Гощинський оповив руками її стан, вона вся заховалася в його обіймах — зграбна, м'яка, податлива; гарячий віддих обпікав його груди, Анна горнулася, шукаючи захисту від самоти, вдихала запах його тіла і у навальному пориві пристрасті, жадання смутно відчувала, що запах ватрищ, сіна і хвої бентежить її, тривожить, — де перебував Северин ці довгі тижні, в яких лісах, нетрях, куренях ховався, мов від хортів загнаний звір, як далі житиме цей засуджений до страти муж, де знайде місце для ночі з нею, коли вони обоє безпечно за стіл сядуть, щоб спожити страву?
— Анно, дружино моя, — прошепотів Гощинський.
Вона підвела голову, відкинула на плечі каштанове пахуче волосся, розтуляючи для поцілунку уста, а очі були сполохані, наче вони ніколи й не сподівалися почути від нього таких слів, немов їй досить було лише краденої любові, нічних химерій, палких поцілунків, потаємних відвідин, а про життя з ним і не мріяла, її очі забігали, заперечуючи почуте, не погоджувалися, забороняли навіть натякати…
Северин помітив у її зіницях цей сполох, змішаний з невтримним бажанням, він відірвався від її уст, випрямився, узяв Анну за стан і повів, слухняну й мовчазну, до двору, відчинив хвіртку, квапно провів стежиною поміж квітами; вона не перечила, піддавалася кожному його рухові; Северин штовхнув рукою двері, Анна сама пішла попереду до спальні, повернулася до Северина обличчям і, не відриваючи від нього спраглого й стривоженого погляду, квапно, щоб не втратити ні секунди дорогого часу, скидала з себе одяг. Він тремтячими руками допомагав їй і роздягався сам, обоє спішили поєднатися, немов за ними йшла погоня; кохалися дико, палко, розпачливо, хотіли якнайбільше зачерпнути розкоші — на все життя, а коли згас урешті пал, залишилася довкола тільки тривога: лежачи горілиць, коханці слухали тепер лише її.
…Анна сиділа на сцені за фортепіано й руками цупко трималася за нього; неподалік стояв Амадей Моцарт–син з піднятою для диригування рукою; все її життя збіглося на цій сцені, хор виконував "Лебедину пісню" Шуберта, мелодія, немов вода навколо острівця, відокремлювала цей малий, знайомий їй світ від великого, незнаного, тут була її батьківщина, земля і корінь, іншої вона не могла знати, хоч і хотіла, а у тому зовнішньому світі, за хвилями мелодії, жив Северин, і до нього вона не мала сили й відваги доплисти.
…Северин стояв посеред вітальні у любінському палаці графа Яблоновського, палац обступила поліція; граф, який дав притулок колишньому повстанцеві Францу Бєльовському, розмовляє в коридорі з комісаром, він не знає жодного Гощинського, а втім, знає, що є такий поет, але що він може робити тут, у Любіш? Голос Яблоновського тремтить: прошу, заходьте, перевіряйте. Поліція вривається до вітальні, застає в ній лакея в лівреї, лакей несе заставлену повними келихами тацю до столу, низько вклоняється. Він ще не старий, та завчено улесливий. Комісар поліції гарикає до нього: "Де Гощинський?!", — лакей, не розгинаючись і не виминаючи погляду сторопілого Яблоновського, знизує плечима, мовляв, мені не належиться нічого знати, — поліція вривається до спальних покоїв. Гармидер, лускіт, шмер у спальнях, поліцаї перетрушують ліжка, відкривають шафи, комоди, врешті розлючені вертаються. Граф Яблоновський блідий, з обвислими складками опущеного підборіддя не зводить очей з комісара, на лакея боїться глянути, а той розставляє келихи на столику й задкує до кухонних дверей. Поліцаї сиплять прокльони: вислизнув, диявол, чи знову їх обдурили? Яблоновський клянеться, що нікого більше в палаці немає, — тільки він, ось цей лакей, припрошує до келихів, поліцаї п'ють і велять повторити, граф квапно відкриває буфет з напитками, наливає сам. За лакеєм слід пропав.
Це сталося після арешту Залівського, — земля під ногами Гощинського стала розпечена, мов гаряча плита.
Карбонарська організація "Zemsta ludu"[82] підготувала виправу Залівського. Лелевель благословив, дав на честь відважного поручика бенкет у Парижі, подарував йому почесну шаблю, яку старий наполеонівець Савера заповідав віддати найбільш заслуженому польському революціоністові. І подався поручик до Галичини, де його, як він думав, чекають повстанці, готові на перший поклик вирушити на Литву, Волинь і Польщу. З групою емісарів добрався він до Львова, емісари розклеїли на мурах відозви, які проголошували початок повстання на засадах рівності й братерства всіх станів; повстанців, звісно, не було, а прихильники Бриндзи–Стабра–Яворського, які ще допивали свої келихи за незалежність ойчизни, збиралися біля афіш і люто здирали їх, злобно вигукуючи, що якісь самозвані партизани хочуть обідрати шляхту і все віддати хлопам.
