І сталося ж так, що за кілька хвилин перед тим, як прийшов від архієпископа посланець з запрошенням прибути на Високий Замок, він, Лятерна, зімлілий од гріховних бажань, послав ченця привести у спорожнілий будинок колегії прекрасну Льонцю, найкращу з львівських дівиць, з якою він, не боячись тепер свідків, утішиться після праведних трудів.
Монах барився, а Лятерна сушив собі голову над тим, як поєднати обов'язок перед архієпископом із власним бажанням. Він думав про ту могутню чортівську силу, незмірне сильнішу від божої, яка перестерігає навіть найправеднішого праведника на кожному кроці. А втім, божі й пекельні сили настільки міцно зв'язані між собою, що одна без одної просто існувати не можуть. Нема гріха — нема покути, не стане пекла — навіщо тоді рай? Не буде борделів і шинків — для чого костьоли, які повинні відвертати віруючих від цих закладів; за що діставали б духовні особи плату, якби не мусили відпускати людям гріхи; що робили б сповідники пап, орденських генералів, інквізиторів, єпископів, архімандритів, якби не було чортівської спокуси? А вона всюди: тільки-но дзвін задзвонить — чорт присипляє монаха, вночі ж спати не дає. Тримає монах під час проповіді на холоді руку, щоб не заснути, — чорт же кусає, мов блоха, поки чернець не засуне руку під рясу й не захропе. Чорт залізає у шлунок під час посту, збуджуючи чортівський апетит, чіпляється за ноги, коли треба йти до роботи, влізає в мозок — будить заздрість і жадобу, вселяється у бренну плоть і спонукує до прелюбодій-ства... Чорт нині підіслав до патера Лятерни прекрасну Льонцю, і патер, нетерпляче очікуючи її, дивується всемогій нечистій силі і дякує їй за той гріх, що станеться, і в пам'яті відшукує найпромовистіші молитви, якими відмолить цей свій гріх.
А Льонцю, яка йшла з монахом, перестрів Барон і почав домагатися, щоб пішла з ним. Бо чому не має піти з ним повія, коли в нього е гроші; повія, яка не хоче йти з клієнтом, сама заперечує своє ремесло, і її слід позбавляти заробітку. Вона може торгуватися, але не йти не має права, бо для чого тоді повії взагалі?
Барон відштовхнув монаха і, брязкаючи в одній руці срібними монетами, другою тягнув до себе Льонцю. Та що це таке: можна ще якось зрозуміти Рогатинця, котрий не захотів піти з ним випити на людях, але ти, вулична шльондро, як смієш відмовлятися піти зі мною, Бароном?
Льонця вихопилася від Блазія і плюнула йому в обличчя.
— Зі всіма піду, зі всіма! Так, це моя робота і мій хліб, але з тобою, продажна скотино, ніколи!
Патер Лятерна просіяв, коли до каплиці тихо увійшла жадана дівиця. Він молитовно склав руки, та, спам'ятавшись, що за таке богу не дякують, опустив їх, чортові ж дякувати не треба, той сам собі бере плату, коли настане речинець; голодний, вимучений цілорічною повздержливістю отець кинувся до Льонці, та враз згадав свій обов'язок перед архієпископом, і рятівна думка осінила його мозок.
— Поїдеш зараз зі мною!
— А хіба не тут? — скривилася втомлена Льонця.
— Ні, не тут, не тут, на Високий Замок поїдемо — на шабаш!
— Святий отче, що ви говорите? — засміялася Льонця.— Який це гріх — священній особі їхати на шабаш!
— Гріх? — махнув рукою Лятерна. — Їх ексцеленція Соліковський ще двадцять років тому випросив у папи відпущення всіх гріхів членам нашого ордену! Я тебе представлю на зборах братства Магдалини як прозелітку [54]. їдемо швидше!
— Боже мій, — прошепотіла Льонця, — це й справді може таке бути... Всіх зверху донизу обплутала нечиста сила... Всюди шабаш, всюди шабаш... Отче! — скрикнула. — Я не поїду, я боюся...
— Deminus tecum! [55] —зареготав Лятерна, і дівчина жахнулася, побачивши сатанинський оскал його зубів.
Сьогодні Барон зовсім підупав на дусі: з ним не хоче розмовляти навіть повія. Це вже кінець...
Вчора, коли Рогатннець відмовився піти випити з Антохом на людях, а Антипко натякнув, що на його місці сидить вже хтось інший, він ще раз вернувся до пивниці Корнякта і за столиком, призначеним для нього, побачив шевця, який колись настільки був змалів, що міг поміститися в чортовій кишені. Тепер швець, нормальний зростом, сидів на Бароновому місці, цідив з кухля пиво — те саме пиво, яке досі призначалося тільки для Барона, і заїдав вудженою рибою; вираз шевцевого обличчя був пихатий, незалежний, зверхній — достоту такий, як у Блазія, коли він ще ходив у ласці; запекла мозок думка — коли ж, у який мент утратив він ту ласку, адже ще недавно здавалося, що вона стала тривкою, справжньою, вічною. Одне втішило його: він побачив, що у шевця почорнів передній зуб — почав псуватися його переємник, почав і зогниє!
