А вони підвели голови, і вулицю назвали Руською, і церкву забажали мати, і школу, і друкарню. Та друкарня померлого у злиднях Івана Москвитина була знайдена в підвалах лихваря і коштами русинів викуплена, — перейшла вона з рук першодрукаря в русинські руки, зібрала біля себе мужів учених, яких, здавалося, тут ніколи не було, і виросли на Руській перші борці проти єзуїтського мракобісся, професори визріли, які потім подалися до серця України Києва — в академію.
Єдиний ланцюг — від Івана Федорова через Львів до Києва, єдина жила, єдиний нерв; б'є в креш сердечком Великий Кирило, кличе до себе, то чому Маркіян звертає до брами десятого номера, чи ж сюди пролягає та його дорога, яку обрав, коли приймав материнське благословення у Княжому, чи слід йому заходити в цю браму?
Маркіян прийшов загодя, ніби знав наперед, що вагання терзатимуть його душу, коли наблизиться до умовленого місця, — можна й передумати, можна й піти геть… Вендзиловича ще не було. Маркіян проходжувався правим боком вулиці і кожен раз, минаючи десятий номер, відчував, як спирає йому подих справжня тривога; а дзвін на вежі Корнякта без угаву бив і бив, додаючи упевненості й рівноваги: благовістує на Руській вулиці русинський дзвін, є рущина, то можна і єднатися із слов'янськими братами для спільної боротьби проти тиранії; у нас спільна кров, а різні імена, і вдача різна, і звичаї в кожного свої, та рівні перед матір'ю Слов'янщиною. І станемо добрими сусідами, — у кожного своя хата, своя віра і свій вівтар, а на спільний жертовник всяк несе свою пожертву, виплекану власними руками й розумом; з гідністю несе і гідно приймають її єдинокровні брати.
Проходжувався і думав про те, що вже складений сукупно з Іваном і Яковом альманах "Зоря, писемце, присвяченеє руському язику", — і епіграф "світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде" стане першим кличем, а книжка — першим проблиском після довгої темної ночі, і вулиця Руська, на якій колись світило просвітнє сонце, а потім чорно на ній стемніло, знову освітиться і, дай то добра доле, проляже вона до великих магістралей, і підемо ми нею із власними набутками.
Із русина щирой груди
В побратимий летить край,
Побратими, де суть люди,
Поза Волгу і Дунай!
— прошептали уста, і зрадів Маркіян так само, як тоді, коли вперше склалися в нього рядки про Хмельницького. Тепер він уже знав, що може писати вірші, що це йому дано від Бога, та кожного разу втіха дотикалася серця, коли думка вбиралася в поетичні шати.
Є в нього вірш "О Наливайку", — і як співзвучний він поемі Рилєєва! Є в нього оповідання про опришків "Олена"… Є в них альманах! Зібрані народні пісні; Маркіян написав розвідку про Хмельницького, у Вагилевича народилася поема "Мадей"; Головацький підготував дослідження про знайдені рукописи у монастирі Василя Великого. Руслан, Далибор і Ярослав виступлять першими авторами друкованого українського слова в Галичині, відгукнеться західний край України до Києва, Харкова і Полтави, — світи, зоре, на все поле, бий, Великий Кириле, на велике свято!
Вельми здивувався Маркіян, коли біля брами десятого номера побачив Вагилевича і Головацького.
— Чому ви тут? — спитав.
— Де ти, там і ми повинні бути, — відказав Яків. — Нам не можна розлучатися… Кожен окремо стане тільки третиною, а всі — одним цілим.
— Мов триєдиність Божої сутності, — посміхнувся Вагилевич.
Маркіян відчув, як гарячий клубок підкочується до горла, і, певно, був би схлипнув — розчулений і щасливий, — якби в ту пору не підійшов Вендзилович. Художник кивнув їм головою, і хлопці пішли за ним у темний під'їзд.
Зупинилися біля низьких дверей в кінці під'їзду, — крізь такі двері входять до підвалу або сутерин, — Вендзилович дрібно постукав, тричі повторив стукіт, почулися глухі кроки, впала защіпка, двері тихо прочинилися, — хлопці увійшли в зовсім темний коридор. Вендзилович шепнув друзям, щоб не полохалися і виконували те, що накажуть; хтось зайшов їм за спини і по черзі зав'язав хустинами очі, чийсь глухий голос наказав взятися за руки, і вони пішли гусаком по коридору. Спускалися вниз, кудись повертали, потім довго йшли по рівній долівці, поверталися знову, — було таке враження, що їх водять колом по коридорчику. Врешті зупинилися.
Самі зняли пов'язки з очей. Пахло цвіллю, підвал був вузький і низький, у сутінку хлопці побачили стіл, на якому блимала єдина свічка; за столом сиділо троє чоловіків, а один стояв перед ними, мов перед суддями, полум'я свічки відбивалося в його розширених зіницях, миготіли в них два язички, і від того очі здавалися натхненними до фанатизму.
