Ворохобний князь Михайло Всеволодович разом із сином Ростиславом й бунтівним боярином Судиславом Кормильчичем, який ще в юності, за князя Романа, правив на Галицькій Русі коромолу, вихопилися із обложеного ордою Чернигова й допали до волинського князя Василька Романовича, впали перед ним на коліна, благаючи прощення за колишнє посягання на Галич, й прихистив їх Василько у своїй столиці Володимирі–Волинському.
У час Василькового милосердя стояв уже на лівому боці Дніїтра в гостроверхій бобровій шапці й ведмежому хутрі непереможний Батухан й розкосими очима, які ловили просторінну широту краще, ніж далину, пожадливо вбирав у себе замаєне золотими банями церков та дзвіниць праве дніїтровське побережжя від Міжгір'я до Андріївського спуску, й вагався хан, чи варто це найвеличніше з усіх міст, які траплялися йому на побитному шляху, перетворювати в руїни, чи не краще зробити його столицею світового ханства, східний край якого споконвіку впирався у великий океан, а західний неодмінно проляже вздовж берега останнього моря, де панував колись над Європою могутній Рим, і думав хан, який викуп у киян заправити.
А вже дніпровська вода бралася при березі льодяними стрілками, подаючи ханові надію на те, що незабаром Дніпро візьметься товстою кригою, й не зупинять тоді орду ні високі міські вали, ані ревні молитви русичів у їхніх золотоверхих храмах, і впаде згодом під ноги татарській кінноті незмірна світова далина від тихих східних вод до середземноморських — під голубим наметом неба, яке теж, як і весь світ, належатиме Золотій Орді.
Й бачив теж, що так станеться, бо іншого скутку сподіватися не міг, чернець Києво–Печерської лаври Миколай Конрад, який, зачувши іржання коней, рев верблюдів і несамовите галайкання ординців, вийшов із Ближньої печери й уздрів те, що провіщав Апокаліпсис, — кінець світу, Армагеддон. И збагнув чернець, що ніхто із залишенців у Києві не зостанеться при житті, що заваляться під кінськими копитами і Ближні, і Дальні печери, впадуть золотоверхі собори й Золоті ворота, й пропадуть безслідно теж основи пам'яті про могутню Руську державу — літописи, патерики, билини й перекладені на староболгарську мову богослужебні книги.
Цього найдужче злякався чернець, тож недовго вагався, бо й ніколи було, — зник умить за брамою Благовіщенської церкви, спустився в печеру, де колись перебував у самотині преподобний Антоній з Любеча й численними книгами, ним самим списаними й переписаними, обставив печерні стіни; чернець Миколай вибрав найважливіші, вкинув їх до мішка й подався Дальніми печерами до виходу аж у Святошині, куди ще не дійшла орда.
Довга дорога стелилася перед ченцем Конрадом — понад Тетеревом, Случчю, Горинню і Стоходом; минав він містечка Чуднів, Любар, Корець, Костопіль, Ківерці і многі весі, а коли зупинявся на ніч у добрих людей, то питали його стривожені миряни, чи насправді Київ облягла вже татарва, й почувши від нього страшну правду, виходили процесіями з церков, несучи в руках фани й хрести й співаючи благальні молитви до Бога. Кришилися тоді на дзвіницях дзвони й спадав їхній розпачливий гомін на засніжені поля, на солом'яні стріхи, на непокриті голови — розливався лементом над усім краєм.
Аж на сьомий день трудного переходу допав чернець до великого города, обведеного високими валами, й була то столиця волинського князя Василька Романовича з княжим теремом посередині міста.
Довго вмовляв чернець сторожових дружинників, щоб впустили його до князя, та вони, немов німі, мовчки заступали йому вхід перед брамою перехрещеними списами, і врешті в розпачі заволав Миколай: "Повіжте князеві, що орда Київ облягла!", на що відповіли йому стражники: "Князь і без тебе знає, що сподіялося над Дніпром, вже прихистив чернігівських ізгоїв, а ти, чорноризцю, не мозоль очі й сам заховайся хоча б у той монастир, що он прикуцнув при усті Луга в Буг".
Й напевне, ніколи б не побачив чернець Миколай князя, якби не підкотився до брами вутлий у подертому кожусі чоловічок, котрий не мав обличчя — самі лише очі, в яких ціпенів невимовний жах, і закричав:
— Немає вже, нема Золотих воріт у Києві!
Й була ця звістка набагато страшніша, ніж тривожні чутки, що долинали з Києва до Володимира–Волинського, й коли тим чуткам народ, ще крихту надії маючи, не надто довіряв, то звістка про те, що не стало Золотих воріт, що звалені вони, потрощені або й зовсім зникли з київської гори, проймала жахом, схожим на той, що огортає господаря, коли грабіжники виламали двері й увірвалися в домівку.
Тож негайно стражники дали знати князеві про прибульців з Києва; Василько Романович звелів впустити їх до гридниці й сам вийшов до них у супроводі писця Йова та чернігівських князів Михайла Всеволодовича і його сина Ростислава.
