З першої лави піших дружинників вийшов вродливий буйногривий парубійко з гуслями через плече, й помітив князь, як під схвальні вигуки юрби соловіли улесливі очі луцьких бояр, що готові були перед ним і на коліна впасти, й утямив Данило при цьому, що, може, завелику честь віддає синові простого кметя, й ця нинішня честь Митусі озлобить товстосумів, а в серці співця й гординю посіяти зможе, та про грядущу битву з ордою, якої не минути, згадав і сумнів свій притлумив: а хто піде у першій лаві на ворога — Молибоговичі, Судиславичі чи ратаї, ремісники, кметі і співці? Він обійняв гусляра ласкавим поглядом і мовив:
— Чого просиш, Митусо?
Відказав гусляр:
— Не золота — важке воно, не високих хоромів — завше буду з тобою в походах, князю, не поля тучного, для мене поле — вся Руська земля. А дай мені коня борзого, щоб я до Кам'янця поїхав і з батьком–матір'ю привітався. А в Зелену неділю, якщо Господь допоможе діждати, в Залукву подамся, щоб побачити мою ладу Зореславу.
— Бери коня, — відказав князь і парного буланого від свого відв'язав.
А я далі молився прежніми словами до Богородиці, знаючи, що цього дня відбулася не остання битва.
Розділ третій
До весни орда Куремси, розгромлена під Луцьком, схлинула з Волині й на Понизов'ї, з'єднавшись із розбитими на чеській межі туменами нойона Субудая, потягнулася понад Дністром до Чорного моря, полишивши на низовинах Південного Бугу та в Криму баскаків для збору податей із позосталого на Русі люду. И подалася далі на Волгу, щоб уміцнити там столицю Золотої Орди під берлом Батия й кару за поразку на Волині та чеській границі від хана прийняти.
Чернець Миколай разом із своїм побратимом Пантелою покинули сторожку в поліській пущі й, дійшовши до Бродів, подалися кожен своїм шляхом. Чернець — на Галич, а прочанин у свій край над Смотричем, де серед подолян, як чув про це Миколай, на Лотосових островах, обмитих притоками Дністра, жило безпам'ятне плем'я рахманів. І сказав чернець побратимові, щоб він кожного Великодня добре приглядався до Дністра, яким плистимуть шкаралущі писанок, — й по цьому знатимеш, що я ще живий і кличу тебе на прощу в Страдч.
Цієї самої пори співець Митуса у своєму городі Бакоті, що недалеко Кам'янця, заховався в дністровському яру, прощався з батьками. Квапився на службу до княжого військового стану в Тустані, маючи при цьому світлу надію: від фортеці до Залукви не так уже й далеко, й він, як Бог допоможе, зустрінеться там із коханою Зореславою, а в Зелену неділю в галицькому соборі Святої Богородиці стане з нею на шлюбний рушничок.
…Затупотіло понад Вороновим потоком, що обмивав Тустанську твердиню: у Підгороддя влітав вершник. І розсипалися, немов розв'язаний букет ромах, по кущах, у жита і в трави дівчата, які вийшли на русалії Зеленої п'ятниці з пучками полину в руках — відлякувати русалок.
А вже поверталися з лісової паші корови у вінках з Івановою зела й мукали до своїх обійсть; з дворів виходили господарі, несучи в черепках запалений ладан, щоб обкурити худобу; вибігали жінки й припадали до коров'ячого вимені, змащуючи його часниковою саламахою; малі пастушки йшли позаду худоби й приспівували "повна Ласочка, повна"; на толоці край дороги стояли підгородецькі парубки з гуслями, трумбетами, цимбалами; дівчата, що розбіглися було по кущах, житах і травах, злякавшись вершника, виходили до музик, обступали їх й розпочинали русальну пісню: "Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жіночок намітки" — викликали з жита русалку, щоб ублагати її, аби не відбирала в корів манну; русалку треба було довго впрошувати, а її голівка в рутвяному віночку визирала з високого жита: вершник сидів на буланому коні оподалік і вдивлявся в обличчя дівчат, що співали, та Зореслави серед них не було — чи ж то не прийшла із Залукви, як домовлялися, а може, то вона, за русалку перебрана, стоїть у віночку серед жита: дівчата у лляних сорочках з вуставками й брижами довкола ший, у вовняних фарбанках й простоволосі придивлялися до молодця на коні і впізнавали: був це наречений Зореслави співець Митуса із залоги Тустанського замку, який щонеділі Їздив до залуквицьких дівчат, чарував їх співом, а від однієї не відступався; замок дивився на Підгороддя високими вежами й чорними бійницями, там перегукувалася залога, та не чув того Митуса — немає серед красунь його Зореслави; леле, та ж то, мабуть, таки її голівка у рутвяному віночку визирає із зеленого жита; заспівали дівчата жалісливу пісню для молодця Митуси — та чого ж ви накликаєте на мене Марену, коли я ще Зореслави не побачив?
