У барі було порожньо, лише за лядою стояв круглий, як бальон, буфетник, він поводив долонею по блискучій лисині, витирав ляду брудною шматою й при тому раз у раз поглядав на двері, певне, очікував завсідників. З цікавістю приглянувся до незнайомого клієнта, й коли Ігор сів за столик, що стояв посередині квадратової зали, в буфетника згримасилась зніяковіла міна на обличчі, й він промовив чемно:
— Прошу сісти за онтой, що в кутку, це місце пана За–ніц.
Розглянувшись по заставленій дубовими табуретками й металевими столиками на триніжках кімнаті, яка анітрохи не була схожа на аристократичну австерію, Ігор запитав:
— А хто такий пан За–ніц і чому — пан?
— Ви що, не знаєте пана За–ніц? Дивно… То відомий політик, ходить з бамбуковою паличкою і в чорному мельонику… А ви хто?
— Я письменник, — вперше в житті назвав Ігор вголос свою професію.
— Тоді інша справа, так би відразу й сказали. То сидіть, сидіть. А що замовляєте?
— Котлету, каву й чарку горілки… — Ігор вийняв із папіросниці цигарку й закурив.
Першим із завсідників зайшов обірванець в засаленому лапсардаку, він зупинився на порозі й давав буфетникові про себе знати: затрубив у ніс, затикаючи пальцем то одну, то другу ніздрю. Потім вийняв з кишені газету, видер з неї квадратовий клаптик, насипав у нього пучку тютюнової потерухи, скрутив цигарку, припалив і дмухнув у залу ядучим димом.
— Ти пішов би собі, Фільку, надвір з тою махоркою, тут і так нема чим дихати, — чемно зауважив буфетник.
— А онтой фраєр курить, і ти нічого… — показав Філько на Ігоря.
— Е–е, вибачай, то письменник.
— А я румунський король! — зареготав Філько. — Хоча коли ходить о стислість, то всі румуни — мудаки.
— Звідки ти це взяв?
— Про це всі знають, крім тебе.
Втім до кнайпи увірвалася кульгава жіночка й залементувала:
— Дайте калимчика, й піду далі, бо маю справу на базарі Леніна…
— Почекай, Каролько, — так само спокійно відказав буфетник. — Ще–м нічого не вторгував.
Й тієї миті Філько й Каролька шанобливо розступилися: до кав'ярні увійшов панок у чорному камзолі, з гнутою паличкою, почепленою на зап'ясті лівої руки, зняв з голови круглого мельоника й, вимахуючи ним наліво й направо, вимовляв статечно:
— Вітаю, шановне панство, padam do nóg![5]
Він підійшов до свого столика, за яким сидів незнайомий клієнт, хвилину оцінююче приглядався до нього, потім привітався, як з давнім приятелем, довго термосив Ігореві руку, приязно заглядаючи у вічі, й нарешті заговорив:
— Сподіваюся, що буду мати з ким витяти балак… По вас бачу, що захочете політикувати, бо ця шантрапа, — показав на Філька й Карольку, — мене за ніц має…
Ігор посміхнувся, зрозумівши, звідки взялося в цього пана таке чудернацьке прізвисько, й наготувався слухати.
— То напевно чули–сьте, — розпочав свій політичний монолог пан За–ніц, — бо всі вже знають, який трафунок стався вчора на пляцу біля Єлизавети. Наказав, прошу вас, якийсь партійний начальник з магістрату зняти хрести з костьолу, а їх аж три на трьох вежах, й пообіцяв велику плату відважному, якщо такий знайдеться… І таки знайшовся: хто не знав того обірванця Антошка, котрий навіть у будні на порозі храму простягав руку за ялмужною — такий собі гувняк, старе пудло… То заліз він на одну вежу, зламав хреста, це саме вдалося йому зробити і на другій, а на третю сам Господь палець поклав. Зумів безбожник тільки зігнути того хреста, та посковзнувся, гепнувся на землю, аж луна пішла містом… То питаю вас, добродію, як професійний політик: я за Польщі всі газети перечитував, а "Діло" принумеровував, то трохи розуміюся на політиці, а тут здецидуватися не можу: то був нещасний випадок чи Божа кара?
— Божа кара, — підтвердив Ігор, не задумуючись.
— О, я знав, що ви так скажете, poznać pana pocholawach![6] Я лишень глянув на вас і второпав, з ким маю справу… Ви мудрий чоловік, ви… що так скажу — болящий нерв нашої ідентичності! — пан За–ніц аж очі закотив від задоволення, що йому вдалося висловити таку складну й мудру думку.
Буфетник поставив перед паном За–ніц тарілку з оселедцем і пішов собі, однак його зупинив обурений оклик політика:
— Ви лишень подивіться, він мене за ніц має! Прошу ласкаво подати келих бургундського!
