"Я до вуйни Олени…" — процокотіли Василькові зуби, й тієї миті до нього долинула притишена мелодія, що просочувалася з хати.
Василько повернув голову до вікна: з тьмяного нутра кімнати пробивався пломінець каганця, в полі якого хилиталися тіні; пісня ж була знайома, її колись співали гімназійні пластуни, і Василько теж не раз співав:
Ми українські партизани,
Не знаєм, що таке є страх,
Родина наша — обрізани,
А хата в лісі, у ярах…
— й мугичиться хлопцеві в думці приспів, йому здається, що він співає разом з тими, хто в хаті:
Вже грають сурми, близько воля,
І б’ється серце, кличе кров,
В огні кується наша доля,
Встають заковані з оков!
Й перервалася пісня, заглушили її глузливі слова вартового:
"Ти диви, ще молоко під носом не висохло, а він уже до Олени!.. Ану шуруй до хати, там ми вже подивимося, що ти за парубок!" — І вартовий підштовхнув Василька, відчинивши перед тим ногою двері.
У кімнаті за столом сиділи одягнуті в білі кожухи чоловіки з пугарями в руках, а карабіни й автомати лежали рядочком на бамбетлі; вродлива молодиця Олена із зав’язаним на потилиці волоссям, у турецькій хустці, накинутій на плечі, подавала на стіл кутю і так застигла з макітрою в руках, уздрівши на порозі хлопчину в супроводі вартового, а чоловіки, поставивши пугарі на стіл, прострелили Василька настороженими очима, і спитав суворо один з них:
"Що це означає, Васюто, кого ти привів?"
"Заглядала у вікно ось ця мара, друже сотенний. Треба допитати".
"Гаразд, — підвівся старшина. — Іди на варту, Васюто".
Він вийшов з–за стола й підійшов до Василька.
"Хто ти такий?" — кинув грізно.
Та мовчав Василько, бо не міг дібрати таких слів, аби партизани повірили, що він не московський шпигун, а… — і вже зривалися йому слова з уст, коли тут скрикнула Олена:
"Та це ж Андрусяків Василь!"
Сотенний підійшов упритул до хлопця, згріб жменею благеньку кабатину під його горлом, притягнув до себе й проказав скрипучим голосом:
"Ти чого забрів сюди посеред пітьми?"
* * *
Лейтенант, не діждавшись відповіді від господаря, перепитав ще раз. Така настирливість почала скидатися на допит, й Іван, звівши важкі очі, нібито в орбітах у нього сиділи дві свинцеві кульки, що водно норовили опускатися долу, й він силою їх стримував, аби устояти під пронизливим офіцеровим поглядом; лейтенант, на якусь мить забувши, що він зараз не володар, а полоняник, наповратливо накидав свою волю співбесідникові, й Іван зрозумів, що мовчанкою не відбудеться, а переконувати ворога в тому, що він ворог, а не приятель, вважав марницею, то сказав наче знехотя, щоб відчепився:
— А за що її любити?.. Ось ви, лейтенанте, в сини мені годитеся, а "тикаєте" до мене, ніби я з вами свині пас. У нас так не водиться… Ви, совіти, прийшли до нас без любові, бо звідки вона візьметься в окупанта? То тільки рідний край спороджує любов, а чужий ненависть плодить… Я б розповів вам, що то за сила захована в кожній порошинці рідної землі, і як вона волає, коли її втрачаєш. Але навіщо це вам, бездомному?
— А ви розказуйте, розказуйте, — перейшов на "ви" лейтенант. — Врем’я швидше промине.
Й тоді Іван вимовив слова, яких лейтенант не міг збагнути, бо не відав, що таке отчий поріг, й не розумів безцільності гону перекотиполя:
— Єдиний провідник у житті людини — туга за своїм гніздом, і немає гіршого злочинця, як той, хто його руйнує.
— Да бросьтє ви… — скривився лейтенант. — Невже ж би то я мав прожити весь свій вік, ніби кріт у норі, таж світ широкий, і гдє кусок хлєба, там дом родной! — Він глумливо засміявся, та відразу принишк під важким поглядом господаря.
— Тому орда ніде спинитися не може, бо свого хліба викохати не вміє, чужий виїдає і далі котиться — вічно голодна.
