався з безпричинності батькового докору: офіцер не навіював жодного страху, навпаки — його постать викликала співчуття і жаль.
Лейтенант якийсь час водив сторожким поглядом по господарях і хлопцеві, згодом його очі степліли, він ніяково розгладжував поли гімнастерки, поволі виходячи з розгубленості, й урешті заговорив прохально російсько–українською словесною сумішшю:
— Приключеніє трапилося, хазяїн: спугнулі ваші стєрви — сипнули з лісу по крайніх хатах… ну а я нємного замешкался у тої лярви, што на опушке, і впопихах оставіл шинель і рємєнь з кобурою, хай йому біс… Поможи, батьку, вєк буду помніть…
Іван з Марією перевели подих, а Василько аж тепер почав утямлювати, чому батько стурбувався його приходом з Коломиї: їх мають вивозити, і ось трапилася рятівна приключка…
— Як — допомогти? — спитав Іван тремтячим голосом, проте в очах спалахнули блискітки злорадності, їх запримітив офіцер, і його вродливе обличчя вмить налилося холодом.
— Принести треба, пойняв? — відказав жорстко.
— Та я можу… скільки там ходу до тої Олени… — Іван неквапно накидав на плечі кожуха й поглядав на Василька, наче якийсь знак йому подавав, і хлопець зрозумів: батько хоче, щоб він вступився з хати. — Та я можу, — тупцював господар біля порога, зволікаючи час. — Але ж то курва, най ся преч каже, і одних, і других з однаковою охотою приймає, — бурмотів, не зводячи погляду з Василька, поки той не кивнув головою.
Допоміг офіцер, він затримав Івана рукою за плече:
— Нєт, отєц, ти останєшся дома, а то ще в банду підеш з моїм пістолєтом або сюди бандерів наведеш — тут нікому вірити не полагаєтся… Нехай пацан побіжить, він ще малий, хто його там затримувати буде?
Запанувала в хаті тиша, та вмить її зрунтав лемент Марії:
— Не пущу, не пущу! Його ж уб’ють ті або ті!
Та Василько вже схопився з–за стола, він був височенький і набитий, від тривоги й несподіваної рішучості поповзли білі пасмуги по його щоках; збагнувши, що вирішувати ситуацію повинен зараз він, а не батько, хлопець притьмом вхопив кабатину, і ще не встигла отямитися Марія, як за ним стукнули сінешні двері.
Зойкнула мати, кинулася до дверей, крик, що мав вихопитися з її горла, спопелів у хрипоті, й тому Василька не наздогнав материн поклик — може, був би й зупинився за надвірним порогом; штовхнула Марія в груди офіцера, який заступив їй дорогу, той скрутив жінці руки й відкинув її на середину кімнати; Іван підхопив Марію, що заточилася й падала долілиць, пригорнув до грудей, заслоняючи долонями її голову від навислого офіцерського кулака; відчувши на мить себе в безпеці, вихопилася Марія з обіймів чоловіка, порвалася до напасника і так — з простягнутими вперед руками — закам’яніла, уздрівши неймовірне видиво.
Стояв перед нею її старший син Андрій — русявий, вродливий, у зеленій гімнастерці, такий самий, як був тоді, коли вмирав у неї на руках у пастушій колибі на Ґреготі, зрешетований московськими кулями: дівчина–зв’язкова дала батькам знати, що Андрій поранений — стріляв у нього начальник шешорського гарнізону лейтенант Шпола, коли партизан набирав води з джерельця під Ґреготом; і бігла Марія космацькою дорогою крізь ніч і день, поки не допала до полонини, на якій стояла пусткою колиба, й застала сина ще живого з побілілим, без кровинки обличчям, достоту таким, яке напливало тепер на неї від порога; Марія сахнулася назад, чей сама власними руками викопувала яму під Ґреготом й без домовини вкладала в неї тіло сина, горбок висипала й березове перехрестя втикала в жовту глину й відплакала–відридала — біль у серці встиг донині зашкарубнути, тільки лик Андрія завжди стояв перед нею, немов на збляклій фотографії; й ось він ожив, на одну тільки мить постав перед нею живий первісток з лютими, не синівськими очима; та враз образ Андрія зник, залишивши на своєму місці чужинця, який прийшов розправлятися з батьками за синові діла, — був він подібний до Андрія віком, поставою і синіми очима, які затінилися зніяковілістю й провинністю; Іван притримував дружину за плечі, щоб знову не кинулася на офіцера, й шепотів щось зовсім для неї незрозуміле: "То добре, що Василь пішов, може, то й добре"; Марія не вміла здогадуватися, чому чоловік так думає, вона вже не виривалася з його рук, ослаблена розпачем, й, дивлячись на зайду стемнілими очима, проказала:
— Ти мав матір, вороже?
