Мирон утямив, яке страшне слово вимовив, він відкрив уста, щоб закричати "ні, ні, ні!", та голосу не видобув; з тюремних воріт вийшов офіцер й запитав Воронюка, "што ето за пацан?"; Воронюк не взяв на себе ще одного гріха й знизав плечима: "А звідки я знаю, навіжений якийсь…"; майор Молін гаркнув на Мирона: "Убірайся вон отсюда, скорєй!", — й кивнув Воронюкові, щоб ішов за ним.
XII
Колишнього Мирона не стало: залишилася на світі особина, яка ступила на поріг зради і була проклята своїм праведним двійником; від найтяжчої ганьби Мирон вивільнитися не міг — хіба що самогубством, і він помислював, як має це вчинити; чистий, мов янгол, юнак ходив тепер назирці за своєю заплямованою непрощенним гріхом тінню й виганяв її з простору, на якому їй велено було жити в іпостасі чесного мужа й протоптувати стежку, котра мала його вивести на тракт герців за свободу в обладунку тільки йому властивої зброї, скупаної у крові батьків, та для пролиття нової не призначеної, — то зброя мислі і краси, якій суджено завершити відвічну боротьбу народу побідним кантом, хоралом, — й Мирон мав стати в перших лавах нових воїв, озброєних новітнім оружжям: "Месники дужі візьмуть мою зброю, кинуться з нею одважно до бою!"
Не судилося… І як він опустився до того, що тієї зброї взяти до рук не має права; збагнувши глибину свого падіння, Мирон утікав від людей і від себе самого, та нікуди втекти не міг, не мав де сховатися; до його свідомості щораз навальніше вдирався страх, що Богдан послухається братової поради, що ганебне слово "так" переповнить на тортурах чашу його терпінь, й він погодиться перейти на бік ворога, — і прийдуть до Боднарівки разом з облавниками Богдан і Воронюк, а люди їх проклинатимуть, будуть плювати їм услід, при зустрічі з Мироновими батьками відвертатимуть голови й пальцями тикатимуть на гніздо зрадника, і в цьому винен буде тільки Мирон; він ходив містом, у відчайдушному страху оглядаючись, чи не побачить де на вулиці бойових побратимів у новій ганебній ролі; до книжок не наважувався й заглянути, бо як йому тепер прийти до Шевченка, Лесі Українки, Франка, які матимуть право збатожити його найпогордливішими словами: "раб, підніжок, грязь Москви", "паралітик з блискучими очима", "приречений в сусіда бути гноєм" — і це правда, правда!
Мирон перестав відвідувати заняття літературного гуртка, до якого належав тільки він один, на уроці літератури уникав погляду Штрауса, під час перерви зникав з класу, щоб не спитав його професор, чому не приходить на гурток, — а як він міг прийти до улюбленого вчителя із забрудненими руками й душею, хіба цього Штраус не помітить?.. Та все ж якось перестрів у коридорі вчитель свого учня, поклав долоню на його плече й довго дивився в очі — бачив, що в Мирона трапилося тяжке лихо, то хай би поділився ним з учителем, та учень мовчав, бо що мав говорити: про те, що спіймали Богдана — то сказав би, таких бід сьогодні повно, але що сам став зрадником — як до цього признатися?! Штраус зрозумів: хлопця зранив якийсь великий біль, й не може він з ним впоратися, заглагоїти його, то сказав тільки: перечекай ту мить, яка може кинути тебе у прірву, звідки вже нема вороття, знайди в собі силу перечекати кризу, а коли вона мине — оглянешся назад і зрозумієш, що навіть найтяжча біда не вартує непоправного вчинку; з будь–якої ситуації людина спроможна вибратися — силою волі або каяттям; не покидай своєї мрії, сину, бо аж тоді, коли її втратиш, прийде до тебе справжнє горе…
Пішов Штраус і більше не викликав Мирона на розмову й не нагадував йому про неї згодом, коли хлопець прийшов на заняття гуртка; вчителеві слова зняли з душі Мирона іржу самозневаги, й віра, що Богдан не зламає присяги, зміцнювалася в ньому; Мирон усвідомлював, що в нинішньому важкому часі не завжди витримує — ламається людська воля, настала пора найвищих злетів і найницішого упадку духа, і той, хто впав, мусить знайти в собі силу піднятися, — що ж би то сталося на світі, якби усіх із зраненим сумлінням потрощив, мов смерч, непроглядний розпач?
Пані Бурмістрова теж бачила, що коїться щось із її льокатором; вона любила пана Миронця, мов рідну дитину, а розрадити не вміла; своїм простодушним оптимізмом могла втішати хіба що паню Макольондрову з–над Чорного потоку, а Мирон витав у іншому, недосяжному для неї світі, тож тільки ласкаво всміхалася до нього й ждала несподіванки, яка могла б роздрухати Мирона з жури; така нагода незабаром трапилася: одного дня, забачивши, що Мирон повертається зі школи додому, вийшла йому назустріч і, немов прапорцем, помахувала конвертом: був то лист від Йосафата.
