— А бачите… — зігнорував директор іронію у репліці Маркіяна. — Крім того, проросійську тенденцію таїть ваша стаття про Хмельницького і те, що ви помістили в альманаху його портрет. Адже всім відомий результат діяльності козацького гетьмана — злука України з Росією. А ви хочете нагадати галицькому народові, що він — гілка Наддніпрянської України і повинен приєднатися до родинного дерева. Nicht wahr? Тепер ви вже не іронізуєте, мовчите, бо — так. То скажіть, хто дозволить друкувати у нас таку книгу? Ви таки романтик. А що від романтика до державного злочину один крок — ось вам доказ. Хто малював портрет Хмельницького?
— Вендзилович.
— А він сидить у кармелітській тюрмі, — такого понамальовував, що судити його треба. Що ви скажете, якщо ми назвемо вас його однодумцем і спільником?
— Я не знаю, що він малював, крім портрета Хмельницького, — спокійно відказав Маркіян.
— Зате знаємо ми. Про ваш зв'язок з Вендзиловичем ведеться слідство. Ми не будемо вас турбувати, якщо не знайдемо компрометуючих матеріалів. Але пам'ятайте, що нинішнім викликом у поліцію ви вже скомпрометовані. І коли не засвідчите публічно своєї лояльності до влади, — як це зробити, вам порадить митрополит Левицький, — то будете виключені з семінарії раз і назавжди… Оце і все. Ви вільні. Подати вам ще чаю? Не хочете… Ну, а коли вам хтось говоритиме, що ви берете плату через полковника Брейнделя від російського царя, що ваша "трійця" святкує День святого Миколая в честь російського імператора, то не звертайте уваги, — це маячня напівбожевільного донощика. Хоча, хоча… Ви там у своїх віршиках згадуєте Волгу і закликаєте "воскресити в новій силі руську славу, руську власть". Ми з Росією перебуваємо у Священному союзі, проте…
— Пане директор, ви плутаєте русинів з росіянами.
— Корінь, бачите, один… Ви з Денисом Зубрицьким знайомі?
— Ще ні…
— То не раджу заводити з ним знайомство. Хоча цей історик і префект друкарні Ставропігійського інституту гаряче підтримує наш соціальний лад, проте його проросійські симпатії дещо турбують нас… Прощавайте.
Осідав над містом туман. Густий, ще теплий, непродрогливий, та вже осінній; туго закутував будинки, а в глибокі подвір'я набивалося його, мов клоччя; туман відокремлював будинок від будинку, людину від людини, кожен у ньому існував сам по собі, й нікого не обходила доля іншого. Збіжевою вулицею гуркотів по бруку віз, може, то Курковський відвозить на Пелчинський цвинтар чергову жертву пошесті, — Маркіян навіть не оглянувся, ніщо його не обходило, туман заповзав у хворі груди, він надривно кашляв, і болість Маркіянова теж нікого не турбувала.
Звернув на Рури, постояв біля кнайпи, в якій його спіткало перше лихо, йому захотілося до безтями напитися, щоб полегшити свою моторошну самотність. Зайшов, видудлив одним духом повний пугар, захмелів, а легше не стало…
Ой рано–ранесенько, ще кури не піли, тумани постали, а густа мрячка на ялівцевих корчиках осіла та й інеєм стала…
Ой мені, молоденькому, люті думи в умі постали, а журна туга на серце осіла…
І гриміло колись, і дудніло… Лучша борба нещаслива, як нинішня тихота, в борбі була надія, а нині зникла…
Хіба усе пропало? А любов? Любов к отчизні ні вітер не роздує, ні зима не схолодить, ні далечінь не переможе…
Поруч у дворі, у загуслому тумані, вперто цюкає сокира по дереву: хтось там живе, думає, страждає, може, домовину теше, а може, весільний стіл, — нікого це не обходить, кожен нині окремо, кожен — сам…
Маркіян мимо своєї волі заходить у двір, він далі так не може: самотність, туман і безнадія задушать його, він постоїть біля людини, яка теше сокирою, може, й присяде поруч, запитає або ж помовчить: помовчати біля когось — теж розмова. Стукіт пробивається крізь туман, голосніше, Маркіян наближається до постаті. Старий чоловік дбайливо витісує гранчасту довгу балку, а поруч лежить уже витесана — коротша. Кустратий старець припасовує коротшу до довшої навхрест: хтось помер, це нині так звично, що й не страшно, пошесть проникла у всі клітини людського життя, у душі, ніхто не дивується, і кожен гине окремо.
Маркіян приглядається до старого: це ж Агасфер. Для кого він майструє хрест, адже самотній. Невже для себе?
— А, це ти? — підвів голову Агасфер. — Добув воду з каменю? Ні? То добудь, ніхто цього не зробить, крім тебе.
