…Вдова Марія прийшла до Наталки на Святий Вечір, готувала кутю і все позирала на доню, доглядаючись на її обличчі просвітку здоров’я, яке доконче мало прийти до неї із заміжжям, бо любов — то лік цілющий, а такої любови, як у Наталки з Василем, світ ще не знав: коли приходив — носив її на руках і обціловував, а вона все легшою ставала, і просив Василь Господа, щоб дожила до весни, а тепло додасть їй сили; тріщали люті морози на Пиконеві та Язвинах, і не чутно було в пущі ні добрих, ні злих духів — все завмерло у снігових потопах, скованих товстою шарінню, яка не провалювалася під ногами; Наталка сиділа на постелі й гріла руки до полохливого вогню, що палахкотів у печі; в хаті було душно, а вона мерзла і все допитувалася в матері, чи скоро прийде Василь; вже йдуть, ідуть, йно їх не видно; а я гарна нині, мамо, я гарна?; ти найкраща в світі, бо чого б так любив тебе Василь?..
Марія зраділа, побачивши, що Наталка зсувається з постелі; тримаючись за побічницю, вона підійшла до віконця, сперлася ліктями на підвіконня, продмухала шибку й притулилася чолом до скла; так вона й завмерла, придивляючись крізь вікно в ніч, й запитала її мати, що вона там бачить, але Наталка не чула: їй явилося видіння, якого мати уздріти не змогла б…
Марія застерегла дочку, щоб не дивилася у вікно до вранішньої зорі, бо в темряві злі сили блукають, але й цих слів не почула Наталка; вона побачила, як з лісу, збиваючи клепанями кетяги снігу із смерекового гілля, виходили на подвір’я мольфарового обійстя не вовкулаки і не упириця Лісна, а добрі люди: були це сам мольфар Іван, вуйко Мироняк і Федір Юлинин, які досі незримо перебували в язвинівських нетрях, а у святвечірню ніч, перед Різдвом, мов ті три зимові місяці з казки, вийшли на раду, посідали на пнях, й скрушно зітхнув вуйко Мироняк, поскаржившись, що злодійська куля перешкодила йому дізнатись про найважливішу для нього і для всього боднарівського люду істину: чи можна буде в тих колгозах, що мають заснувати большевики, хоч раз на день добре наїстися, бо якби таке могло статися, то для чого брати зброю в руки, воювати, гинути і врешті вибороти таку свободу, що й раз на два дні сухої ріски в роті не матимеш; Федір Юлинин бідкався, що бджоли вимерзнуть у вуликах, бо нема кому їх допильнувати: ні Ілько, ані Юзьо до борті не надаються, а як не буде бджіл, то не зародить сад, а не зародить сад, то звідки візьметься мармоляда до хліба, а сливова мармоляда — найпоживніший харч на переднівку; мольфар Іван мав найповажніший клопіт: відколи став духом, не може тримати чарівного топірця в руках, і хоч заклинання не забув, та без келепа воно не чинне; і ось настав Святий вечір, а нема як викликати лютого Чорногора на двобій, нема способу налякати його — щоб сидів сумирно в своїх гірських розколинах як зимою, так і літом; кожен край, мої ґазди дорогенькі, має злу силу, яка вряди–годи дає про себе знати пожежами, градобоями, буреломами, проте воля мольфарів уміла стримувати її святвечірнім заклинанням; що ж сподіється на світі, коли та зла сила зірветься з прив’язі й нашле на людей чортів рогатих, вихорів злих, домовиків чужих, які в старих житлах нові порядки заводитимуть, і не встигнуть люди вікон позачиняти, цебри та відра горі дном поперевертати, щоб не зачаївся в них чужий дух; і прилетить лютий Чорногор хижим яструбом, чорним круком, диким вепром, отруйним змієм, голодним вовком, а найпаче — жорстоким чужинцем: розійдуться тоді дерева і з гір повтікають, чорні зливи витиснуть ріки з берегів, поля замуляться баговинням, мертві встануть з гробів лякати живих, і нашої благословенної Боднарівки під небом не стане…
Зігнула мольфарову спину тяжка жура, і змізерніли перед нею клопоти вуйка Мироняка і Федора Юлининого, бо мовив старий Іван про погибель села, а не пасіки, про знівечення всього народу, а не однієї людини, а втім, зажура була у всіх подібною, бо смерть однаково відбирає життя — бджолі, людині чи всій громаді.
Довго сиділи ґазди в задумі, й ураз схопився мольфар, бо безнадійний розпач дійняв його душу, він простягнув угору руку, немовби хотів спіймати кинутий з неба топірець, та його не було, й зів’яв мольфар у невимовному туску, а тоді на порятунок зажуреним мужам явилося нове видіння: з лісу на подвір’я вийшли і стали поруч три жінки — білокоса Оксана, чорноволоса Софія й марна від любові Олена, яка теж уже встигла покинути спорожнілий без Федора світ; вони, усміхнені й добрі, несли, передаючи з рук у руки, золоту чашу, що яріла, мов сонце: сніг заіскрився міріадами діамантів, зчахнув лютий мороз, і надія зігріла серця мужів; чаша була наповнена черленим церковним вином, й жінки дали пити з неї чесним ґаздам, стратованим журбою.