Не міг чернець зразу вгадати, хто з них є володарем Волині, а хто гостем: та ось, владно розсунувши чернігівських князів, вийшов до прибульців благовидний чоловік з підстриженим нижче вух чорним, мов смола, волоссям, пов'язаним від чола до потилиці червоною биндою, тоді втямив чернець Миколай, хто тут господар.
Князь Василько спитав суворо:
— Що маєте мені повісти, прибулі люди?
Й тоді, як тільки міг швидко, наче збоявся, що його до кінця не вислухає князь, заговорив чоловічок у порваному кожусі й нажаханими очима, що заступили все обличчя. І повів він неймовірну новину, на легенду схожу, та поклявся чоловік, що все це бачив на власні очі.
…Увійшов крізь Золоті ворота на Княжу гору монгольський темник й гукнув до людей, що стояли натовпом, оточені ординськими воями, й чекали неминучої смерті: "Видайте нам воєводу Дмитрія, котрого настановив київським посадником князь Данило, і ми обійдемо стороною ваш город — ні один двір не згорить, хрести з церков не впадуть, і жоден з вас не загине!" Кинулись зрадливі бояри шукати воєводу, знайшли, зв'язали й до темника привели. Жовтою ропою потекли сльози по обличчю воєводи, коли він глянув на люд, підлою зрадою бояр на порятунок обнадіяний, і сказав темниковим воям, щоб його розв'язали. Тоді витягнув списа із частокола, підняв на нього Золоті ворота, під самі небеса підняв і промовив: "Не прийде в стольний город Русі воля доти, поки дванадцять поколінь не випросять у Бога прощення за вашу зраду!", й попливли Золоті ворота попід небом, й казали печерні старці, що аж до Царгорода попливли, а невірні татари воєводу Дмитрія вбили й людей до ноги вирізали…
Чоловічок у порваному кожусі розповідав, ковтаючи сльози, літописець Йов записував його мову в книгу, й промовив князь Василько:
— Благаймо Бога, щоб повернулися до Києва Золоті ворота — оплот нашої держави… — Й до ченця Миколая звернувся: — Ходімо в мою світлицю, іноче, й розповіси мені, що сам бачив до того, коли страх відібрав у людей розум… А цього віщуна лиха нагодуйте й постеліть йому в гридниці, нехай відпочине…
— Не стеряв я розуму, княже, — проказав чернець, поштиво опустивши на груди голову.
— Та й добре, коли так… — мовив князь. — Ходімо всі.
У княжій світлиці все вже було приготовано до учти.
У кришталевих збанках яріло червоне вино, по кутах стола стояли срібні чаші, а на чільному місці золота — для князя; срібні полумиски вивершувались підсмаженими стегонцями лебедів і тетеревів, вудженою олениною та вепровою свіжиною; в кубках чорного палення стигли чисті й варені з перцем меди.
Князь Василько у зеленому каптані, підперезаному кованим ярою міддю поясом, із золотим ланцюгом на грудях здався тепер ченцеві Миколаєві величнішим, ніж щойно виглядав у гридниці, пригноблений розповіддю чоловіка в порваному кожусі, й ту його достойність спонатужувався уміцнити чернігівський князь Михайло, який учора покірно стояв на колінах, чекаючи від Василька Романовича докорів за зрадництво своє і сина Ростислава, котрий сім років тому, спонадіяний на здобуття княжого престола, вирушив разом з військом угорського короля Бели IV під стіни Галича, — й розбиті були чужинецькі полки, а Михайло Всеволодович разом з Ростиславом утекли з уграми за перевал, і аж за п'ять років вернулися у свій Чернігів й, не довго там побувши, подалися просити прихистку від татарви у князя Василька.
Василько Романович ні на мить не забував зради чернігівських бездомних князів, й хоч не був то час для злої пам'яті, мав–таки він нині в тямці їхню коромольну натуру, й улесливі слова Михайла Всеволодовича не притлумили у ньому прежньої підозри до пожадливих ізгоїв.
Й мовив таке Михайло:
— Не гоже князеві вислуховувати брехливу баснь ницого смерда про зраду київських бояр, відомо ж бо, що воєвода Дмитрій живий, і, може, нам ще вдасться домовитись із татарськими баскаками про його викуп… Та й орда не знати чи дійде до Карпат…
— На все воля Господня, — відказав князь Василько, й при цих його словах схвально захитав головою, підтакуючи не князеві, а Михайлові, кремезний боярин, що сидів під стіною на лаві, туго общеплений золототканим кунтушем. Й поник ураз під осудливим поглядом Василька й перестав схвально похитувати головою.
— Не роби собі марних надій, Судиславе, — промовив князь, пронизуючи гострим поглядом боярина Кормильчича. — Не сподівайся ні на чудо, ні на милість татарську. Не будемо трактувати з ордою, а станемо всім краєм — від коломийського Покуття до болохівського Пониззя, де ти тримаєш свій огромний уділ. Запам'ятай собі це… А щодо басні, яку ми щойно вислухали від смерда, то ще невідомо, скільки в ній правди, а скільки вимислу. Добре знаємо лише те, що страшне лихоліття насувається на наш край.
(Продовження на наступній сторінці)