"Я знаю про все, Мироне, і не будемо про це… Йде війна, в якій народжується нова людина; за неї точиться нині боротьба, і той переможе, хто душі не втратить. Ти мусиш вистояти, я вірю в тебе… Ми більше ніколи не зустрінемось, Мироне: коли ти станеш тим, ким тебе задумав Господь, і ти схочеш мені подякувати або проклясти мене за те, що спрямував тебе на шлях найтяжчої праці, — мене вже не застанеш. Тож запам’ятай: ти був моїм найкращим учнем серед усіх, яких я тільки мав за своє довголітнє учителювання. Не оцінки й твої знання маю на увазі, а життєву мету, до якої ти вперто прямуєш. Тож не схиби: на твоїй дорозі зустрінуться тобі невдачі, й навіть перемоги спинятимуть твій марш; будуть тебе відволікати найнесподіваніші спокуси: слава, посади, вино, жінки — й через усі ці випробування ти мусиш пройти цілим. І пройдеш — якщо до глибокої старості залишишся чистим, наївним, допитливим хлопчиком; і ніколи не соромся себе — такого, будь натуральним, не самовидуманим, не перемінним, і як прийде до тебе слава і достаток — бійся загубити із своєї душі хлопчика в коротких штанцях… Може, станеш письменником, я хотів би цього: добрих літераторів ніколи не буде нашій нації забагато, література — то єдиний наш духовний інститут, який дає нам едукацію, зріст і вивищення. Не маємо ж своєї Біблії, яка вберегла єврейську націю від зникнення, а тому ми мусимо постійно збагачувати нашу літературу, щоб була вона життєдайною, мов предковічний ліс, як повновода ріка з численними малими й більшими притоками, і той ліс — то наше духовне багатство, а ріка — національна ідея, без якої немислима незалежність, і ти з власного джерела маєш влити в цю ріку свою порцію живої води… Але не зможеш цього зробити, якщо не виховаєш в собі відпорності до пристосуванства й відступництва; витчи для себе, як це робили наші батьки, діди і прадіди, гамівну сорочку зі страху перед Богом, і хай та шорстка тканина завжди торкається твого сумління і ворушить, і шарпає його, коли до тебе підкрадатиметься — у смокінгу, а чи в куфайці — Хам із спокусами нігілізму, байдужості й конформізму, і нехай страх перед власним сумлінням, родиною, друзями і всім народом не покине тебе, коли твоє ім’я перестане тобі одному належати… Рушай в дорогу, сину!"
Мирон припав до вчителевої руки, поцілував і вчув, як над його головою глибоко схлипнув Штраус.
…Пані Бурмістрова цілий день виглядала Мирона: вона вже дізналася про те, що сталося в Боднарівці. Готувала себе до зустрічі з квартирантом, підшукувала слова розради, і все їй здавалось марним супроти горя, яке можна собі хіба що придумати: жодної хати, жодної людини не залишилося в селі, і як це лихо зможе перенести вразлива й тендітна пані Марія і надзвичай інтелігентний, якому навіть гімназійний професор не пара, пан Шинкарук, і як це все переживе Мирон…
А тут звідкись нагодилася Агнєшка, і пані Бурмістрова зібралася вилити на неї весь свій гнів, бо як же: хай би там світ валився, а ця лярва собі ходить, хоч би що, бо має такий верстат, з яким їй при кожній владі добре!
"О, як ся маєте пані… панно Агнєшко, певне, на пси зійшлисьте, що курварів на задрипаній Мокрій собі шукаєте!"
Агнєшка останні слова Бурмістрової за образу не взяла, а на перші відповіла жартом:
"Panna — nie panna, pisz, pani, panna, przecież nie jestem męjzatką"15 — й зупинилася на розмову. — Ой не говоріть, пані Бурмістрова, тяжкі часи для мене настали: ті польські або німецькі вояки — то теж добрі скурві сини, але, що не кажіть — пани, а ці, тьфу — пайдьошник пайдьошником! Пішла би до упівців, прецінь, нікого не продала–м, а, кажуть, фа–а–йні то хлопці! Та що з того: дізнаються, що я полька, й повісять… І коли це все скінчиться? Про Боднарівку чули?.. Але то банда!"
"І злодії, і злодії, пані… панно Агнєшко! — підхопила Бурмістрова, забувши, що готова була вилити на повію весь свій гнів. — Але їх таки витрафить, і прийде інше войсько — наше, і ви ще, панно Агнєшко, будете біля ратуші вимахувати синьо–жовтим прапорцем! Йо… Та я того не дочекаюся — най би–м лиш зимою вмерла, бо на старість стала дуже тлуста…"
"Нове войсько, кажете? — Агнєшка ляснула себе долонями по стегнах, і її очі засвітилися від утішної надії, та враз згасли, й вона мовила скрушно: — А що мені з того: поки те войсько прийде, я постарію, хто мене тоді захоче?.. Йой, ніц уже мені не світить, пані Бурмістрова, ніц!" Сказала це, оглянулася й руками сплеснула:
"Най ся преч каже: ми собі тут про вшеляке базікаємо, а пан гімназистик стоїть і слухає та й має з нас кіно, ха–ха!
