День проминув так швидко, як і роки; місяць викотився до зеніту й освітив примарним світлом пущу, перетяту вузькою стежкою, що бігла від печери до тракту; стежка біліла, немов простелений рушник, й мені так солодко згадалося, як я колись ішов нею слідом за Лідою й хотів її спинити, обняти й не відпустити більше від себе. А що стримувало мене, не хочу зараз згадувати — згадки прогризло каяття, що не зробив того, що й потім протягом довгих років не наважувався її наздогнати, а чого боявся — добре нині знаю, і мучить мене жаль до самого себе, бо повернути втрачене вже ніколи не вдасться. Роки промайнули, мов дим крізь кущі, й нібито перешкод для нас уже не існує, крім однієї: Ліда нині чужа й далека у своїй самотині… І не прийде вона, я це добре знаю, як добре знаю й те, що завтра не зважуся піти її шукати…
Тільки листи, в яких ми перебуваємо близько, як вірні друзі, а може, й більше, залишилися. І чому ні одне з нас не простелило ті листочки по цій місячній стежині, чому ми не пішли по ній пліч–о–пліч? То нехай кладуться вони тепер у предовгий наш діалог, а міг же він бути вимовленим від очей до очей, від вуст до вуст гарячим подихом…
"Дорогий приятелю, ти, напевне, будеш з мене сміятися: я вдалася до ворожби — люди завжди шукають віщунів, коли до них приходить безнадія… Я тепер студіюю Нострадамуса. I ти знаєш, чим більше заглиблююся в його центурії, тим більше переконуюсь, що він насправді умів передбачувати події на цілі століття вперед. То чому я не повинна йому повірити, що нашій комуністичній стодолі відміряно рівно сімдесят сім років і сім місяців? А це вже недовго чекати — якихось двадцять літ… Гадаю, що доживемо до того щасливого дня і з утіхи нап'ємося удвох до чортиків! Боюся тільки, що як на радощах весь наш народ набудеться, то й свободу проп'є. Ми ж безнадійні романтики, які гучно відзначають перемоги замість того, щоб чимшвидше вигрібати з попелу рештки власного майна. Може тому, що перемог було у нас так мало…"
"Маєш рацію, дорога Лідо. Адже мали ми свої обереги — ікони Богородиць, які опікувалися нашим краєм. І де вони тепер, чому ми їх не вберегли? Одну вивіз Боголюбський з Києва, й донині поклоняються їй москалі. А другу, яку намалював апостол Лука, князь Лев передав на зберігання у Василіянський монастир при церкві Святого Онуфрія у Львові — й викрав її намісник Галичини Владислав Опольський, і тепер у Ченстохові моляться до неї поляки за благополуччя Польщі… Для нас залишилася тільки марна втіха, мовляв, наші ікони чужих молитов не приймуть. Але ж приймають, та ще й як!"
"А знаєш, Ігоре, що я собі подумала: ти живеш у Києві, до речі, я вже навіть не уявляю, як ти виглядаєш, приїхав би колись до мене, я сама, син одружився… То що я хотіла сказати… Ага, нагадати тобі, що у великому місті до письменників ставляться з меншим пієтетом, ніж на провінції. Не переманюю тебе, та й ні до чого це вже нині, з часом така віддаль пролягає між людьми, що несила її перейти… Тож я боюся, що ти можеш там, у Києві, загубитися серед велелюддя доморослих геніїв, хоч і сам ти, як не як, а "доморос" — або знидіти від заздрості, що сам таким генієм не став. Та ні, цього з тобою не трапиться, ти дуже самодостатній, але май на увазі ці дві підступні небезпеки: мені було б невимовно гірко, якби ти впав у ту чи іншу яму… Та це так, між іншим… Я ж то хотіла про інше з тобою поговорити, а заплуталася у недомовках… Ось що: чи не хотів би ти в наступному романі таке написати: Конрадамесію жене на Голгофу Варрава, якому народ у темряві свого духа дав перевагу і реве, темний: "Розіпни його!", не відаючи того, що Варрава розіпне не тільки Месію, а й увесь народ… Й мусиш допровадити свій цикл до Воскресіння — коли видохнуть Варрави і Юди.