Залівський не знайшов з Гощинським спільної мови, назвав роботу Северина й Августа відступництвом і з десятком емісарів перейшов Віслу. Вони заходили в села й містечка, проголошували волю, йшли далі, самотні, й урешті їх схопили у лісі під Кросно. На допиті Залівський зізнався, що йшов з Парижа до Львова на явочну квартиру до Гощинського.
…Анна лежала поруч Северина — розкішна й холодно відчужена. Запах ватрищ і хвої, яким просяк Северин, ховаючись у лісах, лісничівках і в селянських курних хатах, відштовхував її від нього. Шал пристрасті минув, речі стали такими, якими вони були насправді: від нього тягло густим і терпким потом, запах хвої нагадував, яку постіль має її коханий, дим ватрищ — яку їжу; на долівці поруч з білосніжною, скинутою в поспіхах білизною Анни лежала чорна купа засмальцьованого чоловічого вбрання. Анна дивилася в стелю, боячись глянути тепер на коханого, щоб і його самого не уздріти в непривабливому вигляді, потім все ж таки скосила крадькома поглядом… Северин лежав горілиць із заплющеними очима, гострий ніс і масивні стиснуті губи виражали вольовитість, незламність цієї людини, і аж тепер за весь час нинішнього перебування з ним разом Анна згадала, що він не тільки конспіратор, не тільки загнаний поліцією підпільник, який і помитися, і перевдягнутися не має часу, а перш за все знаменитий поет, на творах якого виховалося нинішнє покоління і вона через нього запричастилася до святощів людського духу. Спочатку докір, а далі обурення дійняло її: та чи має він право — муж, який панує в царстві штуки, котрому Бог дав те, чим так скупо наділяє людей, вибираючи для офіри мистецтву лише одиниць, — віддавати себе справі, з якою може впоратися перший–ліпший ремісник або мужик?
…Її пальці легко діткнулися клавішів фортепіано, і полилася дивовижна музика, яку вміє відтворювати на інструменті тільки вона; сам Моцарт–син, схвально кивнувши, змахнув рукою… І вона повинна відректися від цього й піти на поневірку, пропасти і не мати змоги більше давати людям духовну насолоду, і не будитиме у слухачів більше радості, бадьорості, цілющих сліз? Хто це зробить за неї, та хіба можлива боротьба без натхнення, хіба можна здобути перемогу без поезії і музики, чому вони, вибрані із мільйона Провидінням, повинні виконувати суспільну функцію нарівні з мільйоном не вибраних? Це глупо й несправедливо, хіба цього не розуміє Северин Гощинський?
…У світі появилася третя книга "Зевонії", поліція ще не натрапила на слід, треба квапитися видати якнайбільше примірників альманаху, — це єдина нині дорога боротьби, яка оправдовує себе. Ще рано покидати Львів. А коли настане критичний момент, він забере Анну і виїде з нею до Кракова — вільного міста.
— Анно, кохана, дружино моя…
Не розплющуючи очей, Северин протягнув до неї руку, та відчув долонею тільки слід од тепліні її тіла на постелі. Схопився: Анна одягалася перед дзеркалом, стояла спиною до нього; її точений звабний стан, розсипане по оголених плечах волосся віддалилися у безкінечність, і він враз зрозумів, що вона відходить від нього назавше, і страх перед непоправною утратою холодом обдав душу, — це надто жорстоко, цього не сміє статися!
Северин швидко одягнувся, підійшов, вона з жалем поглянула на нього і, тихо схлипнувши, припала до його грудей.
— Покинь, Северине, це життя, ти ж великий поет, ти мусиш писати книги для народу, а не гинути за нього, мов безіменний збойник, опришко!
Сахнувся, стиснув у своїй долоні її руки, відштовхнув.
— Анно, ти?! Боже правий, такі самі слова говорив мені генерал Дверницький. А я думав… Так, так, ти колись казала: нині ізольди й дульсінеї не знають про своїх коханих, що борються в темряві… А я додам: не хочуть знати.
Потім сиділи німі й відчужені за холодною кавою. Треба було розходитися, і обоє боялися це зробити, в думці шукали слів, які б ще їх поєднали.
— Ти мене не хочеш розуміти, Северине, — боязко заговорила Анна. — Люди, які створюють мистецькі цінності…
— Облиш, Анно, — різко перебив її Гощинський. — Під час французької революції, коли народові загрожувала небезпека, французи перелили на гармати не тільки дзвони, а й мідну статую Жанни д'Арк.
У дворі почувся гуркіт коліс, форкання коней. Анна виглянула у вікно. Машталір допомагав панові Уруському зійти з брички, взяв у нього плату, потім сів на козли і цвьохнув батогом.
За хвилину до вітальні увійшов господар. Він вимушено всміхнувся, побачивши Гощинського, нехотя подав руку, підійшов до Анни, поцілував її в щоку.
— Я нині щасливий, доню, — він розмовляв так, ніби в кімнаті було їх тільки двоє. — Канцлер нагородив мене титулом стражника галицького коронного срібла. Я гарантований тепер від усіляких непевностей.
— Щастя, вуєчку, ніколи не буває — нині. Воно або в минулому, або в майбутньому, — сказала знеохочено Анна.
(Продовження на наступній сторінці)