Пугукнув пугач у лісі, й стрепенулася Наталка, чекаючи в тривозі, що сяде зловісний птах на стріху, щоб провістити їй смерть, та пугач замовк, зникли й привиди з мольфарового подвір’я, а тоді вийшли з вивозів молоді стрільці в мазепинках і з крісами на плечах, поставали перед вікном й заспівали похвальну пісню найкращій на світі дівчині, й відчула Наталка, як входить у неї молода сила.
Ой у Львові, Львові, в кралевськім дворі
Там танчик водив самих дівочок,
Самих дівочок, самих панянок,
А найкраща з них панна Наталка.
Приходить ід ній батечко її:
Доню Наталко, час додомоньку;
Йду, таточку, йду, най танець дійду;
Танець не дійшла, у другий пішла.
Приходить ід ній матінка її:
Доню Наталко, час додомоньку;
Йду, матінко, йду, най танець дійду;
Танець не дійшла, у другий пішла.
Приходить ід ній миленький її:
Мила Наталко, час додомоньку;
Танець не дійшла, з миленьким пішла.
Ой дай, Боже, Святий Вечір!
Розтворилися двері, до хати зайшла гурма стрільців, а попереду всіх Василь Маланюк; "Христос рождається!" — привітався, матері вклонився, потім — жоні своїй; Наталка припала до Василя й зойкнула: "Скажи, скажи, що не по мене вони приходили!"; Василь заспокоював кохану і вкладав у постіль, а стрільці віншували їй щастя та життя довгого. І закружляв пугар по руках воїв, стрільці пили й колядували — воля панувала над усією Боднарівкою аж до світанку.
А вранці, на Різдво, Юзьо шалено розкрутив колесо учителевої криниці, шугнуло відро в темну глибину, з розгону вдарилося об кружало води — бамкнув і відлунився по всіх кутках села, немов на сполох, дзвін, і вільна з вільних Юзьова коляда "Нова радість стала" вже не могла заглушити розбудженої тривоги.
X
Майор Молін вперше за час своєї служби в системі "Б–Б"13 зазнав справжнього тріумфу: він побачив у стані УПА найпідлішу зраду, яка умить розвіяла його страх перед монолітністю української партизанщини, — на власні очі побачив, як із оточеної енкаведистами сторожки в Камеральному лісі вийшов упівський старшина з піднятими вверх руками й гукнув до облавників: "Виходжу з повинною!"; старшина кивнув головою на відчинені двері вартівні, Молін з наставленим автоматом увірвався досередини й спинився, побачивши на долівці партизана із зв’язаними назад руками; стрілець був непритомний, з його тімені стікала кров.
Майор злорадно зареготав, утямивши, що з цієї миті від лісової сторожки відраховуватиметься крок за кроком його переможний марш: сталося те, чого не могли добитися ні провокатори, заслані в УПА, ані карателі — серед повстанців розпочався духовний злам, який згодом сточить їхню, здавалось, нездоланну волю до незалежності; в зневірену душу Моліна вселилася упевненість завойовника.
…Після вечірньої розмови з Болідовим і Шкрупилою в коломийському ресторані майор не мав спокою: старий чекіст добре знав, що хтось із підлеглих офіцерів донесе про його сумніви у вищі інстанції, адже в системі державної безпеки всі до одного службовці були донощиками й не могли ними не бути: існував неписаний закон про кару за недонесення; Молін тяжко картав себе за хвилеве розслаблення: вражений військовою вишколеністю партизанів у космацько–прокуравській операції і їх відчайдушним героїзмом у боях під Молодятином, до того ж, підігрітий горілкою, він скапітулював й необачно розпустив попруги обережності; а втім, і цієї миті, коли стояв над зрадженим стрільцем, крамольна думка знову майнула в голові майора: а що відбудеться на світі, як рухне колись більшовицький режим? Що відбудеться? — всі вони стануть перед судом нової держави, бо всі були катами й донощиками; майор відганяв від себе єретичні мислі: на його життя вистачить радянської влади, яка нині сягає по сам Берлін і є сильною, — бандерівський супротив несумірний з її могутністю; будь–яка партизанщина без зовнішньої допомоги не може довго втримуватись — залишених на самих себе повстанців раніше чи пізніше сточать зневіра, втома і страх; ось лежить герой, зв’язаний своїм командиром, який напевно ще вчора розпалював у свого підлеглого героїчний дух, а нині стоїть з піднятими руками і проситься в стребки14; Молін згадав, що в штабі жде на допит зв’язкова Сальомея, — о, він доб’ється від цієї жидівки покори — вона заплазує перед ним, й це буде пік його сьогоднішнього тріумфу…
На початку лютого майор Молін отримав із станіславівського управління НКВД наказ розпочати розвідувальні бойові акції на терені військового округу УПА "Говерла", штаб якого знаходився в Космачі, а три сотні куреня "Гайдамаки" розташувалися на форпостах вздовж Прута; Моліну було дано завдання зліквідувати сотню "Сурма", яка під командою Крука зайняла лісничівку в глибині Камерального лісу за Іспасом.
(Продовження на наступній сторінці)