Інакше й не варто було братися за таку поважну працю: наш порятунок у знищенні лжемесій…"
"Лідочко, пораднице моя, я часом терпко тужу за нашим товариством, що давно існує, — з нього залишилися тільки ти та я. Тож тужу за тобою — та й що з того: так близько бігли наші дороги, а до перехрестя не добігли. А жаль… Але говоритимемо про літературу. Я маю намір розкрити гріх не Варрави, то нікчема, а нашого великого Гоголя, який, немов Фауст, запродав Сатані душу, щоб мати можливість оспівати красу України й спонукати люд до думки, що за неї варто боротися. Про це ми не раз говорили на наших доморосівських зібраннях… Гоголь заради слави і грошей зрікся своєї батьківщини й мови, та зробив те, що залежало від нього, а не від Бога: вигрівши бісеня у своєму сумлінні, немов запорток під пахвою, залишив Україну в літературі живою і прекрасною. Чорт заплатив сповна письменникові за зраду: дав йому вічну славу. Зате до самої смерті переслідували Гоголя муки совісті, він засудив себе у "Вії" та в "Ночі на Івана Купала"; в перестраху перед сатанинською помстою кинувся сплачувати нечистій силі борг: написав другий том "Мертвих душ", в якому прославив Росію. Та Сатана того боргу не прийняв, і Гоголь спалив не тільки роман, а й себе самого, та цим уже не міг спинити Сатану, який в образі Чичикова гасає світами… Таке наше пробудження, таке Воскресіння… Та якби я мав, Лідусю, хоч крихту Гоголевого таланту, я без надуми продав би його чортові для того, щоб навіки прославити Україну й розбудити її до життя — так, як це він умів зробити, незважаючи на непрощені свої гріхи".
"Може, ти ще не знаєш, Ігоре, що вернувся із заслання Мирон Синютка — і яку урочисту зустріч влаштували йому львів'яни: мало що не на руках носили й обрали народним депутатом до Верховної Ради України. И таких, як він, дисидентів, там нині вже більше десятка — правлять вони бал у парламенті, а я з години на годину чекаю проголошення нашої Незалежності…"
"Ти не можеш собі уявити, Лідо, яке то було свято! Море синьо–жовтих прапорів лопотить над Києвом, стотисячний люд запрудив вулиці, всі обнімаються, плачуть і, як писав Тичина, — усі сміються, як вино, і всі радіють, як вино! Ми найщасливіше покоління, яке дочекалося волі… Я зустрічався з Мироном: став він ніби вищий, а який упевнений, ти б його не впізнала. Державний муж!"
"Тож тепер, Ігоре, мусимо ходити тільки лінією найбільшого опору, як мовив колись Іван Багряний, — щоб пізнати ціну свободи на власній шкурі!.. І знімімо шапку та кожух з нашого Пророка Шевченка — був–бо він ідеальним аристократом, як і належиться вождеві елітарного народу. І елітарна теж наша революція: ми не темний тлум бунтарів, а викшталтоване військо Мазепи, Петлюри, Коновальця… О Ігоре, в яке величне життя ми входимо!"
"Дорога Лідо, ейфорія заступила нам очі радісними сльозами, а Мирон сказав мені: "Це ще не перемога, боротьба тільки починається, й ми повинні дивитися правді в очі. Колись бояри в князівстві Романа й Данила були п'ятою колоною й виконували розпорядження Кракова, Суздаля і Пешта. А нині маємо в українському парламенті новітніх бояр, ту грязь Москви, про яку говорив Шевченко. Мало в нас нині ідейних вождів, ми потребуємо новітніх сильних провідників… А втім, ми всі вожді нового часу, бо єсьмо нащадками тих поколінь, які пролили за нашу землю кров…"
"А скажи, Ігоре, тебе не тривожить те, що наші нинішні письменники почали соромитися патріотизму, що література, яка в неволі вигартувалася на могутню зброю, так ганебно занепала на свободі? Хіба не бачиш: розшнурувавшись з пут соцреалізму, молоді автори почали поводитись, немов голі дикуни в храмах. Їхні твори забагнючились парканними афоризмами й туалетною поезією — то чи можна з такою зброєю йти на битву? Що трапилось у нашому храмі? Невже знову вдерлася в нього гоголівська чортівня?"
"Не розпачай, моя дорога… Тобі напевне доводилось бачити, як у грізні повені спливає ріками сміття і як очищується вода після негоди. А забруднене мистецтво само себе згидить й очиститься. Будь оптимісткою, Лідко…"
…Й постелилися листи місячною доріжкою, ніби хтось білий рантух розкотив, очікуючи дорогого гостя. Та я знав: не ступить на нього її нога. Вже смеркло, вже ніч…
* * *
Чоловічок у клепані неохоче віддалявся, оглядався, ніби намагався пригадати, де й коли мене бачив, і це йому не вдавалося. Він зупинився біля смереки, що заступала дзвіницю, сів біля неї й, спершись спиною об стовбур, не зводив з мене погляду. Вуха його клепані стирчали вверх і прогиналися вбоки — був він схожий на пугача, засліпленого денним світлом.
А вже сутінок поволі западав над пущею, втома від цілоденного чекання почала мене долати, й тоді я побачив дивне диво: чоловічок кудись подівся, зате на гілці смереки сидів справдешній пугач, нібито страдчівський пройда враз перемінився у птаха; в присмерку очі пугача стали зрячі й нахабні, він гіпнотизував мене, навівав дрімоту… І я не міг би сказати: те, що відбулося потім, було явою чи солодким сном.
(Продовження на наступній сторінці)