Поїзд вихоплювався із щупалець міста, й жаль у Мироновому серці спікся на вуглик: позаду зосталася частка його життя, яке віднині перебуватиме лише в пам’яті й ніколи більше не стане для нього щоденністю, побутом, середовищем, — інше життя не як продовження попереднього, а нова його якість чекає на Мирона; змійка з дванадцяти паквагонів ще намагалася поєднати два Миронові світи, проте, прямуючи до нового, старий взяти з собою не змогла; поїзд кричав на простогонах у розпачі за втратою, і водночас бадьоро вигукував у передчутті величної зустрічі з новим набутком; змійка звивалася, сичала, вибухала клубками диму й пари і осамотнювалася на зелених просторах; Мирон знаходився у невагомості між минулим і майбутнім…
А по обидва боки змійки розкинулася рідна земля, і такий її безмір, і кінця–краю їй немає: полотна полів, масиви лісів, тисячі сіл і сотні міст — як же такий безмежний простір могла зневолити чужа сила, де та її нещадна міць — в яких руках, в чиїх головах заховалася, і чому мільйони зневолених не можуть вирватися з лабет; де таїться наша неміч, як перемінити її в міць, чого нам не вистачає, що мусимо тягти ярмо, й чому наша любов слабша від ворожої ненависті?
Й дослухався Мирон до голосу вчителя, який залишився в тому житті, від якого змійка поїзда, відірвавшись, мов стріла з лука, віддалялася, а поєднати двох світів не могла.
"Ти дивуєшся, звідки взялося у завойовників стільки злоби, і не можеш собі пояснити, за що вони нас так ненавидять?.. Звісно, дивуватися є з чого, адже ми ніколи ні на кого не нападали, клаптика землі чужої не привласнили, віддали сусідові хліб, науку і культуру — з доброї волі чи ні, але ж віддали!.. А ти не задумувався досі над тим, що якраз через нашу слабодухість, згідливість, угідливість, покору ненавидять нас сусіди, адже ніхто не шанує раба?.. Скажеш мені, що нині ми перестали бути покірними, — о, завойовник озлоблюється за це на підлеглого ще дужче — яка ж то лють мусить проймати рабовласника, коли раб бере в руки зброю, щоб здобути свободу!"
"То який для нас вихід, учителю, коли ні покора, ані бунт не злагіднюють злоби чужинця і не знесилюють його?"
І почув Мирон відповідь з майбутнього його світу, до якого прямував поїзд:
"А ти добре приглянься до нинішнього суспільного ладу й побачиш, що сила ворожої системи насправді ілюзорна — через свою абсурдність: вона невластива людській психіці, оскільки створена штучно. Здоровий людський глузд не може визнавати новітньої лжерелігії, яка злочинця проголошує богом; новітньої лженауки, котра заперечує відвічні закони людських взаємин: право на власність, ініціативу, пошуки, сумніви, порозуміння; новітньої звичаєвості, яка примушує людей сповняти видумані ритуали; новітнього ідеологічного шаманства, що то заклинає зло в добро і навпаки… Проте злочинна система на якусь історичну мить примусила народ змиритися із мнимою реальністю, яка насправді є лише ідеологією у своїх абсурдних виявах, і підкоритися їй. Але не змогла закрити для мислячих людей лазівки для позитивної діяльності, а та лазівка — то облудне послушенство, яке дає змогу проникнути в організм системи й розкладати її зсередини, адже вона гнила… Я вже казав тобі, що маскування мусить стати на певний час єдиним засобом нашої боротьби…"
"Хто це говорить: ти, Йосафате, чи твій учитель? Обидва?.. Гаразд, я йду до вас на змову — тільки з єдиним застереженням: з огидою відштовхну від себе кожного, хто зробить хоча б незначний крок до колаборантства".
"А сам підеш в тюрму?"
"Я згоден і на тюрму, але тоді лише, як розпочну свій чин, і він дасть перший плід".
"Як зумієш це зробити?"
"Над тим, як повестися в новому житті, без упину думаю, Йосафате. Я вибираю літературу як найвластивіший для мене засіб боротьби: нині з наших рук вибивають меча, я ж підніму зброю мислі, чей же є різні види оружжя: езопівська мова, аналогії, підтексти…"
"А коли владці розпізнають твою хитрість, що тоді?"
"Якщо розпізнають, — значить, я влучив у ціль! Тоді й тюрма не страшна. Я за своє життя, навіть якщо доведеться провести його за ґратами, напишу одну велику книгу про нашу боротьбу, сумніви, гріхи, падіння, звитяги, каяття, й назву її "Кривавий тан"".
