Біль пригас: шість домовин з убієнними мужами відпливли за небокрай і канули у вічність, а життя, таке байдуже до смерті, силкувалося заполонити світ найскромнішою, проте найвсесильнішою втіхою самого існування на землі… Існування непевного, нестатного, пригніченого, а все ж цікавого через свою неповторність — і незважаючи на те, що день відо дня шугали по місту все нові звістки про лісові бої, про нічні арешти, про те, що тіла вбитих партизанів облавники виставляють біля сільрад для розпізнавання, а матері й батьки, заглушуючи в серцях найстрашніший біль, не признавалися до мертвих синів — і варто було матері заридати, як на її обійстя наскакували червоні опричники, виганяли з хати сім’ю до найменшого пуцьвірінька й везли на товарну станцію, де стояли вагони для вивозу людей в Сибір; і незважаючи теж на скупий переднівок з причини повальних заготівель зерна, на обридливу тарабарщину про щасливе й радісне життя, що виригалося як день, так ніч із радіогавкачів, причеплених до кожного стовпа, й на безперервне вкраплювання більшовицької брехні, що отруювало душі, — незважаючи ні на що, відбувалося навчання в школах, учні брали участь у хорових гуртках, розважалися на міських танцювальних майданчиках, в театрі йшли вистави, й одужалий від тифу красень Василь Симчич грав Петра в "Наталці Полтавці", осиротілий Юрко Сербинський продовжував співати в церковному хорі, й на "Буде ім’я Господнє" дзеленчали від його басових нут дзвони на дзвіниці; професор Штраус зачаровував учнів божественними пасажами з "Інтермеццо", які прославляли красу природи, вчив шибеників слухати дихання українського степу вухами Данилка із "Дитинства" Юрія Яновського, вчувати музику самого сонця в поезіях Павла Тичини й бачити, як загоряється на заході жертовник Богові, й день обсипається, мов мак; у такі хвилини Мирон забував про Богдана, який не знати чи й живе, і про Юлію, зниклу з коханим за межею легального життя, й про себе, залишеного на свободі й ущемленого в лицарській гордості з причин малолітства, забував, — все світове лихоліття переставало для Мирона існувати, коли він переміщався — на уроці або на занятті літературного гуртка — в духовне поле вчителя Штрауса і щораз більше впевнювався в незрадливості свого літературного покликання; він фізично відчував, як дотикається до нього, огортає, овіює, поглинає чар художнього слова; воно, те слово, ставало світлом, яке розсіювало первісну темряву над Мироновим щойно створеним світом; мудрий учитель допомагав йому систематизувати почерпнуті в гімназії знання, а з нових — засмічених більшовицькою облудою, вміти відсівати фальш, гнилизну, непотріб і ховати на дні душі тільки чисте золото правди…
Говорив до нього професор Штраус, вгадавши найпотаємнішу мрію свого учня, — говорив натхненно, і здавалося Миронові, що чує він голос новозавітного пророка.
…Прийде час, і ти спіймаєш крилатого Пегаса, приборкаєш його, і стане він з тобою нерозлучний, мов Росінант із Дон Кіхотом; і як би не виглядав твій кінь, а для тебе він буде найкращий, найздольніший і найпрудкіший, бо — твій; і ти на ньому — найвправніший вершник, і дорога твоя з усіх доріг стане найзаманливіша, а твій лицарський похід — найцікавіший, і найдоблесніші здобудеш перемоги… Хто ж би то міг був переконати хитромудрого ідальго, що їздить він на сухоребрій шкапі, що спис його — надломаний штурпак, що Росінант шкандибає, а не летить стрілою, і що того світу, до якого так уперто прокладає шлях мандрівний лицар, насправді немає? Ніде не побачиш у реальному житті живих героїв роману, драми чи поезії, справжнього антуражу, змальованого на картині, — то тільки уява творця перемінює штурпак на срібну піку, затулу від кагли — на Ахіллів щит, шкапу — на Пегаса, але ж вони, саме вони залишаються вічно живими, а справжні реалії гинуть… І хай сміються дотепні недотепи з наївного Дон Кіхота, спостерігаючи, як він із неймовірними зусиллями долає опір висот, зустрічного вітру, видимі тільки для нього чорториї, глевкоту ґрунту, дике каміння, але таки протоптує перші путівці на необжитих теренах; і не падає на передні ноги Росінант, усвідомивши для себе, що він крилатий Пегас, а на його хребті сидить найхоробріший лицар, котрий бачить у далині не смердючі корчми, а зачаровані замки, в яких живуть могутні велетні; ну і хай здається приземленій черні смішним і беззмістовним твій лицарський похід, хай сіроми за животи беруться від реготу на появу твоєї омріяної Дульсінеї, яка своєю подобою не припала їм до смаку, хай заскорузлі в життєвих буднях домочадці завертають тебе, впертого мандрівника, з дороги, все одно ти втечеш серед ночі з їхньої Ламанчі й далі йтимеш до своєї мети під глузи і свист хулителів, бо інакше чинити не вмітимеш; ти зростешся з Пегасом, немов кентавр, і коли він полетить — летітимеш і ти, а коли впаде — то й ти загинеш: така вже доля митця, а ним стає тільки той, хто хоч раз, немов Дон Кіхот, уздрів за небосхилом звичайного світу казкову країну і сприйняв її за реальну… Вдивися, сину, в чистоту свого горизонту і сягни до нього чистими руками…
О, який то був чарівний час першого закохання в мистецтво — і ніщо не збурювало й не забруднювало цього великого почуття, й Мирон був чистий, мов янгол.
