Різношерста юрба одягнутих у сардаки, кептарі й гачі ненавчених селюків, з яких не всі вміли закладати в автомати диски, були підняті, й жах спотворив обличчя парубків, бо зрозуміли, що їх посилають на вірну смерть; почулися схлипи, зойки, хтось уголос молився; позаду хрипів голос Шкрупили "вперьод, вперьод, йоб вашу мать!"; над головами стребків свистіли кулі, послані з обох боків, порятунку чекати було нізвідкіль, й хлопці підводилися із землі; хто ж вони, ця потороч, думав Павло Воронюк, косуючи очима на кумпанію, серед якої довелося йому опинитись, і як це так сталося, що я, вишколений у старшинській школі "Олені", підхорунжий УПА, знаходжуся серед злодіїв, мародерів і дезертирів, і що мені тепер діяти — стріляти у своїх?; Воронюк з огидою дивився на заслинених й засльозених парубків, що вставали й знову падали долі, він проклинав себе за малодухість у Камеральному лісі — але ж таки врятував себе й Богдана від неминучої смерті, й обидва ми живі, живі!; а може б я… та хто мені повірить, якщо й перебіжу, як поясню своїм, чому пішов у стребки; Павло відчув на шиї холодний дотик петлі й розстібнув комір гімнастерки; та враз він таки схопився й рвучко подався вперед, залишаючи банду стребків позаду; "ти куда, стой, вернісь!" — почувся крик Шкрупили, та Павло вже вернутися не міг — краще загинути, ніж жити серед цієї сірої зграї зрадників і кретинів; Воронюк щодуху побіг вперед з піднятим над головою автоматом і волав до партизанів, що залягли за кулеметами: "Браття, простіть, рятуйте, я ваш!"; Буркут пильно приглядався до перебіжчика, а коли той допадав уже до лісу й можна було розгледіти його обличчя, вистрелив у стребка, й одночасно пролунали постріли з боку облавників: карали Воронюка за зраду чужі й свої; в цю мить згадалися Павлові слова Богдана Шинкарука, мовлені в лісничівській сторожці: "Ти навіки станеш чужинцем на своїй землі!"; смертельно поранений, він упав і слухав, як стихає у грудях серце, й жадав помсти за свою ганьбу; стребки бігли до стіни лісу й падали, скошені кулеметними чергами; стрілянина врешті стихла, й тоді піднялися енкаведистські роти, Шкрупила скомандував до наступу, й вичікував, поки останній солдат його мине; партизани відступили й зникли в гущавині лісу; роти розділилися й побігли за ними навперейми; Шкрупила врешті зупинив солдатів, які заходили в пастку, оголосив відбій; на землі лежали трупи стребків — не зважав на них, він зосереджував сили, щоб увійти в Трійцю і стати там гарнізоном; мимохіть згадав про стребка Воронюка, якому ніколи не довіряв і тримав його завжди біля себе: "перебігав до своїх, гад, а вони його… і по заслузі!" — і цієї саме миті, коли думав про Воронюка, зустрівся з його очима: стребок лежав на землі й дивився на лейтенанта із згасаючою ненавистю; Павло з останніх сил звівся на лікті, дуло автомата ніби само собою наставилося на Шкрупилу; Воронюк натиснув на гашетку і розрядив весь диск.
XV
Бій тривав від ранку до полудня, і стихла враз темна діброва, поринувши в правічний спокій, ніби ніхто ніколи й не порушував його; столітні дуби понуро стояли, з докором дивлячись на людей, які обрали собі лісовий затишок для кривавого герцю, забувши про найсвітліше свято Примирення, що мало настати за тиждень; на галявинах жевріли густо всипані жовтими котиками кущі великодних верб, немов згасаючі ватрища, й прошепотіла Юлія ритуальну примівку "шутка б’є, не я б’ю, віднині за тиждень Великдень"; вона йшла поруч з Іваном у стрілецькому вбранні й думала про домашній великодний стіл, що пахнув крутими яйцями і хроном, а паска, уквітчана бароковими качуриками, висока, мов капличка, пишалася на столі поміж найдобірніших страв і тарелів, вивершених космацькими писанками, а зелений барвінок з синіми чашечками цвіту покривав краями сніжно–білу скатертину; за великодним столом стоїть батько з просвітленим, немов перед причастям, обличчям, поруч нього мати схилила голову в побожному екстазі; навпроти батьків — два хлопчики у вишиваних сорочках, а вона, Юлія, у малиновій блузочці цвіте поміж братами, немов тюльпан на квітнику серед гвоздик, й після молитви урочисто мовить батько "Христос воскрес!", дозволяючи родині входити в оновлений великим святом час ще кращою, добрішою, дорослішою, — й так з року в рік, і виростають діти, а батькам ввижається їхня добра доля, й вони моляться за їхнє щастя; — яке ж нині те щастя, а зовсім не таке, як уявлялося колись, сьогодні воно перемінилось у надію — і мовчать дзвони на дзвіницях біля опустілих церков, позападалися під землю святі собори, як та церква на Пиконеві, що за монгольської навали сховалася у багновищі під торф’яним кожухом, і, може, тільки вона одна виживе, бо на землі сваволить диявол, і вирине храм колись з підземних тіснин у своїй непорочній чистоті; щастя нині лише в надії на те, що людська кров не пролита марно; за тиждень батько з матір’ю стануть, осиротілі, за великодним столом й заворожуватимуть три порожні дитячі крісла й будуть вірити…
Гупотять попереду стрільці лісовими тунелями, які виведуть їх на Цуцулин, звідки недалеко до Пиконева, позаду тягнуть кулеметники свої "максими", вони наздоганяють Буркута й доповідають йому, що енкаведисти несподівано повернули на Семаківці — щось там у них трапилося, чомусь спалахнула серед пайдьошників стрілянина, й солдати понесли вбитого офіцера до свого обозу — так ось чому вони перестали переслідувати партизанів; Буркут не може вгадати, що за веремія зайшла у ворожому стані, та досить того, що якась притичина дала час для відступу; отож сотня Богуна відпочине на Пиконеві, а потім із "Сурмою" вирушить через Шпаєве на Шешори, й на неприступних скалах над Пістинькою партизани займуть оборону й загородять дорогу на Космач; упівська розвідка встановила, що акція Моліна розпочнеться у Великодну п’ятницю: підрозділи майора мають оточити Боднарівку від Волового через Сталащукову гору аж до Коростів, й тоді сотня Гонти вдарить большевикам у спину з кропивиського городища.
