Кров ударила до обличчя Жолкевському: з чийого повеління? Патер Лятерна підвів праву руку, щоб поблагословити регіментаря, ліву з розп'яттям протягнув уперед для поцілунку; Жолкевський зіскочив з коня і, минаючи патера, злий і рішучий, подався до гетьманського палацу: вже й Соліковський посягнув на свободу гетьмана? У дитинці запанувала напружена тиша.
З парадних дверей палацу вийшла в довгій чорній сукні пані Регіна — сама, без супроводу дам, вона підбігла до гетьмана і впала перед ним на коліна.
— Прости, мужу, мені страшно було без тебе... Але ж ти карав ворогів солідасів Ісуса, то до кого я мала звернутися за сповідником, як не до покровителя єзуїтів його ексцеленції Соліковського? А патер Лятерна спокій вселяв у мою розтривожену душу і напоумляв. Мужу мій, як шляхтянка шляхтича, благаю: втиши свою нехіть до святого Христового ордену, бо тільки його слуги надихнуть наш народ на боротьбу проти великого схизматицького світу, тільки вони зуміють вселити мужність і ненависть в серця наших воїнів, яких ти завтра поведеш на Москвуї
Жолкевський нагнувся, щоб підвести дружину з колін, та вона схопила його за руки і, не встаючи, благала далі:
— Станіславе, сон мені приснився... Я бачила схрещені, немов рапіри, хрест і меч. Меч у твоїй руці, хрест — в отця-єзуїта. Поклянись мені на цьому місці, що даси згоду ввести до безбожного іудейського храму, якому не місце в християнському Львові, святих отців-єзуїтів, щоб вони дім свій мали, щоб ще один хрест звівся над нашим містом. Обіцяй, мужу, я не встану з колін, поки...
Жолкевський зрозумів: все це робота Соліковського. Зашморг затягнуто, відступати нікуди — сам знищив своїх союзників під Гудзовом. "А хто зна, — подумав, — може, так і треба... Може, справді, єзуїти — перст божий?"
— Встань, жоно, — мовив похмуро. — Встань. Я обіцяю.
Сеньйор єврейської гміни Нахман Ізакович вийшов на галерею свого будинку, який заступав готичну, невисоку синагогу, притулену задньою стіною до міської зброярні, й перед мовчазним понурим натовпом розірвав на собі камзол.
Плач і ридання дружно вдарились об мур гетто. Старі жінки зривали намітки з голів і рвали волосся, чоловіки били себе кулаками в груди, дівчата співуче голосили, підводячи над головами заломлені руки, перелякані діти верещали — лемент, якого не бувало й під час погромів, пронісся над усім містом і раптом стих: Нахман застебнув камзол.
— Браття, плач не допоможе, тільки один бог, — він підвів руки й звернув до неба балухаті очі. — Ні одна сльоза хай не впаде більше з ваших вій, ні одна рука хай не сягне по камінь — влада прислала нам оцей страшний рескрипт, а всяка влада од бога. Тож помолімся йому, щоб зм'якшив свій тяжкий присуд. Молімся!
Єврейська громада разом упала на коліна, шепочучи, викрикуючи й виспівуючи псалми Давида, припав обличчям до поруччя галереї і Нахман, та ненадовго, він випростався і вийняв з кишені магістратський рескрипт.
— Браття, слухайте всі, що з божого повеління записано в цьому панствовому документі. В ньому записано, що євреям не можна мати в християнських містах своїх божниць...
— Ой вей, ой вей! — застогнав натовп.
— Ша! — викинув руку Нахман. — Рескрипт гласить, що італійський будівничий Павло Римлянин не міг збудувати нам цієї синагоги, бо як може християнин будувати єврейські святині? То коли він не міг збудувати, то, значить, не збудував, а коли не збудував, то її нема...
Здивований натовп мовчав.
— Дивуєтеся, куди ділась? А це не синагога, це молитовний дім родини Нахмана Ізаковича, яку спорудив він, або його батько, або його брат — сказано ж. що не Павло Римлянин!
— Йо, йо! — загомоніла юрба. — То справді молитовний дім пана сеньйора!
— Ша!.. Але в рескрипті львівського старости сказано ще й таке, що я незаконно взяв під свій молитовний дім плац, на якому колись стояв кінський млин одеського старости...
— Ну і що? — почувся вигук.
— Що — ну і що? Ша... Нам не можна ставити синагоги, і нам Павло Римлянин її не поставив. Так записано чорним по білому. Але ми незаконно забрали плац, і його треба в старости викупити. Нині треба викупити, бо завтра прийдуть сюди отці-єзуїти, здеруть із стіни священний сувій Мойсеевого П'ятикнижжя, винесуть стіл для святого письма, поламають свічники, перевернуть бочку з водою для миття рук, позривають світильники із стелі і залишать тільки лавки, а на даху поставлять хрест. А ви — ну і що...
— Ну то що? — знову впало з натовпу.
— Як ви питаєте, то я відповім: складайте зараз гроші на цей ось столик, біля мене!
Ніхто не зрушився з місця.
Тоді з гурту, з-поміж людських ніг, виповзла навкарачках жебрачка Хайка, яка жебрала під синагогою, підвелася й потюпала до галереї. Вийняла з великої торбини меншу й подала її Нахманові.
