— Повія, повія серед нас! — завищала пані Дорога. — Злодійка! Мій перстень у неї на руці!
— А ти хто? — кинулась до неї Льонця. — Хто ти, коли прийшла сюди? Скільки грошей за нинішній шабаш принесеш чоловікові, скільки собі заховаєш, щоб купувати у вбивць заручинові персні?
— Хто це, хто це? — підвівся з-за стола архієпископ. — Патере Лятерна, кого ви привели?
— Ваша ексцеленціє, я... не знаю...
— Знає! — повернулася до нього Льонця. — Повію привів на шабаш шлюх, содомітів, убивць! Гроші платіть, святий отче!
Розлючена фурія підступала до стола. Стетерілі члени братства Магдалини посхоплювалися, позадкували. Льонця наступала, вона хапала із стола глеки, пугарі і жбурляла ними у вельмож, які збилися купою в кінці зали. Втім, передчуваючи лихо, оглянулася: ззаду до неї скрадався Бялоскурський. З глека, якого тільки що схопила зі стола, вихлюпнула все вино йому в лице, а тоді прожогом вибігла з зали.
Тепер володів нею тільки страх: її уб'ють, розтерзають, весь сонм розпусного братства уявився їй в одну мить зграєю чортів і відьом, які позлітались на Кальварію справляти людоїдський шабаш; пекельна музика сповнила довгий і тісний склепінчастий коридор, Льонця бігла ним у потемках, за нею тупотіла погоня; гриміт бляхи, скрип цвяхів по пилах шматували мозок, перед очима гойдалося зелене вогнище, біля якого шаленіла нечиста сила, до Люцифера з обличчям Соліковського підвели голу Льонцю на розтерзання, чорт-Бялоскурський вихопив з піхви ножа...
Абрековій снився кошмарний сон...
Льонця бігла крученим коридором і зупинилась, далі втікати не було куди; уздріла лише один рятунок — мале незагратоване віконце. Вдарила кулаками по склі, висунулась: внизу темно і глибоко. Опустилася в темінь, наче у воду.
Опритомніла перед світанком на схилі замкової гори. Як перелізла через мур, не пам'ятала. Обдерта, покалічена підходила до Руської з боку єврейського кварталу. Біля будинку Нахмана Ізаковича побачила Золоту Розу, яка тихо відмикала ключем двері.
— Ах, які ви бідні, плем'я Ізраїлеве, — похитала Льонця головою. — Вас б'ють, переслідують, але у ваших руках все — від магістрату до замтузу.
— Кожен робить, що може і як може, — для себе і для братів своїх, — відказала Роза. — А ти не йди додому, за тобою прийдуть. Втікай світ за очі...
Льонця недовго вагалась. Повернулася і пішла Козельницькою дорогою — навмання.
Вранці до Абрекової прийшли ціпаки. Перетрусили все в хаті, пані Лоренцовичева при свідках висипала з мідного дзбана золото, перебирала. Персня з діамантом, обрамленим золотою короною, не було. Шукали Льонцю — не знайшли.
За порушення міського спокою, за потурання злочинцям, які наклеюють над вікном ребелізантські пасквілі, за відьомство і кражу золота Абрекову посадили в Пекарську вежу.
Розділ одинадцятий
ДО НАЙВИЩОЇ СЛАВИ БОГА!
Одним з найстаріших навчальних закладів ордену єзуїтів є папський Грегоріанський університет у Римі. Тут працюють "спеціалісти" з питань комунізму. Нині у ньому навчається біля двох тисяч осіб з багатьох країн світу. Серед випускників цього уяі-верситету — папи Пій XII і Павло VI, сотні кардиналів та єпископів.
Із сучасної преси
Ключ тихо повернувся в замку вхідних дверей, двері прочинилися теж негучно, Роза ввійшла до передпокою, зупинилась перед дзеркалом і прошепотіла до красивої жінки з точеним єгипетським обличчям:
— Досить... Не можу більше, і вже й не треба...
Сказала це — і на душі полегшало, вона втомилася від грубих пестощів безсилого старця, слава богу, що досі не спіймана, хто б їй простив, коли б дізнався, чому Мнішек того тривожного літнього дня 1607 року був таким милосердним: подарував єврейській гміні грамоту на синагогу, та ще й в додачу глинянську митницю її мужеві — сеньйорові гміни Нахманові Ізаковичу.
А може, знають? Може, та наївна легенда про міфічну Золоту Розу, котра принесла старості золото за синагогу й проколола своє серце кинджалом, коли він пожадав її тіла, для неї складена, щоб огородити і її, і єврейську громаду від ганьби; рабин щосуботи читав із святої книги цю легенду в синагозі, Роза ловила на собі чиїсь то осудливі, то побожні погляди і думала: про неї ця баєчка чи ні, знають чи не знають, що вона й до сьогодні платить Мнішекові за старостинські грамоти?
Роза роздяглася в передпокою, взула м'які пантофлі й почалапала до спальні. Коротко скрипнуло ліжко, жінка боязко глянула на мужа, який лежав повернений до неї спиною і спав; втомлена бурхливою ніччю й теперішнім напруженням, Роза враз розслабилася і перед тим, як запасти в міцний сон, ще раз глянула на чоловіка.