Антох вийшов з пивниці, немов побитий пес, швець удав, що не впізнає його, шинкарка, яка ще нині вранці приязно посміхалася, відвернула голову, — це ж йому й сюди вже закрито дорогу, а куди дітися? Барон мав іще гроші, він згадав про Льонцю, найкращу у Львові повію, й пішов на Руську, щоб утішитися у своєму горі, забутися, вчора й нині шукав її, знайшов, а тепер плентався обпльований, задвірками Краківського передмістя, смутно відчуваючи, що гине, ніхто вже йому не допоможе, а мозок далі золила думка: де ж я так жорстоко спіткнувся?
Злочинця знайшов — усе йшло якнайкраще. Його запросили на бал до кам'яниці Гуттера. Він сидів за столом на чільному місці й ніхто не перебивав його п'яних викриків...
Може, за те, що впізнав Льонцю і спричинився до скандалу? Але ж цього хотів Кампіан і, зрештою, Бялоскурських не покарали... Після страти Дратви Барон довго не появлявся в місті, надто роз'юшився народ; невже тоді цей швець, який нині посів Баронове місце, запосяг ласки в Антипа? Ні, не тоді, це сталося пізніше, позаминулого року. Блазій згадав... На Високому Замку засідало братство Магдалини. Підпиле панство реготало, казилося, ніхто вже нікого не слухав, Антипко ж захотів виголосити тост за Люцнфера, він так і сказав до Барона: "Хочу випити за Люцифера, він же дозволив мені нині побути в цьому товаристві". — "Де ж той Люцифер?" — запитав Барон. "А зараз побачиш". Антипко двічі підводився, та голос його губився в содомському рейваху. Чорта взяло зло: таж ви без мене ні кроку ступити не можете, а на кожному кроці зневажаєте? — він напустив на панство ману (Барон бачив, як чорт страшно вибалушив очі), усі враз замовкли і з відкритими ротами сиділи і стояли хто де був, це виглядало дуже смішно: Антипко виголошував довгий тост, Соліковський чомусь дуже вдоволено потакував головою, а вельможні мусили слухати з потворно викривленими ротами. Барон не стримався й зареготав. І якби не цей регіт, ніхто б і не помітив чортівського жарту, тепер глянули один на одного і жахнулися: стид який!
Антипко закінчив виголошувати тост, ману зняв, а тоді обурене панство вигнало його із зали.
"Ти дурень, — сказав потім чорт до Барона. — Треба знати, коли говорити, коли сміятися, а коли й змовчати. Доведеться когось іншого підшукати".
Проте Блазій залишився на своєму місці, пив далі в Корнякта з Антипком, наче нічого й не сталося, але чомусь Соліковський зачинив перед ним двері. Він вистоював цілими годинами в передпокою архієпископа, в магістратській почекальні бургомістра Вольфа Шольца, та чув від слуг одну лише відповідь: ні архієпископ, ні бургомістр нині не приймають. Скаржився Антипкові, але той тільки руками розводив: "Я тут ні при чому. Видно, тоді, як мене вигнали, щось іще з тобою трапилося на шабаші. Ти ж був п'яний і дурний".
Тиняючись передміськими провулками, Блазій докладно продумував кожен свій крок, кожне слово, і враз з туману пам'яті зринуло видиво...
Чорта вигнали, панам і паням повернувся дар мови, вони далі співали й реготали, Барон пив, побожно дивився на Соліковського і побачив, що в нього виступили роги над чолом, з-під сутани вихопився довгий хвіст; він тепер зрозумів, хто Люцифер; пани дияволи і пані відьми швидко вилаштувалися в чергу, щоб цілувати сатані зад.
А Барон не пішов, він один не став чортом; хтось підштовхнув його, Барон опирався; його силоміць підвели, він упав до ніг сатани, щоб поцілувати в копита, сатана ж чекав більш вірнопідданого поцілунку і присідав. Барон уже готов був і це зробити, та зів'яв і дотягнутися не зміг.
Потім провалився в непам'ять, а коли отямився — лежав під столом; Соліковський люто копав його пантофлею у пику, хтось із слуг потягнув за ноги й поволік до дверей, Барон почув слова архієпископа:
— Заберіть пріч цього мерзотника!
Таке було, було! Невже нічого не можна поправити?
Почув за собою тупіт кінських копит, оглянувся: у фаетоні сидів патер Лятерна, поруч з ним жінка з закритим шаллю обличчям — Барон зрозумів, що патер їде на черговий шабаш братства Магдалини; це остання нагода потрапити ще раз до сильних світу цього й показати себе, він буде вже розумний, слухняний, менше питиме, тисячу разів поцілує куди тільки скажуть; підбігаючи за фаетоном, Барон благав ректора єзуїтської колегії:
— Візьміть мене з собою ради всіх чистих і нечистих сил, візьміть!
Патер повернув назад голову, мовив погордливо:
— Осла беруть на весілля не для того, щоб він сидів за столом, а щоб носив воду і дрова на кухню. Ти цього ще тоді не второпав... Поганяй швидше, — сказав до візника.
Барон довго стояв, опустивши плечі, виймав з кишень срібні монети, підкидав їх у руці і клав назад, потім згадав про бордель на Векслярській і посміхнувся скрушно:
— Там мене приймуть...
(Продовження на наступній сторінці)