— Що — ну і що? — повернула голову до людей. — Я мушу дати, бо як заберуть синагогу, то де буду жебрати?
Євреї опустили голови, сеньйор Ізакович висипав з Хайчиної торбини на столик мідяки й срібло, порахував, потім глянув на людей і докірливо похитав головою.
— Вей мір, як не соромно — бідна Хайка пожертвувала дев'ять золотих і шість грошів, а ви — в шовкових мантіях, в оксамитових ярмулках — не хочете витрусити кишень? Ну-ну, Хайка зрозуміла, що не буде мати де жебрати, а чому бургомістр кагалу не подумає, де буде правити суд? А шкільник куди буде скликати правовірних на молитву? А де правитиме службу рабин? Де помолиться за добрі торги купець, де різник, шапкар, золотник випросять у бога удачі, де, врешті, грішник відмолить свої гріхи? Де, питаю? А грішні ми всі, всі!
Спочатку поодинці, а потім дружніше підходили євреї до ганку і кидали на столик гроші, купа коштовного металу росла, росла, а коли пройшла вся громада, знову притюпала до Нахмана Хайка і спитала:
— А ти святий, Нахмане, що не даєш нічого? Сеньйор не відповів. Повернувся, зайшов до кімнати, а потім вийшов — не сам. Поруч з ним стояла струнка чорноока жінка з довгими гебановими кучерями — Роза Нахманова, про красу якої говорили у всьому старостві.
— Ці гроші віднесе Мнішекові моя Роза. Так хоче пан староста, — сказав Нахман.
Роза здригнулася, зляканими очима глянула на чоловіка, зашемрав натовп, Нахман згорнув у торбину гроші й подав дружині.
— А тепер іди. Посилає тебе вся громада, як Юдіф у табір Олоферна. Юдіф принесла голову, ти принесеш грамоту.
— Вей, вей, наша Guldene Rojse! — вигукнула Хайка і зареготала.— Вона сама золото, сама золото!
Хтось штовхнув жебрачку, і та зникла під ногами юрби.
Того дня староста Єжи Мнішек наказав єзуїтам узяти під свій дім королівську лазню, єврейській гміні подарував синагогу і в додачу глинянську митницю.
Роза Нахманова у Мнішековій спальні творила легенду.
Запрошення, з яким прийшов до Шимона Шимоновича посланець Соліковського, звучало як наказ. Архієпископ повідомляв, що на плаці праворуч Низького Замку біля колишньої королівської лазні відбудеться урочисте відкриття єзуїтського дому й закладення каменя під костьол єзуїтів; присутність знакомитого поета вельми бажана і, зрештою, необхідна — poeta clarus [59] повинен привітати введення солідасів Ісуса в храм.
Шимонович думав: коли він дав привід Соліковському розпоряджатися його часом, волею, бажанням, його поглядами й словом? Хіба не відомо архієпископові, що Шимонович співчував рокошанам і є ворогом ордену? А втім, ворогом ордену був і Жолкевський, а нині він і його зять Ян Данилович, як повідомлялося в запрошенні, власноручно закладатимуть наріжний камінь під єзуїтський костьол. Як це трапилося так, що проти волі народу, політиків, мислителів чорний орден проникає у всі клітини державного організму Речі Посполитої?
У пам'яті спливли слова політика Яна Щенсного Гербурта, засудженого нині до страти; він їх виголосив на рокошанському з'їзді у Сандомирі минулого року.
Листки із текстом виступу Гербурта розійшлися по всій Польщі.
"Хто убив французького короля? Єзуїти. Хто спричинився до ребелії на Уграх, хто є причиною розрухи в Англії? Хто спровадив ложного Дмитрія на Москву й наразив нас усіх на смертельну небезпеку? Єзуїти! Струп, гнойовище, гнізда свої в королівському дворі завели і від голови вітчизну розкладають. Погляньте, до чого вони довели нас у московській інтризі: не над Москвою, а над нашими лицарями злочин їх метиться, бо за віщо гинуть наші сини в чужому краю? Биймося з єзуїтами гірше, ніж з татарами, дома в нас ворог!"
Чи можна придумати правдивіші слова, а не відгукнувся на них ніхто з проповідців Речі Постолитої. Мій старий друг Жолкевський став на їх боці. То що я можу один зробити? А втім, нинішнє моє слово забудеться, розвіється, мов із сухого гнота дим...
Їх було набагато більше, ніж міг собі уявити Шимон Шимонович, чорних жуків у реверендах з білими пелеринами, в низьких крислатих капелюхах, з вусами й клинцюватими бородами, з хрестами й орденами на шиях.
Поет аж зіщулився: коли вони встигли наплодитися у Львові? Адже з часу їх введення і донині про них, солідасів Ісуса, тільки говорили; проти них протестували лише як проти ідеї, їх підтримували з костьольних амвонів — теж як ідею, а самих ніхто ніде й не бачив... Шимоновичу згадався нещасний Кампіан, який теж хіба що відчував у собі страшну хворобу, а проявилася вона в одну мить синюватими плямами по всьому тілу.
(Продовження на наступній сторінці)