Буфетник слухняно підніс йому склянку червоного вина й при тому сторожко глянув на двері, перед якими стояв високий чоловік з гітарою в руках. Гітарист бренькав пальцями по струнах й, заходячи до середини, наспівував знайому мелодію пісні "Порвались струни в моїй гітарі…"
Буфетник підбіг до столика й шепнув Ігореві:
— За музику будете платити окремо.
А тоді почалася забава. Буфетник підносив завсідникам і музикантові чарки з горілкою, гітарист, зарослий, із синіми мішками під очима, рвав струни й співав надривним голосом: "Бувай здорова, я від'їжджаю, а шарабан свій я покидаю…", струна насправді обірвалася на гітарі, й музика стихла, та розохочена компанія увійшла в шал. Філько грав на носі й наспівував: "Аркан дудка, всрався тутка, взяв на гралі, поніс далі"; крива Каролька танцювала вихилясом й перебивала Філька своєю пісенькою: "Сама собі господиня, сама собі пані, кому схочу, тому дам свеї волохані!"; пан За–ніц диригував бамбуковою паличкою, й пилюка піднялася стовпом аж до стелі; Ігор підвівся з–за столика, маючи намір вихопитися з цього бедламу, підійшов до прилавка, щоб розплатитися, й тут зустрівся очима з гітаристом, який стояв поруч з буфетником.
Був це Аркадій. Він схопив Ігоря за плече, потягнув його до себе, завів у підсобку й прошипів:
— Ти чому не признаєшся до мене, дзьобаний доморосе!
Ігор вивільнився від Аркадія, відсторонив його і аж тепер по–справжньому впізнав: з–над синіх підпухлин із посірілого від алкоголю обличчя світилися баламутні гарні очі, перед якими не могла встояти жодна жінка, і співчуття, змішане з гнівом, заворушилося в Ігоревій душі, зло, яке цей чоловік заподіяв, скоробило його, й він не прийняв простягнутої Аркадієвої руки.
— Ти мені й руки не хочеш подати? — здивувався Аркадій, з докором дивлячись на Ігоря.
— Ти зрадник, — вимовив Ігор крізь зуби. — То як я можу…
— А ні, не зрадник, не зрадник я! — вигукнув Аркадій. — І коли так дуже хочеш знати, хто доніс на нас, то я скажу…
— Не треба, Аркадію, це не має вже сенсу, — відказав Ігор. — Одне лише нині може мати якесь значення: чому ти так опустився — балаганиш по корчмах, а університет, в якому залишився за таку мерзенну ціну, тепер поза тобою…
— Усе те фальш, фальш — і університет, і театр! Справжнє тільки тут, у цій брудній кнайпі. Ці люди з ангельськими душами, яких я втішаю, не мають у собі ні злоби, ні корисливості — то чисті діти міста, і серед них я — світлий, немов херувим! — Аркадій аж захлинався, так квапився позбутися болю, який запікся в ньому. — А–а, ти боїшся дізнатися, хто нас зрадив, ти взяв мене за жертву, цим вдовольнився і не усвідомлюєш навіть, якої кривди завдаєш людині, котра заслуговує на співчуття. Ти мовчиш, а я таки скажу: то Ореста, твоя пасія, добровільно, без примусу прийшла в кабінет комітету комсомолу до Черепова, а він викликав тоді й мене — за свідка, пообіцявши, що я залишуся в університеті, якщо прилюдно покаюся… А вона, сучка, так докладно йому доповідала: де ми збиралися, про що говорили, який роман ти задумав написати… І всі ви, святі та божі, нині плаваєте на поверхні, тільки я опинився на дні…
Ігор мовчав. Він знав, що Аркадій говорить правду, чей–же сам запідозрював Оресту — з тієї хвилини, коли вона в істериці сказала, що хоче врятувати товариство від небезпеки. Ту підозру Ігор відганяв від себе, не маючи сил збагнути, як в одній людині можуть співіснувати ангельська краса і ница підлість; він тепер згадав гарячу ніч з красунею і той несподіваний холод, що пройняв його після шалу, — пропала навіки в темряві забуття прекрасна лялька, а образ Ліди, який давно пробирався до його серця, зупинився тепер у своєму пориві, не маючи сміливості повноправно заходити до нього, — й тоді ще пекучіша ненависть дійняла Ігоря: і одну, і другу дівчину відібрав від неї цей бешкетник.
Ігор вийшов із смердючої кнайпи з відчуттям непоправної втрати, й лише одна думка могла його втішити: який знаменитий урбаністичний епізод з'явиться колись у його романі "Домороси"!
XIX
(Продовження на наступній сторінці)