Здалося їй, що офіцер здригнувся від цих слів, він зблід на обличчі й ступив крок уперед, змахнувши перед очима долонею, немов марево проганяв, увіп’явся поглядом у посивіле Маріїне волосся й не мав сили відірвати очей: може, і йому когось нагадала господиня, та він тієї згадки не бажав до себе допускати і відказав грубо й виклично: "Не мав я матері!", проте ця відповідь супроти його волі забарвилася прихованою печаллю, і він змовк.
— Таж не гадюка тебе спородила! — злетіло із зшерхлих Маріїних губ, та враз вона злагіднилася смутком, що наплив на офіцерове обличчя, й подумала, що цей вродливий, такий подібний до Андрія юнак, не народився її ворогом: може, цієї миті він мозолить думкою мозок, викликаючи з глибин пам’яті образ матері, який денеколи видобувався з пітьми забуття, мов спалах магнію; може, видобувався на таку коротку мить, що схопити риси обличчя було йому невміч, а коли споглядав чужу жінку, воно окреслилось для нього чіткою лінією, мовби веденою на ватмані вправною рукою майстра, — від енергійного Маріїного підборіддя через стулку вузьких губ, горбинкою носа, відкритим полем чола й овалом гладко зачесаного волосся, що закривало вуха, й губилася лінія в пазусі, спливаючи вигином шиї; та жінка, певне, була молода і вродлива — забута сином нині ровесниця Марії.
Так воно могло бути, думала Марія, — і не знав лейтенант, чий то був образ, який вряди–годи з’являвся перед ним, нав’язливо спонукуючи пригадати людину, що за ним ховалася, осмислити її, взяти для галереї знайомих облич, щоб, поставлене на видноті, набуло воно родинного права; і хто була та жінка, котра навчила сина мови, якої він не забув і досі, і куди поділася; а може, цієї миті окреслився в пам’яті офіцера ще й образ чоловіка, який пригортав ту незнайому жінку так само, як тепер Іван Марію, бажаючи захистити від лихої сили, що шастала в помешканні зловісними тінями, і врешті ті тіні зникли, забравши з собою і чоловіка й жінку… Може, так було…
Надворі сизів від кріпості йорданський мороз, вимальовуючи на шибках папоротний праліс, крізь який пробиралася Василькова постать; Марія благала Бога, щоб не загубився син у диких хащах і запам’ятав стежку до рідного дому, а Йван молився в думці, щоб хлопчина надійно заховався в лісових нетрях від людського ока й не вертався з ворожою зброєю чи то без неї; на схололій плиті черствіла святвечірня кутя.
За вікном настоювалася студінь, із–за лісу викотилась на небо червона тареля місяця, й снігова габа густо замерехтіла срібними кришталиками, відбиваючи холодне сяйво нічного світила на замерзлі вполовину шибки й кидаючи до хати на долівку синюваті квадратові плахти.
Сутінок тіснився в кути, й у кімнаті завиднілося; щоб розігнати моторош, який цупко скував Іванову душу, нагадав чоловік Марії про вечерю, кивнув лейтенантові рукою, запрошуючи його до столу, офіцер не давав себе вдруге просити, бо таки добре проголоднів; Марія засвітила каганець й поставила його на припічок, сягнула друшляком у баняк, вийняла з прохололого окропу ще теплі вареники, вивернула їх у полумисок і переставила з плити на стіл макітру з кутею.
Офіцер нашвидкуруч втамував голод варениками, а тоді заглянув у макітру, сягнув ложкою, набрав куті й підніс до уст, він довго принюхувався до невідомої страви, що пахла медом, тертим маком й волоськими горіхами, запитливо глянув на господарів, які присіли скраєчку до столу й не бралися до вечері; Іван сягнув по пляшку, що, закоркована кукурудзяним качаном, сивіла на підвіконні, набулькав самогону в пугар й підсунув непрошеному гостеві, в офіцера ласо зблиснули очі, він не вагаючись вилив трунок у горло, подав собі ложкою в рот пахучої страви, захрумкотів і, повівши здивовано очима, спитав:
— Що ж воно за таке блюдо смаковите?
(Продовження на наступній сторінці)