"Опосля того страшного кгвалту в палаці Гуттера і звірячого шидерства над убогою дівицею Кампіан оголосив Бялоскурських панствовими злодіями й послав письмову кондуленцію венеціанському консулатові, сам же позвав до магістрату лікаря Гануша, поневаж райцям і бургомістрові поточно було, аби Альнпека здрайцею наректи. І сказав йому, що став призвідцем міської ребелії і в протипанствовий бунт злочинна вплутав ви-сокочтимого чужинця, за що оний живот марно втратив, а за то ухвалою радецькою позбавлений лікар Гануш членства ради Сорока мужів і мусить шарварок відробляти нарівні з посполитими, зособна, сторожувати на мурах. Лікар Гануш впрек тому дешпекту гостро себе поставив, а тоді йому повіли райці, же як не хочеш на мурі стояти, то в мурі посидиш. І посадили його у Пивоварну вежу навпроти костьолу Марії Сніжної, тую, де вже сидів нещасний Пилип Дратва. Та бог не допустив, щоб сталася кривда зацному ароматарієві. Того ж дня Кампіан у страху великому вздрів червоні плями на своїх руках і зрозумів, що пойняла його проказа. Звелів отже повернути лікаря Гануша, который єдиний умів тую страшну болість лікувати, але Альнпек не захотів цього чинити і зник з міста" [50].
За Альнпеком скреготнув замок, темрява, проколена чотирма вузькими струменями сіруватого світла, що вривались крізь загратоване віконце Пивоварної вежі, прилипла до очей. Гануш довго стояв, заціпенілий, боячись ступити хоча б один крок уперед — туди, звідки, можливо, не буде вже вороття. Не міг іще повірити, що його насправді посадили в темницю; коли ціпаки виводили з магістрату, він і не опирався — думав, що це тільки витівка злобного Кампіана, який хоче його, члена ради Сорока мужів і славного лікаря, не стільки принизити в очах райців, як примусити видати секрет запобігливих ліків проти прокази, та ось ключник відімкнув двері вежі, ціпаки грубо заштовхнули Альнпека досередини, немов злодія з черні, брязнули двері за спиною. Стояв, ще на один гріш тліло в ньому надії, що це тільки пострах: зараз його випустять, біля вежі стоятиме тлустий Кампіан, який так боїться прокази, злорадно посміхнеться й промовить: "Примирися з нами, пане Гануш, бо ми сильніші за тебе". У цій миті навального страху лікар зрозумів, що зайшов далі, ніж хотів іти; темрява добиралася до його тіла холодними щупальцями, всмоктувала в себе, щоб поглинути цілого, він опирався їй, хотів відступити, та відступати не було куди, готов був примиритися з Кампіаном, але ніхто його не кликав для примирення і тепер йому здалися нісенітними, марними, непотрібними й дитячими його намагання усправедливити світ. Світ той, сильний і незмінний, викинув удосконалювача із своєї утроби, він не потребує допомоги, він може поламатися, та не зміниться ні на йоту — то виходить, що Альнпек намірився руйнувати лад, якому належить сам?
Темрява відступала від очей, сірувате світло рівномірно розплилося по кам'яній клітці, лікар боязко розглянувся по боках і в кутку, за три кроки від себе, побачив чоловіка, що сидів на долівці й дивився на нього блискучими очима.
— Ти хто?
— Не бійтеся, лікарю, я Пилип Дратва.
— Дратва?! — скрикнув Альнпек і глухо застогнав, видавлюючи тим голосом із себе останній гріш надії. — Мене... мене в одну темницю з убивцею... Господи, та як це так, що мене з убивцями?..
— Я не вбивця, пане лікарю, я добрий чоловік, який згрішив тільки тим, що почав думати, — спокійно відізвався Дратва. — Як і ви... Убивці — там, там! — він показав рукою вверх. — Он, перед моїм арештом повернувся з Москви Єжи Мнішек. Він на волі, правда? А за ним гори трупів, і все те — не за справедливість, не за оборону краю, а за триста тисяч золотих, які дав йому самозваний цар Дмитрій за Марину. Я то знаю... А ви кажете, що вбивця я...