"Дорогий приятелю…" — визирнули з трикутника розкритого конверта два слова, Мирон нетерпляче вийняв листа й у цю мить боляче відчув, як бракує йому давнього побратима, з яким він виростав поруч — через дорогу, що відділяла село від учительської садиби, й хоч була та доріжка вузенька, проте іноді ставала неперехідною межею, що розділяла село на два різні світи, і тільки для Йосафата, який зрівнявся своїм духовним зростом з людьми, що заселяли учительський будинок, був прокладений місток — немов знак рівності… А чи рівності? — думав цієї хвилини Мирон, чи не доведеться йому самому невзабарі переходити через той місток й наздоганяти свого ровесника, котрий самостійно й безоглядно вирушив у світ власні сади садити й вирощувати в них небачені досі плоди; та згадалися останні Йосафатові слова, цинічно кинуті під час прощання: "А мені не треба такої України!" — спливли у пам’яті й засіяли душу сумнівом: а чи в тому Йосафатовому саду не проросте згодом чортополох, що заглушить щойно пророслі деревця, й чи варто буде Миронові наздоганяти колись свого ровесника?
"Професор Зарицький, — почав Мирон читати листа, — проекзаменував мене: розмова з ним на кафедрі вищої математики Львівської політехніки тривала майже дві години — я геть змокрів, і коли нарешті суворо стиснуті уста професора розійшлися в усмішці, а цапина борідка бадьоро настовбурчилася, я зрозумів, що він візьме мене в учні… Живу тепер у студентському гуртожитку, а ще інститут, за клопотанням Зарицького, надав мені одноразову грошову допомогу — її на прожиття, звісно, не вистачить, то я на товарній станції влаштуюся вантажником; незабаром складу екстерном екзамени на атестат зрілості, а тоді — в науку. В науку, брате! Передчуття найвищого щастя огортає мене на одну лише думку, що за якихось півроку зайду в аудиторію фізико–математичного факультету Львівського університету, куди збираюся поступати, і ніхто ніколи не побачить з–поза книг навіть моїх вух! І працюватиму за двох, за трьох, за чотирьох!"
Мирон відвів від листа очі, йому треба було цієї миті зібрати всю свою волю, щоб задавити хробака заздрості й жалю до себе: гей, та чи ж то він, Мирон, зможе коли–небудь написати Йосафатові подібного бадьорого листа; який же то екзамен майбутньому професорові зуміє він скласти — з якої літератури, які твори візьме для аналізу, кого муситиме прославляти, щоб потрапити за університетську парту, — чи хоч одне слово зі Штраусової науки позитивно оцінить екзаменатор, а в Йосафата — формули, рівняння, інтеграли, які не міняються ні за яких політичних систем!..
"Я колись тобі, Мироне, розповім, з якими почестями мене зустріли на львівському вокзалі ростовські жуліки: стягли з мене рюкзака, розв’язали, а там — книжки, то вони й пішли, матюкаючись… А ще маю серію радянських, чи то пак, антирадянських анекдотів для тебе — вмреш зі сміху… Але то колись, а тепер хочу перейти, як це і личить квазістудентові, на високий штиль й поговорити про нас з тобою… Під час останньої нашої зустрічі бовкнув я непотрібне, хоч думав зовсім інакше, й ми холодно розійшлися… Різні ми з тобою, хоч і росли разом: як рівні бавилися в свинки, хвостача, перескічки, та не однаково виховували нас наші батьки, а мене до того ж не батько виховував, а дід Федір; в тебе щоденно вливали щораз то більші порції ідеалізму, начиняли патріотизмом, ти проходив муштру доброго тону, я ж навчався в діда практицизму, а у бджіл — самостійно трудитися. О, як вони чорно, проте злагоджено і результативно працюють!.. Мене ніхто нікуди не спрямовував, мені показали тільки найвищі зразки корисної роботи, і я до всього мусив доходити сам. І коли змалку бачив, як виростає найкращий у селі дідів сад, то знав, що не сам він плодоносить, що його пантрує всесильний бог дерев — мій дід, а десь–то він набрався науки деміурга — сто поколінь працювало, щоб витворити таке вміння: той правічний досвід, дідом знайдений і помножений, — то внутрішня людська свобода, яка виліплює з учня вчителя, тож і я сам мусив учитися виліплювати із себе самостійну особистість, яка має вміти самотужки прокладати собі в житті шлях.
Ми з тобою виросли в неволі: тебе навчали стояти супроти ворога з відкритим заборалом й гострити на нього ножа, і тому ти прагнеш стати гайдамакою, який чесно бореться і чесно програє, бо слабший за ворога єсть. А я знаю, що в наших умовах можна чогось добитися тільки в такий спосіб, як це робить пасічник: одягає на голову машкару й занурює її у вулик: бджоли гудуть, облипають, кусаються, а врешті звикають і, переконавшись, що ти не пасічник, а така, як і вони, бджола, віддають тобі мед.
(Продовження на наступній сторінці)