"Буде гаряче, — сказав Іван до Юлії, — і ти залишишся в батьків". Юлія непорозуміло глянула на Буркута, однак промовчала, сказала тільки: "Ми завтра до них зайдемо" й, даючи Буркутові зрозуміти, що далі вести цієї розмови не хоче, заговорила про інше.
…чому ти вбив його, адже він ішов до нас з повинною; ти ж не знаєш, кого я вбив — то був Воронюк, який віддав твого брата в руки Моліна, й Богдан сидить у тюрмі, чи ж то я мав приймати зрадника назад у наше військо й пробачати йому найтяжчий злочин?; я не знала, що Богдан…; тільки не розпачай, все відбувається так, як має відбуватися на війні…
Василь Маланюк зустрів сотню Богуна на пиконівській галявині, стрільці розкладали намети. Василь приймав від Буркута розпорядження.
"Післязавтра вирушаємо за Шпаєве, й твоя чота з нами", — сказав Буркут, та Маланюк промовчав, потім узяв Івана за плече, завів до хати й показав на постіль: біла голівка насилу відірвалася від подушки й пірнула, зів’янувши, в мережаний напірник, а великі голубі очі тривожно дивилися на Буркута й благали, щоб не забирав від неї Василя; він потім до вас прийде, говорила поглядом, я довго його не затримаю; медове волосся розсипалося по ліжнику й на чілці рівно розділилося. Наталка водно чесалася, заплітала та розплітала косу — до останньої миті хотіла бути гарною для Василя; бліде, мов бібулка, личко на щоках запалося, і вся врода, яку мала, перелилася в очі; Наталка переводила їх з Василя на Буркута й зачаровувала — щоб не осамотнили її; почекайте ще трохи, — вже долинають з Язвин приязні голоси Оксани і Софії, вони кличуть мене до свого гурту, і я скоро піду до них, вже хочу йти, та ще дрібка життя теплиться в серці й не пускає…
"Вуйку Василю, — прошепотіла з тим, ще дівочим пошанівком, як тоді, коли вперше пізнала його на моховій галявині, — скажіть, що не покинете мене", — і стихла, сказані слова були останніми, більше для мови сили не мала, й глянув Маланюк на Буркута.
"Ви йдіть, а я її не залишу… Якщо допоможе Господь — потім до вас доберуся. Буду при ній до останку, погляньте: це все, що я любив на цьому світі… І ще маю думку: люди по–різному метикують: одні бояться, що через нас спалять село, а інші — що підемо, й хто їх оборонить? Я тутешній і повинен із своєю чотою залишитися в селі".
Ніщо нікого вже не засмучувало, ніщо і не втішало; усе, принесене життям, сприймалося як належне, й ця рівновага була джерелом людської витримки: провалля горя і скороминущі втіхи виснажили душі й залишили в них спузу приреченості й збайдужіння, серця взялися кременем із затаєними в ньому іскрами надії — можливо, спалахнуть вони колись вогнем, якщо не спопелить їх туск; пані Марія тихо зойкнула, коли до хати зайшли Юлія й Іван; Шинкарук кинувся до доньки й міцно, до болю, притиснув її голову до своїх грудей, і так вони довго стояли, боячись розімкнути обійми, відчуваючи, що вдруге таке щастя не повториться; "шутка б’є, не я б’ю, від нині за тиждень Великдень!" — проказала, всміхнувшись, Юлія і гілку верби з жовтими котиками поклала на стіл.
"Ти залишишся дома?" — без крихти надії спитала мати.
"Моє життя лише з ним, мамо, й інакшого я не хочу… І що з того, якби й залишилася: хто може нині вгадати, де безпечніше, а з Іваном мені нічого не страшно… І як би я жила без нього — лише з мріями і патріотичним фразерством?"
"Не треба про це більше, — сказав батько. — Такий час, що не ми керуємо собою, а доля нами… Я лише думаю про марно втрачені життя…"
(Продовження на наступній сторінці)