Альнпек знав про це краще, ніж Дратва. Три роки тому князь Костянтин Вишневецький привіз з Волині, із Гощі, до свого тестя — львівського старости Єжи Мнішека — монаха Гришку Отреп'єва, який недавно приблукав з Києва, служив у оршаку [51] князя, а ось недавно признався отцям-єзуїтам, що він син Івана Грозного — Дмитрій, котрий чудом урятувався від підісланих Борисом Годуновим убивць. Самозваний Дмитрій закохався в дочку Мнішека Марину, і староста, обуяний надією стати царевим тестем, поїхав з Дмитрієм до Варшави. Зигмунт III, який з часу Брестської унії прагнув якимось чином підпорядкувати російську церкву римському папі, не гаючись, поблагословив новоспеченого царя на чин, і невзабарі самозванець рушив на Москву з п'ятитисячним охочекомонним військом. Як тільки цар оволодів престолом, Мнішек повіз до північної столиці свою дочку. Він повернувся багатим, та щастя його швидко потьмарилося: змовники вбили Дмитрія, спалили, попіл вистрелили з гармати в бік Польщі, а Марина втекла в Тушино, де вийшла заміж за ще одного самозванця...
Альнпек стояв, припершись спиною до кованих дверей, слухав, що говорить Дратва, і дивувався, що ті самі речі мають різну вартість — залежно від того, звідки на них дивитися: з лікарського покою чи з глибокої тюремної студні.
Адже він сам у своїх симпатіях стояв на боці рокошан Зебжидовського, які виступили проти короля і єзуїтів — призвідців кривавої московської авантюри. Але тепер, опинившись сам на сам із схизматицьким ребелізантом, котрий підняв руку на державні устрої не від імені шляхти, а черні, зрозумів, що, не хотячи того, зайшов далеко у своєму захисті посполитих. Кампіан умисне викинув його за бар'єр, звідки він уже не зможе вдосконалювати існуючий лад, хіба що боротися проти нього; Альнпекові стало страшно, бо збагнув, що стати з черню пліч-о-пліч на боротьбу з патриціатом і ділити з нею порівну долю він не зможе, не в його це силах.
Стояв, спершись плечима до того бар'єру, який розділив світ на білий і чорний, він благав бога, щоб двері відчинилися і впустили його знову до своя, бо він не хоче, не хоче втрачати життя за простолюд, який наважився розвалити Річ Посполиту, не бажає гинути за ідеї схизматів-русинів.
У цю хвилину так виразно згадалася йому суперечка з братським сеньйором Рогатинцем у бібліотеці Шимона Шимоновича.
...Шимонович, натхненний і красивий, стояв посередині свого кабінету навпроти Альнпека й Рогатинця, які сиділи у фотелях, і читав гостям тільки що закінчену поему "Лютню рокошанську".
У лікаря від захвату горіли очі — більше, ніж зміст твору, хвилювала його польська мова, до якої так мало вдавалося поетів, віддаючи перевагу латині, а була вона в Шимоновича добірною і соковитою.
Co czynisz, lutnio moja? Czego struny twoje
Umilkli, ktore przed tym lubo krwawe boje,
Lubo spiewali dary ziotego pokoju...
Dzis wszystko opak poszlo, wszystko w zaniedbanie,
Juz Podole zniesione, ona Ukraina,
Ona matka zywnosci, dobr wszystkich dziedzina
W popiol poszla... [52]
Поет зробив паузу, і сказав Альнпек:
— Знакомитий віршотворцю, ця пісня стане хоругвою святої війни народів Речі Посполитої проти чужинця короля і єзуїтів-забродів, які примусили наш люд марно проливати кров у московських краях.
Це було сказано трохи парадно, скромний Шимонович опустив долу очі, а Рогатинець мовчав. Юрієва мовчанка могла б бути й не заприміченою, адже поет не закінчив читати свою поему, та вразила Альнпека відчуженість і холодність братського сеньйора, в лікаря склалося враження, що Рогатинець не слухає або ж твір йому не сподобався. Спитав:
— Хіба неправду я кажу, пане Юрію?
Рогатинець не зразу відповів. Він згадав тепер свою присутність на шляхетському з'їзді в Сандомирі, де краківський воєвода Микола Зебжидовський проголосив детронізацію короля, — Юрій тільки-но повернувся звідти.
— Дякую вам, пане Шимоне, — промовив нарешті Рогатинець, — за те, що зважилися сказати правду: кривдно живе годувальниця Речі Посполитої Україна... А мене посилали братчики, захоплені протиєзуїтським бунтом рокошан, до Сандромира, щоб я подав голос перед будучими володарями Польщі за нас — колишніх господарів землі-годувальниці...
— Пане Юрію, — перебив Альнпек, — чи варто вам ворушити старе, яке безповоротно минуло? Я розумію — болить: Київська Русь, Галицьке-Волинське князівство... Але ж історія уже сказала своє слово, і ми тепер повинні думати про те, як у нинішньому дні зробити людянішим людське життя. Чому ви завжди ставите на перше місце долю русинів? Хіба полякам набагато легше? Не ті самі податки платять, не так працюють, не так само вмирають від хвороб?
(Продовження на наступній сторінці)