У такому стані духовної чистоти несподівано й жорстоко наплинув на нього зсув чорного болота реальності, й забруднило воно білизну його душі й на довгий час вбило в ньому відчуття краси — гей, та бо не знав іще тоді наївний хлопець, що мистецтво народжується не тільки в райських садах та на буколічних левадах, а дуже часто в отхлані бруду й розпачі.
Лютневого післяобіду Мирон повертався зі школи на квартиру: добра мова вчителя вщерть виповнила його душу розумінням найвищої краси штуки, і яка грань прекрасного найвідчутніше діткнулася його серця — не вмів би сказати: чи то мед мудрості Шевченкової "Марії", чи музика волинських озер з "Лісової пісні", а може, — плач Іванової сопілки за втопленою в Черемоші Марічкою Гутенюковою, або ж — чиста душа благородного ідальго стала його, Мироновою, душею; хлопець був задивлений в незбагненне мистецьке потойбіччя, жодні примари реального світу його не зваблювали, навіть груба сила, здавалось, не змогла б тепер зрунтати солодкого марева краси, йому явленої…
Та раптом… Раптом вдерлася та сила, проламавши його груди, в саме серце й увіп’ялася страшною правдою: від ратуші до Ринку на тротуарах спинялися люди, тривожне шемрання пронизувало натовп й чулися в ньому розпачливі сплески притишених зойків: ведуть партизанів… свій своїх веде… Боже, яка ганьба! — провадить братів до тюрми й оком не кліпне… яничар проклятий… та що ж це діється на світі?.. Мирон протиснувся до бровки тротуару й побачив двох арештованих — хлопця й дівчину, — що йшли із закладеними за спину руками: синяки вкрили плямами обличчя дівчини, а в юнака під очима криваві капшуки; за ними йшов упівський старшина з автоматом напереваги, а на віддалі двох кроків — офіцер і солдат; офіцер позирав скоса на людей і злобно посміхався, а конвойний упівець дивився перед себе мимо людських облич; конвой із арештованими наближався, Мирон невідривно вдивлявся в знайоме обличчя партизана і враз тихо скрикнув, затуливши долонею рота: був це Богдан і вів його підхорунжий Павло Воронюк — той самий, який так палко промовляв у домі Шинкарука про необхідність і велич партизанської боротьби!
Арештовані й конвойні пройшли мимо, і перша думка була в Мирона — втікати; він сам не знав, куди втече й чому має це робити; в мозку болісно пульсували слова Воронюка "Ми мусимо стати героями" — так оце і є той твій героїзм, падлюко, і як це могло статися, що ти зрадив товариша по зброї, і що тепер робити? Мирон побіг навмання через Ринок, але спинився: треба чимшвидше дістатися до Боднарівки й сповістити батьків про нещастя; та не зробив цього: повернувся й нишком пішов услід за конвойними, готовий благати військових, щоб відпустили брата.
Енкаведисти завели арештованих у тюремну браму, а Воронюка залишили на вулиці; Господи, таж він може втекти, чому не втікає, але підхорунжий стоїть каменем: "раз тільки ступиш — і пропала воля"; Мирон підбіг до Воронюка — той зразу упізнав Богданового брата, та відступив удаючи, що його не знає; Мирон наступав на підхорунжого й крізь плач запитував, що це означає, що він на волі, а Богдана повели в тюрму, його ж розстріляють! Воронюк бачив, що не відчепиться від хлопця й люто гаркнув: "Бо дурний твій брат, я погодився піти в стребки, щоб потім утекти до своїх, а Богдан затявся, герой великий!" — "Врятуй, врятуй мені брата!" — ридав Мирон і простягав затиснуті кулаки до Воронюкового обличчя; "Як я маю це зробити? — примружився зрадник. — Передати йому твою просьбу, щоб він теж у стребки записався?"
Миронова розпука була безмірна, думка про кару смерті для Богдана скаламутила розум, він вимовив "так" і пірнув із цим словом у брудну каламуть, де борсався, тримаючись на плаву, Павло Воронюк, — і збагновіли сині волинські озера, й затихла Лукашева сопілка, Дон Кіхот упав з коня, зламавши списа, обпалені вогнем карпатські смереки стали штурпаками, а на попелищі сидів чорний арідник і лементував утішно: "Є мої кози, є мої кози!";
(Продовження на наступній сторінці)