— Це моя стаття для "Зорі" — "Про розбійників у Карпатських горах". Далі з нашою книжицею відтягувати не можна. Ми й справді скоро станемо піддослідними останками забутого племені.
Головацький мовчав у задумі, потім підвів своє кругле, в буйних бакенбардах обличчя.
— Ми повинні весь час усвідомлювати, що живемо в центрі світу, — тільки тоді наші справи стануть відомі всім… До твоєї статті про Хмельницького, Маркіяне, треба замовити у Вендзиловича портрет гетьмана. Це дуже важливо: Хмельницький як уособлення руського єднання. Хай скопіює з відомої грав'юри Гондіуса, — там обличчя Богдана вольове, впливове… А з поляками нам треба єднатися через роз'єднання, — іншого виходу не бачу… Сядьмо і впорядкуймо наш альманах.
— А потім що? — спитав Шашкевич.
— Потім я сам поїду з рукописом до Варфоломія Копітара у Відень. Треба використати момент, він ще цензор слов'янських книг. Автор першої словенської граматики, учитель Вука Караджича не поставиться вороже до нашого дітища.
Розділ п'ятнадцятий
Ударив дев'яту хрипливий ратушевий годинник, з гори Шембека долинула вкрадлива трель поранної трубки, їй відповів з Високого Замку владний звук мідного горна, а тоді у блискучих касках, з карабінами на плечі і з духовим оркестром попереду виступив з Яблоновських касарень полк цісарського війська до Єзуїтського костьолу на молитву. Пройшов, тлумлячись через Галицьку браму, а за нею знову, вишикувавшись у колону, помарширував під такт ударів барабанщика в напрямку площі Святого Духа.
"І залився сльозами перський цар Ксеркс, спостерігаючи за численним військом своїм: через сто років з цієї кількості людей нікого не залишиться…"
Арон сидів поруч з Ясем Сакраментом на східцях перед забитою двома дошками навхрест кнайпою "Унтер цвайунд–фірціг". Вони ще трималися разом, хоч заробітки по дворах давно обірвалися: у зв'язку із новим спалахом холери магістрат заборонив жебракам, мандрівним музикантам і навіть точильникам ножів волочитися по місту.
Пан Курковський зрадив товариство: магістрат покликав його до праці, і він знову з ранку до вечора звихався, роблячи по кільканадцять ходок від Ринку, де пошесть особливо шаленіла, до Пелчинського цвинтаря. Кілька разів на день міняв карету на простий віз, а далі їздив переважно возом, бо панів умирало щораз менше, а бідного люду щораз більше.
Ясьо давно вже перестав виймати скрипку з футляра — з різних причин. Біля музиканта завжди товпилися роззяви, а збиратися гуртами було заборонено; у кнайпі грати не міг, хоч би тлуста шинкарка й дозволила, — дозволити вона вже не могла, бо сама померла від холери, кнайпу засипали вапном і наглухо забили; тужив би за Міхалом Сухоровським і потайки грав би свій плач "Над рікою Ебро", та для жалів не було приводу: Міхал живий і вільний, а поруч з ним нерозлучна Ганнуся з Погулянки, — бачив їх якось пан Курковський на Клепарові, коли вивозив звідти трупи. Словом, Ясьо більше не грав на скрипці й не мав бажання грати. Заробітків не було, та пан Курковський не давав їм обом з Ароном пропасти, — він щовечора підходив до них і здалеку шпурляв кілька зароблених крейцерів.
Ясьо і Арон сиділи на східцях поруч, але існували окремо — кожен у своєму світі, і жоден з них ні разу не намагався проникнути у світ іншого. Арон не цікавився, чому Ясеві пропала охота підбігати за полком цісарського війська, коли той у неділю марширував до Єзуїтського костьолу на молитву, а Ясьо пропускав повз вуха Аронову сентенцію про перського царя Ксеркса і ніколи не перепитував, що означають його слова, які він виголошував кожного разу, коли полк зникав за поворотом Гродської:
— За сто років буде інше військо. Інше!
Ясьо мав більш конкретне, ніж пророцькі передбачення Арона, заняття: рахував, скільки разів пан Курковський вирушає з Ринку до Галицької брами чорним караваном, в якому блищить лакована домовина, а скільки возом, у якому хилитається присипаний вапном труп посполитого. Ті підрахунки збуджували в Яся то добрий, то поганий настрій: спочатку було більше караванів, тепер більше возів. Коли йшов караван, Ясьо штовхав Арона в плече і вигукував: "О!", і скорбно похитував головою, коли гуркотів по бруку віз. Арон вважав Ясеве заняття несерйозним, бо твердо знав, що з усіх людей, які живуть нині в місті, за сто років не залишиться жодного, його цікавило більше те, що станеться на світі через століття, які будуть люди, яке військо, хто правитиме в нинішньому магістраті, — і приходив до висновку, що мусить стати краще, бо гірше бути вже не може. Говорив уголос:
— Народ викине наших пророків на сміття разом з їхніми прокльонами. Бо що, крім зла, бажали вони і іудеям, і християнам? Мойсей залишив гебреїв на роздоріжжі й закляв: "Пропадете із землі, куди ви йдете через Йордан, і будете знищені, і розсіє вас Господь між іншими народами", а Ісус ще жорстокіше прорікав: "Одрадніше буде землі Содомській судного дня, ніж тобі, грішний народе!"