Середній за столом задавав питання, вислуховував відповіді опитуваного, на прибулих не звертав жодної уваги.
— Чи, на думку прозеліта[76], Польща може відродитися?
— Вірю в це, як у Господа Бога.
— Якої бажаєте форми правління для майбутньої Польщі?
— Республіканської.
— Чи згодні ви, щоб колишнє Польське Королівство стало федеративною республікою?
— Згоден.
— Яка кінцева мета "Союзу друзів народу"?
— Скинення деспотів.
— Що потрібно перш за все зробити для здійснення цієї мети?
— Усунути від керівництва аристократів.
— Прозеліт знає статут, — сказав середній за столом. — Підведіть його до присяги.
Крайній вийшов на середину, подав прозелітові оголеного меча, той притиснув його до грудей і підійшов до розп'яття, що стояло біля стіни. Вклякнув і, чітко вимовляючи слова, присягав віддати своє життя за відродження Польщі.
Коли прозеліта вивели, середній звернувся до Маркіяна:
— Ви маєте бажання вступити до таємного "Союзу друзів народу"?
— Ми хочемо знати програму "Союзу".
— Ви русин?
— Так.
— З програмою вас ознайомить пан Вендзилович. А тут ви прослухали основні її постулати.
— Ми нічого не чули про роль українського і білоруського народів у боротьбі за федеративну польську республіку.
— Таких народів, фактично, нема… Це племена, які повинні підтримувати загальнопольську справу. Народ — це сукупність людей, що має своїх речників.
— І ви думаєте, що вас підтримають українці й білоруси при такому ставленні до них? — почервонів Маркіян. — А вони, ці народи, вже мають своїх речників. Про Яна Чечота, друга Міцкевича, ви повинні б відати, а Котляревського знають сьогодні і чехи і серби. Чому так уперто не хочете знати ви? І для чого називати майбутню Польщу федеративною республікою, якщо ви заздалегідь ігноруєте національності, котрі повинні, за вашим статутом, складати федерацію?
— Племена, про які ви згадуєте, матимуть можливість розвиватися в умовах демократичної федерації.
— Русинський народ на цьому терені складає більшість. І мої родаки не захочуть бути слугами виключно польської справи… А скажіть мені, Гощинський поділяє ваші погляди?
— "Союзом" керує не Гощинський, а "Союз польських вуглярів…". Вендзилович, пов'яжіть їм очі й виведіть. Коли познайомитеся із статутом і беззаперечно приймете його, тоді зможете прийти сюди ще раз.
До підвалу глухо долинуло бамкання Великого Кирила…
Одноокий директор львівської поліції Захер–Мазох наказав Зайончковському замовити столик у касино Гехта на двох. Викликати актуарія до себе в кабінет не хотів, — у кабінеті справи вирішують, — а в цьому випадку треба було їх обдумати, обговорити, щось поставити під сумнів, — словом, ще не настала пора для категоричних розпоряджень.
Парадні двері відчинив круглий, немов набитий половою мішок, портьє. Він був у мундирі з жовтими лампасами, як належиться, тільки на голові, замість форменого кашкета, мав зелену яр мулку з червоною китицею. Ця яр мулка привернула увагу заклопотаного директора: наче й не чув досі, щоб магістрат міняв для портьє форму; а втім, це його не обходило, він подав пороховика круглому бельбасові, а тоді помітив, як той нахабно простягає до нього — директора поліції! — руку, вимагаючи плати за послугу.
Стиснув губи, щоб гаркнути на нахабу, але портьє незворушно облизував директора улесливим поглядом; улесливість у його очах змішувалася з якоюсь незрозумілою для Захер–Мазоха фамільярністю; бельбас, не опускаючи руки, дивився на нього, як на старого знайомого, і ніби дорікав, що той не хоче признаватися.
Директор приглянувся пильніше, — щось дуже знайоме було в розплилому обличчі портьє; Захер–Мазох здвигнув плечем, вийняв з кишені десять крейцерів, опустив у наставлену долоню.
Попрямував до дверей залу, бельбас підкотився й відчинив їх, ще раз наставив руку, директор шикнув "weg!"[77], портьє, схаменувшись, позадкував.
У залі за накритим столом уже сидів вихудлий, аж синій, актуарій карного суду. Зайончковський рвучко встав, поклонився і сів, поїдаючи очима свого начальника.
— Що в Нагуєвичах? — без вступу запитав Захер–Мазох, сідаючи за стіл. Не відриваючи погляду від Зайончковського, потягнувся рукою до фужера з вином, надпив.
— Помістя згоріло дотла. Хлопи, запідозрені в підпалі, сидять. Крім того, нині у місті довелося палицями розганяти ремісників, які зібралися біля ратуші, — вимагали скасувати підвищення податків. Якогось там коваля, Йосипа Круп'ярського, який галасував найбільше, затримали.
(Продовження на наступній сторінці)