Ой пущу я стрілу по всьому селу,
И пішла та стріла по кінець села,
Та й убила стріла білого молодця,
А ніхто к тілу не приступиться…
А тоді заспівала русалка в житі, і впізнав Митуса голос Зореслави — докінчувала вона свою пісню, розпочату ще колись над Бугом, коли вперше зустрілися:
Ой летіла птиця, розпустивши крильця,
Ой нема і не буде мого чорнобривця.
Ой летіла пава, у садочку впала,
Ох нема та й не буде, кого я кохала!
Стримував Митуса коня, а чобітьми пришпорював під боки, кінь іржав, і рвався Митуса до русалки, та відбувалося свято, знав співець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона його, та ні, не бачить, бо піснею за ним тужить…
Й вийшла нарешті Зореслава на межу й пильно вбік Митуси дивилася — упізнала й скрикнула, але була ще русалкою, то мусила спитати в дівчат: "А що там в руках у вас — полин чи петрушка, втікати чи залоскотати?" — "Полин, полин!" — загукали дівчата; кинулася русалка бігти житами, а тоді рушив з копита Митусин кінь і, зволочивши жито, вибіг без вершника на берег Воронового потока й там ждав його, та довго не було видно ні вершника, ні русалки; заздрісні дівчата співали "А відки ти, дівчинонько, а відки, а відки, чи не з тої полонинки, що родить ягідки?"; палко кохав співець русалку в житі, а потім виніс її на руках — білу, без рутвяного віночка, на коня перед собою посадив, і злетіли обоє на буланому в небо.
На льоту обнімала Зореслава коханого, й коли прилетіли до Залукви, спитала: "Як будемо жити, Митусо?" — "Співатимемо, люба. Ти подивись довкола: сонце, і земля, і люди — все те пісня, Зореславо. Хоч і не завше весела, та повинна вона звучати, поки люди людьми суть".
А Зеленої неділі в синєвидській соборній церкві Святої Богородиці молоді слухали службу Божу, стояли перед аналоєм на вишиваному рушнику із свічками в руках: у кого швидше догорить, той швидше помре. Рівно згоряли свічки, й добра надія теплилася в серцях Зореслави й Митуси, а після вінчання увійшов до церкви князь Данило, щоб поблагословити молодих, і, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна — свічка в співця погасла.
…Останнього дня русальної седмиці власник Болохівської землі Судислав Кормильчич приймав у своєму палаці в городі Бакоті татарського баскака Ахмета, зеленошовкове плосковерде шатро якого тяжіло над краєм урвища як знак ординської власті на Пониззі.
Боярин ламався у німій покорі перед урядником Золотої Орди, столиця якої над Волгою пишалася золотоверхими теремами і шпилями із слонової кості, — так далеко від Бакоти яснів Сарай, що й годі було той простір мислію осягнути, проте мацальце ординського восьминога цупко впилося в Подільську землю резиденцією баскака, від котрого залежали і ніч, і ранок, і кожен крок та подих Кормильчича, який був власністю самого Батия.
Знав через баскака великий хан найменший порух кожного свого підвладного в новому ординському улусі — від простого кметя до наймаєтнішого боярина: кого обігрівав ласкою, а кого повелівав закувати в німецьке заліззя, кого запроторював у поруб, а кого наказував четвертувати й для постраху розвішувати останки страчених на болохівських майданах.
Й запевняв баскака зігнутий удвоє Кормильчич, що восени потягнуться з Пониззя до Волги каравани з огузками жита, пшениці і проса, що до Великодня буде сплачена орді десятина з тамги, поплужні та подимні податі, а ще чинш за ловитву, ткацтво, столярство, чинбарство й сідлярство виплатить боярин срібними новгородськими гривнами й золотими київськими, до того ж за церковний дозвіл — мідницями й кертичними шкурками з княжими штемпелями.
— І ми вже не слов'яни, не русичі, ми люди татарські, — запевняв Кормильчич баскака. — Навіть не болохівці, хоч болохівське князівство хочемо проголосити і за ярликом на володіння болохівським улусом князя Михайла Всеволодовича до хана послали, залишивши в Бакоті його сина Ростислава в заставу… Он він стоїть перед вами, достойний владико, зігнутий нижче, ніж я, і хай великий хан буде до нього прихильний; ми люди покірні й душею чисті, як ті рахмани з Лотосового острова, які пам'яті не мають, бо й навіщо вона їм: ходять в незаперезаних білих льолях, мов діти невинні, й славлять Бога за те, що дарував їм повітря для дихання, воду для пиття й солодкі плоди лотосів для спожитку… А чого ще треба підданим великого хана, який і думатиме за нас і крихти із свого стола видзьобувати дозволить — станемо й ми схожими на рахманів — безпам'ятними й безжурними людьми, аби лише нащадкам лютого Романа не мусили підлягати.
(Продовження на наступній сторінці)