Ясьо складав рахунок возам і караванам, не слухав Арона, а той сіпав його за лацкан засмальцьованого лапсердака і настирливо переконував:
— Мойсей покинув свій народ, бо зневірився, Христос теж покинув людей заради своєї слави, і нічого, крім тяжких прокльонів, не залишили вони нащадкам, тож за сто років нове поспільство не захоче їх знати і звільниться від насланої ними кари.
Раз на тиждень, у неділю, проходив повз них Агасфер. Він не помічав Яся й Арона, і вони його теж не зачіпали. Агасфер зупинявся біля венеціанського палацу і, повертаючись то в бік Успенського собору, то в бік Катедри, волав, піднявши доверху руки:
— Хресний хід! Хресний хід! Вийдіть подати води спраглим!
Пан Курковський уже не запрягав своїх шкап'ят у караван, — останнім часом їздив тільки возом.
Урівноважений, добрий і ніжний Ясьо, який ніколи нікому не бажав зла, нині зняв з голови магерку, шпурнув нею об землю і гукнув до візника, що виїжджав возом із Капітульної:
— А щоб вас шляк трафив, пане Курковський, та що ви робите, сакрамент! Усіх добрих людей позабираєте, і залишаться в місті самі лайдаки…
…Цвіли жоржини у квітнику Уруського, а за ланом споловілого вівса, біля підніжжя Білої гори, бралися рум'янцем китиці калинових ягід: обважніле, готове розщедритися літо, докраю стигле, мов молодість Анни, лягло на Юськовичі і ждало добрих рук, і ждала Анна. Що ж ти, коханий, зробив зі мною: ні не жоною, ні не вдовою, — туга шукала вислову, з уст спливали шматки власних віршів без початку й кінця.
Сумно посміхалася Анна, вертаючись по суботах із Львова до Юськовичів; тепер, коли про Северина немає й чутки, палацик Уруського належав тільки їй, — чом же не понесло вуєчка до Відня тоді, як жив тут Северин?
Коли почалися обшуки і в поміщицьких дворах — після виправи Залівського — і Гощинський назавжди покинув Юськовичі, Уруського викликав до Відня сам Меттерніх. Спочатку злякався, — чи не дізналися, що він переховував у себе Гощинського, — та швидко заспокоївся: про це відав би передусім Захер–Мазох, він сам зайнявся б Уруським. Тривога змінилася втішною надією: для політичної рівноваги цісар Франц І одних вільнодумців позбавляв волі, а інших нагороджував номінальними титулами.
Дивувалася Анна, що вчений помолог за фахом, а за світоглядом ліберал, її вуєчек запалився раптом жаданням титулів і орденів; дивно, як люди міняються залежно від ситуацій… Поїхав Уруський, палац тепер був у її розпорядженні, а розпоряджалася ним самотність і безнадія, — і тільки поезія й музика рятували її від розпачу… Навіяно, навіяно тої поезії на все життя, а поета нема і хто зна, чи буде; їй тепер лише відцвітати, мов тим жоржинам у квітнику, і оповивати павутинням свого смутку солодку згадку про єдину безконечно довгу і разом з тим блискавично миттєву ніч кохання, коли–то вуєчек загостювався у Василевського, і жити тією згадкою, і втішати себе, що не кожному щастило мати в житті таку ніч.
Już, co było, poszło z stratą,
Nie powróci wiek dojrzały,
Moja wiosna, moje lato
Jak ptak oknem uleciały…[81]
— прошепотіла вірша Красіцького, стояла у відвічній жіночій тузі, спершись на ворітця, бездумно вдивлялася у простір, що сковзав по хвилях міражу над торфовиськами, і вдалині, обмивши стрункий силует Олеського замку, нишкнув під Вороняцьким пасмом гір.
Помітила, як від замку відділилася цяточка: наближаючись, вона все більше набирала обрисів людини; постать прямувала через висохлі торфовиська, не шукаючи обхідних стежок, до Юськовичів, обравши собі за орієнтир палацик Уруського. Людина поспішала, а тому, видно, трималася найкоротшої дороги, — хто це, чей же не вуєчек вертається з Відня, обвішаний орденами…
Чоловік підходив уже до гостинця, і скрикнула Анна, розпахнула хвіртку, побігла назустріч, спотикаючись, простягнутими вперед руками скорочувала віддаль, поки не допала до нього — дужого й змученого, пропахлого ватряними димами, сіном і хвоєю.
— Северине… О Северине!
(Продовження на наступній сторінці)