— Оглух і онімів я, старче…
— І вложив ангел пучки в уші йому і приторкнувся до язика йому, — і одчинилися слухи, і розімкнулися окови язика його, — промовив урочисто Агасфер. — Кася так казала, вона побожна…
— Для кого хрест майструєш, старче?
— Буде хресний хід. І вийдуть ті, хто бажає подати води спраглому.
— А хто ж їм, бажаючим, подасть?
— Ніхто.
Цілу ніч ішов Маркіян, долаючи довгі версти, до Підлисся, — прагнув знайти затишок на дідівській плебанії, відпочити, забутися, а може, й зібратися з силами.
З густого низького туману вихоплювалося сонце над Підлиссям, вершок Білої гори плив по сивому морі, мов ковчег, палац Уруського прозирав темною плямою; Маркіян зупинився неподалік і ще раз прощався з Анною, не просячи Бога повернути втрачене.
З двору на Бродівський шлях вийшла жіноча постать, довго стояла, вдивляючись удалечінь, і довго стояв Маркіян на перехресті, слухав голосний стукіт свого серця і палко кохав жінку, яка не належала йому, і німо ридав з болю і дякував долі, що біль той ожив, бо як він є; то живе в нього серце, жива душа і розум, і немає місця глухому отупінню й байдужості у серці, яке кохає.
Жіноча постать довго маячила у прорідлому тумані, а коли він розсіявся і став видний довкола простір — безлюдний, порожній, — жінка побрела вівсяною стернею до Білої гори, щоб звідти охопити того простору більше: може, замаячить на обрії той, якого добровільно втратила, і ніколи не знатиме вона, що в той час ловила її поглядом інша людина, яка до скону — в праці, зневірах і пориваннях — живитиме свою силу єдиним у житті коханням.
Від діда Маркіян дізнався, що кілька днів тому пан Василевський вибрався у мандрівку до Дрездена, щоб оглянути палацовий ансамбль Цвінгера і розміщену в ньому славетну галерею. З ним, перебраний за камердинера, поїхав поет Северин Гощинський, щоб по дорозі зійти у Кракові.
Не хотів нічого з'ясовувати про Анну, — ніколи вона не буде вільною від своєї любові, як і він…
Розділ сімнадцятий
Кармелітську тюрму оточив чотирикутник стрільців у зелених сурдутах і тригранках з чорними кокардами, — за мурами тюрми відбувався суд над працівниками Оссолінеум.
Місто знало: сьогодні судять не злодіїв, не грабіжників, не вбивць, а світочів людського розуму, які збирали книги, писали їх, несли поспільству знання і розум, і вся вина підсудних полягала лише в тому, що вони навчали любити рідний край, народ і його культуру.
Море юрби затопило Галицький, Маріацький, Капітульний і Бернардинський плаци. Університет залишився порожній, духовна семінарія — теж, опустіли школи, гімназії, касино, льокалі, ресторації і пив'ярні.
Губернатор Фердинанд д'Есте каявся, що не наказав вивезти підсудних до Відня: у спокійному на перший погляд морі людей вчувався притаєний рокіт; він нуртував, глухо клекотів, і можна було ждати — від незначного подуву рине валом хвиля, яка зімне чотирикутник війська.
Проте побоювання губернатора були даремні: ніхто не вигукував кличів, — ще не народився ватажок, який кинув би гасло до битви з бузувірами, які намірилися судити вчених мужів; той ватажок, полководець, вождь, можливо, тільки зачинався в цю мить у лоні стривоженої, здивованої, приголомшеної юрби.
Маркіян стояв серед тисяч людей сам, без друзів. Вагилевич лежав хворий: звістка про закриття Закладу Оссолінських, в якому він виріс, здобув освіту, без якого не мислив свого існування, підкосила, зім'яла, розчавила, гарячка і страх здолали його, він лежав безвольний і розбитий у спальній кімнаті семінарії; Головацький ще не вернувся з Відня.
З крайньої камениці на Галицькій долинала мелодія мазурки, хтось невпинно грав на фортепіано, — хто це блюзнірить?.. Десь там, за мурами, зачитують обвинувачувальний акт, оголошують вирок… Невже і Базилевича засудять? І зрівняють однаковою покарою трьох мужів із черв'яком? Не можна так, несправедливо це!.. Ну хто це так уперто і нахабно б'є по клавішах фортепіано?
Маркіянові знову згадалися слова Любимського: безкінечний ланцюг кайданів, і його розгризає люд мислію своєю, коли в нього вибивають з рук меч. Образ покійного бібліотекаря, який колись у подібній багатотисячній юрбі стояв отак на страті Пугачова, чітко вирізьбився в пам'яті Маркіяна, і аж тепер він до кінця збагнув, що значила в його житті ця людина, та й чи тільки в його? Позбавленому роду й кореня Маркіянові Любимський допоміг знайти і рід, і корінь, мало того — сам став для нього ланкою, яка приєднала його, прив'язала до відвічних початків боротьби людства за свободу духа, праці й мислення.
(Продовження на наступній сторінці)