Сказав це Іван і вмовк, він у думці повів мову про любов, якої непрошений гість ніколи не зазнавав, бо жив у світі нелюбові. Марія й далі вела життєпис лейтенанта й ревно жаліла його, бо ж напевне за свій короткий вік зазнавав він замість довіри й ласки лише дотик злоби, від якої рятувався злобою власною, з упослідження видобувався нашіптуваннями й доносами, виростав серед твані підозріливості — чей ніхто не дошукувався у ньому доброчинності, а тільки злодійства; його ненавиділи, й від цього він захищався тією ж ненавистю; через безнастанне цькування страх став постійним станом його душі, — однак таке життя здавалося лейтенантові звичним, природним і навіть цікавим: усе, що було на світі інакшим, вважав ворожим, вартим знищення, він так, як і всі, хто його оточував, не знав почуття милосердя, тож акція, яка мала відбутися завтра вранці, могла здаватися йому справедливою лише тому, що люди, приречені на покару, були іншими, ніж він, і цим провинні; сльози й лемент покараних ніколи не дотикались ні болем, ані докорами сумління до його серця, і аж нині глупа пригода впровадила його у світ людей, доля яких мала залежати від нього, проте залежним став він сам, і тепер — хотів цього чи ні — мусив вникати в атмосферу ворожого йому середовища й переконуватися, що воно зовсім не таке, яким йому здавалося досі, і має право на існування, бо живе за власними законами, і найголовніший з них — любов.
Іванові тільки здавалося, що він мовчить, — тихо розмовляв, ніби сам з собою, і видно було по очах лейтенанта, що розповідь господаря все більше й більше поглинає його, пригнічує, пригинає, наче повінь набережні верболози.
…До Першої світової війни в Сакатурі школи не було, тільки в Пилипівці, найбільшому із запрутських сіл, й Іванів батько, маєтний, як на сакатурські статки, ґазда послав до неї свого сина. То недалеко: через Лази, і ти вже на битій дорозі, що продирається крізь переліски в гори, а при ній перехнябилася стодола, переобладнана на школу; учителькою в школі працювала стара панна — бо за кого мала в цій дірі вийти заміж — Юлія Шубертівна, бездітна мама всіх сільських дітей, а Івась брався до науки так ретельно і так багато хотів знати, що вчителька постановила: мусить хлопчина вчитися в коломийській гімназії, й послала його в місто на науку за свій кошт.
Іван блискуче склав матуру в червні 1914 року й одразу записався у Львівський університет на філософію, а те, що саме в цей час у Сараєво було вбито австрійського престолонаслідника, мало його обходило, хоч поговорювали домашні політики: через такий трафунок може вибухнути й війна…
На радощах, що зачислився до університету, разом із своїм товаришем подався на престольний празник до Космача в День Петра і Павла, а там, біля церкви, розлилося барвисте море празнешних людей. Жінки й дівчата у вибиваних кептариках, у гарячих шальових хустках, жовтих запасках, а парубки й ґазди у космацьких вишиванках, у чорних з кольоровими обвідками крисанях, з бартками в руках; за барвистою вберею облич не розпізнати — всі святково уподібнені; такої розкоші ще не бачили хлопці й геть розгубилися, відчужені від селян панським одягом, люди увагу на них звертають, і хлопці нітяться — таж ніхто їх, чужаків, ні на який обід не запросить…
І враз перед Івановими очима запалахтіла вона: йшла, ніби пава, писана красуня, пробираючись крізь натовп до паперті, й спинилася перед паничами, які стояли на її дорозі, — обійти їх не захотіла, най би самі вступилися, а хлопці спаленіли, заворожені її поглядом, — такої вроди ще ніколи не зрів Іван; дівчина ж, протискаючись між ними, гаряче обпекла Івана двома яблучками грудей, зу–пинилася і, пропаливши жарінню свого тіла його ситцеву сорочку, що та аж шкрумом взялася, спитала виклично: "Ци то я маю вас конче на балюнок запросити, що не вступаєтеся?" — й нічого не відповів Іван, бо ніякої мови тепер не знав; дівчина вивернулася й подалася до церковного ґанку, а Іван поплив слідом за нею, і коли вона вклякла перед престолом, вклякнув і він, притиснувши коліном край її запаски; дівчина намагалася висмикнути полу рукою, щоб звільнитися від нахаби, та влада його була непереборною; Іван не відступав від дівчини протягом усієї Служби Божої, а по відправі, покинувши товариша, подався за нею на Завоєли, йшов слідом, немов мара, аж поки дівчина не оглянулася й не запитала: "Чому запаску приклякнув, чого від мене хочеш?", а він відповів так просто, гейби йшлося про звичайні речі: "Мушу тебе за жінку взяти, хоч би–сь м’я розтоптала", й Марія покорилася, так легко покорилася, що за тиждень вони подали до уряду парохіяльного на шлюбні заповіди.
(Продовження на наступній сторінці)