Але як виріс, а яким штрамаком став ваш льокатор, пані Бурмістрова! Присєстобоже… Йой, та якби він прийшов до мене, вже би–м йому задурно дала!" — Агнєшка повела долонею по Мироновому підборідді, прицмокнула й пішла собі, наспівуючи шлягера про "цьоцю–правічку" й вихляючи круглим, мов мандоліна, задом.
Пані Бурмістрова сплюнула їй услід й підійшла до Мирона, що стояв біля воріт з опущеною головою: бачила, що він уже про все знає, та замість поспівчувати, почала сварити на нього:
"Фе, встидайтеся, пане Миронцю! Такий ладний кавалер, а стоїть згорблений, немов столітній дід… Ви чого похнюпилися, таж усе це минеться: і брат ваш повернеться, і батько з матір’ю… А ви ще яким пурцем станете!"
"Не жартуйте, пані Бурмістрова, — проказав тихо Мирон. — Усе пропало, то ж така сила!.."
"Сила, сила! А нічого не пропало… О, я щось надумала: затисніть лишень кулака, пане Миронцю, отак–во… Дужче, ще дужче!.. А видите! — засміялася Бурмістрова, коли Миронові пальці самі рознялися. — Так і вони: що дужче москаль нас тиснутиме, то швидше ослабне. Йо!"
Мирон усміхнувся й подумав, що й справді чужа сила не є абсолютною… Адже тут, біля цих воріт, він колись сам–один прогнав настрімголов банду напасників — тільки своєю волею, рішучістю й відвагою, адже ніякого каменя в руках не мав… І не піддався теж гіпнотизерові, хоч весь зал замотиличився і паяцував перед ним…
"Я зможу!" — мало не вигукнув Мирон і швидко подався до своєї кімнати — збиратися в дорогу до Львова.
XIX
Поїзд "Чернівці—Львів" із дванадцяти паквагонів, заставлених впоперек дошками замість лавочок, з прорубаними вікнами без скла, зверху обдертих і брудних всередині, із вбитими у стінки залізними кільцями, до яких тут колись прив’язували транспортованих корів або коней; поїзд, зібраний з вагонів, що їх коломияни називали "fierzig Mann, sechs Pferde"16 стояв на першому пероні. Мирон з полотняним рюкзаком, наладованим книжками і двома буханцями хліба, поквапливо, не оглядаючись ступив на сходню і з щемним відчуттям, що останньої миті хтось скрутить йому назад руки і стягне зі стрем’янки, заскочив до вагона. Вагон був набитий людьми і клунками — куди вони їхали, на які торги, а чи від лиха втікали, Мирона не цікавило; лавочки були зайняті, він протиснувся до квадратової пройми незаскленого вікна й заступив його собою, ладен простояти так усю дорогу до Львова — аби лишень ніхто його не зачіпав, не приглядався, не заводив розмови, — Мирон панічно втікав із рідного міста, десь там, у сум’ятті його душі, сповненої тривогою й непевністю, притлумленої давким жалем, близьким до розпуки, проколювалася наївна й зухвала хлоп’яча гордість з того, що віднині і назавше він стає повноправним власником подарованого йому життя і розпорядником своєї долі.
Поїзд нарешті рушив і поволі виїжджав з пасажирського вокзалу на товарну станцію, минаючи її крайньою колією; станція була забита составами, складеними з таких самих паквагонів, як і в Мироновому поїзді, тільки вікна в них були заґратовані, а двері перехрещені дошками; з вікон і дверей виглядали бранці, вони тусувалися, штовхались, намагаючись допасти з духоти до свіжого повітря; команди й окрики конвойних лунали над штреками, й догадався Мирон, що ті вагони напхані боднарівськими невільниками, а серед них — його батько й мати. В Мирона боляче скоробилося сумління: він на волі, а батькам допомогти нічим не може й покидає їх на глум та поневіряння; хлопець здавив у собі сльози й таки не заридав, хоч до останку втямив, що ніколи вже не побачить суворого батька й ніжної матері, брата–лицаря і відчайдушної у своєму коханні сестри; а що думає у цю хвилину татко, коли чернівецький поїзд минає ясирну станцію: може, поглядом слідкує із–за ґрат і вірить, що саме ним виривається його син з юдолі горя й страху, й натужно мізкує: а що дав йому на самостійну й довгу дорогу?
А дав ти мені, батьку, найцінніший скарб: повну мірку порядності, чесності й гордості за свою націю, яку ти возвисив переді мною на найвищий п’єдестал пошанівку, і від неї я не маю ні можливості, ані права відмовитися заради вигоди або через злидні — бо то спадок предків, а не мій власний доробок, і не маю теж права зійти з дороги, на яку ти мене спрямував, бо нею йде мій народ, і дорога ця також дісталася мені в спадок, а на ній — енергія моєї нації, яка має стати моєю енергією, а рух нації — моїм рухом; і я чесно пронесу, мої дорогі батьки, переданий вами предковічний дар й додам до нього гідний поваги свій вклад.
(Продовження на наступній сторінці)