Поїзд перекроював навпіл зелене безмежжя, Мирон не відходив від вікна, любувався рідною землею і думав…
Яке то велике щастя випало мені — народитися на ній і пізнати ні з чим незрівнянну любов до батьківщини… Але де, для її захисту, маю шукати тієї духовної субстанції, яка витворить для мене новітню зброю? В собі? Так, у собі… і я викую її й піду на жертву заради святого покликання й солодкого прокляття. "Месники дужі візьмуть мою зброю…" Ні, сьогодні ця формула Лесі Українки має зазвучати інакше: "Месники дужі вручили нам зброю!" І в майбутньому ми здобудемо незалежність зброєю мислі: достатньо вже пролито крові за ціну свободи. Кривавий тан закінчується…
А коли я осідлаю свого коня? Й чи не загублю в пошуках Пегаса набутків свого молодого життя, чи зумію пов’язати вужівками пам’яті все, що пережив разом із народом — щоб розповісти майбутнім поколінням те, чого воно не знатиме або пізнає у споганеному вигляді…
Повинен зуміти. Я маю для цього джерело непереможної сили: віру в Царство Боже на землі. Те Царство — то вільна від пут моя Україна, й нічого дорожчого за цей скарб я не маю.
Надвечір випущена з лука стріла ослабила свій лет: поїзд заходив у невідомий для Мирона світ, який віднині має стати його власним. Проминав повзучи обчухрані квартали передмість, велике місто невтримно насувалося назустріч, будинки ставали щораз вищими, врешті вдалині засвітилася в сяйві червоного сонця баня церкви Юра, й готичні шпилі Єзуїтського костьолу заступили дорогу.
Поїзд зійшов з прямої колії на запасну й зупинився серед металевого груддя зруйнованого вокзалу.
XX
На Матіївське узлісся щоранку виходила з бучини струнка прудконога лань, вона зупинялася біля зарослої кропивою латки землі, де колись було вбито оленя, принюхувалася й, витягнувши довгу шию, жалібно скимліла. З року в рік ранніми ранками висло на Сталащуковій горі звірине печалування, й неповинна в Юрковому невольному зловчинку Фросина, взявши на себе гріх мужа, йшла до олениці, пестила її, годувала хлібом і сіллю й просила, щоб не плакала намарне, бо тільки людина перемінюється й продовжує своє життя у лику тварі, звірина ж умирає назавжди.
Буйно росла на латці кропива, масивні стебла ставали деревиною, і лютою, мов кривда, була кропив’яна кров; ніхто отруйного зела не топтав і не викошував, ніхто й не наближався до того місця, де колись лежав убитий олень, а сільські канібали шматували його тіло, щоб наїстися живого м’яса й напитися живої крові; місце було закляте й прокляте, і всяк підсвідомо ждав месті, що впаде на село зі Сталащукової гори, а коли це сталося й Боже правосуддя звершилось, востаннє прийшла олениця до місця страти…
…Чорна пустка зяяла під небом, і навіть собаки скаженими тічками повтікали з боднарівського згарища; помста, яку за невинно пролиту кров випросила в свого бога овдовіла лань, була завелика і не втішила її, вона вклякнула на передні ноги перед кропив’яною латкою і так застигла, не вернувшись більше до оленячого стада, й відтоді звірі обминали гору, звідки впала на село випрошена вдовиним жалем страшна кара…
Й настала нарешті пора осіннього реву: сполохане громом, що не переставав лунати в космацьких лісах, рушило оленяче стадо з–під вигнутого, немов спина огиря, білокам’яного Ґреготу, — рушило в шаленому бігу з гір на доли; вбиті піднімалися, зачувши пору переміни смерті в життя, злякані оленячим стрімким бігом арідники, відьми й вовкулаки ховалися в яругах та бескеттях; стадо без упину помножувалось і продиралося крізь зарості — ламалися роги й кривавились ратиці, та ніщо вже не могло зупинити їхнього невтримного руху; олені допадали до місця вбитого брата і, каючись за випрошену в Бога надмірну покару над розкішним селом, що тепер чорніло потахлим попелищем, волали трубними голосами не о помсту, а виворожували для нього життя; самці боролися за самок, спліталися рогами в герцях, на землі полишались переможені, а переможці валували олениць, і ті захлиналися млосним ревом, зачувши в своєму лоні насіння живого плоду.
КНИГА ТРЕТЯ
ВОГНЕННІ СТОВПИ
Притча
I
Йорданського Святвечора Сакатура зіщулилася в тривозі й ще глибше пірнула у видолину, обступлену буковими лісами в інеєвих косицях; заховане поміж горбами село було ще спонадіяне на безпеку, однак далебі примарну, бо ж до підгірських ізворів провадила з надпрутських низовин вузька доріжка з двома рядами битих ґонтом хаток обабіч, і тією доріжкою, названою Зрубом, крізь бліду надвечірню сутінь, сполохану далекими автоматними чергами, з ревом прокотилися дві вантажівки, закриті дельтовими будами, а кого ті буди приховували, ніхто не знав, й можна було тільки здогадуватися — кого, коли машини в глибині сільської видолини вповзли в тупикову вуличку, що крізь засніжений яблуневий сад прокрадалася до приміщення сільради, де розміщався гарнізон.
Тож не бралися вже в господинь руки до Святої Вечері, й замерзали на підвіконнях рум’яні пампухи в полумисках, затягувалися в баняках пісною осугою окропи над варениками і черствіла кутя в макітрах, бо згадалася мешканцям Сакатури позавчорашня новина: хтось бачив, як на коломийській товарній станції пискляві "штовхачі" заганяли на запасні колії состави паквагонів із коминками на дахах.
(Продовження на наступній сторінці)