Жахнулася: Нахман лежав горілиць, булькатими очима дивився у стелю й беззвучно ворушив губами — певне, підраховував прибутки з глинянської митниці або процент від позики Вольфові Шольцу. Він скоса глянув на Розу, висунув з-під ковдри руку і, погладивши її по обличчі, сказав:
— Спи.
Роза рвучко підвела голову з подушки — знає, вся гміна знає! — і проказала затинаючись:
— Душно в нас... Я виходила подихати. Така тепла ніч...
— Спи, Розо, — промовив спокійно Нахман. — Мені все відомо. Я знав про це з самого початку. Я знав про це ще перед початком. Ну і що?
Роза схопилася з ліжка, позадкувала до дверей; Нахман дивився в стелю й беззвучно ворушив губами; жінці раптом здалося, що вона не існує, бо як це так — всім усе відомо й ніхто... Кинулась до чоловіка, вчепилася пальцями за обшлаги його халата й істерично закричала:
— Ну і що?! Як — ну і що?.. Чому ж ніхто не сміється, не свище мені вслід, не кидає каміння, чому?
— Ша-а, що вона говорить!.. — Нахман знову погладив її по кучерявому волоссі й мовив побожно: — Ти кудойша, мучениця за віру, хто піднесе руку на святу, хто? Ти дала гміні синагогу, а в мої руки — глинянську митницю, найди когось у нашому гетто, хто міг би це зробити, бідні й багаті жидове моляться за здоров'я своєї Giildene Rojse [58].
— Guldene RoJse?! Таж вона, та, із казки, Роза, наклала на себе руки, щоб не стати наложницею старости... Як ми з нею можемо бути однією людиною?
— Ну, тепер ще ні... А за сто років хто буде питатися, скільки ти жила і чи жила після того, як пішла до старости із золотом? Бідні, дурні пейсахи почали погане говорити про тебе, а навіщо бог дав багатим розум? Ну, то ми записали в святу книгу, а що записано в святу книгу, тому мусять вірити...
— Але ж я наложниця, наложниця Мнішека, — простогнала Роза. — І більше не хочу, не можу! О Нахмане, як це так, що ти не вбив мене досі за такий бруд?
— Ти дала бідноті святиню, а в мої руки митницю. Тебе записали святою, а святі гріха не мають. Ти вбила себе для нашої гміни, і так записано в книзі...
— То я живу чи не живу на світі? — заридала Роза.
— Що тебе то обходить? Ти кудойша, і ніхто не дозволить тобі тепер відступити. Кагал засудить тебе, якщо ми втратимо митницю, бідні пейсахи розтерзають твоє тіло, коли магістрат відбере у них синагогу. Спи, ти втомлена...
Нахман знову втупив очі в стелю й беззвучно заворушив губами. Роза лягла і, заспокоївшись, прошепотіла:
— А я, дурна, стільки років боялася, не знаючи, що за це мені буде шана... О mein Gott, чи є щось на світі таке, що не продавалось би і не купувалось?
— Усе, все за гроші, Розо, — відказав Нахман. — А ти наш цілий скарб, тому й назвали тебе Золотою.
Колишній ворог єзуїтів польний гетьман Жолкевський здобув для єзуїтів перемогу. Раннім літом 1607 року після погрому рокошан Зебжидовського під Гудзовом він, відмовившись від парадного бенкету в кам'яниці Гуттера і переночувавши в Низькому Замку, другого дня, не знаючи ще нічого про вбивство Массарі, виїхав із Львова до Жовкви. Сповідник пані Регіни Жолкевської патер Лятерна випередив гетьмана на цілу годину: він мав полагодити з гетьманом важливу справу на бенкеті, Жолкевський не прийшов — і добре. Поки дійде до нього чутка про смерть венеціанського консула, поки гяів добереться до його серця, Лятерна з Регіною владнають справу в Жовкві. Удосвіта патер мчав бричкою Волинським шляхом.
Гетьман їхав попереду своєї хоругви на білому яблукастому коні. Він був понурий, пригнічувала його пролита братня кров, а ще більше — відчуття цілковитої залежності від Зигмунта III і Петра Скарги. Жолкев-ський не хотів домашньої війни, а мусив стати пацифікатором Речі Посполитої, гетьман наперед бачить програш, а все одно незабаром вирушить із своїм військом на Москву, він знає, що єзуїти, проти яких виступили рокошани, за рік-два обплутають щупальцями всю Польщу, і стане вона жорстокою для самих поляків теократичною державою, але битву під Гудзовом виграв для них. Хоробрий і славний воїн Станіслав Жолкевськнй став сліпим знаряддям у руках короля і Скарги.
Гетьман бажав тепер тільки одного — спочити біля дружини Регіни перед московським походом.
Засурмили сурми на всіх вежах Жовківського замку, широко відчинилася брама, на баскому огирі в'їхав гетьман у дитинець і здивувався вельми: попереду двірської знаті й служб йшов назустріч переможцеві з хрестом у руці патер Лятерна — львівський єзуїтський суперіор без резиденції, який досі перебивався на квартирах у побожних католичок, права рука Соліковського.
(Продовження на наступній сторінці)