— Гірше не буде, як за Романа, котрий півтисячі бояр винищив до ноги… А були б вони нині неабиякою підмогою супроти татар… — відбуркнув боярин і полохливо опустив очі, був–бо тепер, як і колишні його спільники — князі чернігівські, — у волі князя Василька.
— Яка з вас підмога, бачив я колись під Галичем, — відказав князь, скоса глипнувши на Михайла, улесливо усміхненого, і на Ростислава, в якого від тихої люті забігали на щоках жовна. — Та не час нині для усобиць… Тільки повім тобі, Судиславе, одну мудру думку, в римських ораторів запозичену: покинувши свій закуток і на висоті опинившись, поглянь, в якій ти низовині досі перебував…
Запала мовчанка в світлиці. Чернець Миколай сторожко очікував подальших розмов, які мали б прояснити, що діяти далі, а літописець Йов, спершись спиною до стіни, застиг із писалом у руці, готовий записувати все, що почує. Та князь Василько стояв у задумі, мовчав і до столу не запрошував.
Втім тихо прочинилися двері, із княжих хоромів увійшов до світлиці ставний юнак з підвішеними на грудях гуслями. Він вів за руку малого хлопчика, який прикульгував на ногу, а за ними йшов отрок у лляній сорочці, підперезаній вишиваною крайкою.
Прояснилося обличчя в князя, й він мовив:
— Ми ждали тебе, Митусо: на княжій учті має звучати спів — веселий князь чи зажурений… Це співець і гусляр великого князя Данила, — мовив до гостей. — При моєму дворі навчає свого куншту княжича Льва і мого малого синочка Володимирка. — Князь діткнувся рукою до плеча отрока, потім погладив малого по голівці. — То заграй нам, Митусо, розвій тривогу — хай послухають бадьору пісню княжі нащадки, не треба їм із сумом йти в життя. Грай, гусляре… І горничну гукніть, хай наливає…
До світлиці вбігла золотоволоса дівчина, світла, мов уранішня зоря, заметушилася біля столу, в чаші вина наливаючи.
Й промовив князь:
— Сідайте до столу, мої звані й незвані гості. Й порадимося при спожитку — є ж про що… А ти, іноче, — звернувся до ченця Миколая, — будь як дома, опісля порозмовляємо окремо.
Князь надпив хмільного меду й відставив чашу, та й гостям не пилося. Лише бездомний княжич Ростислав одним духом спорожнив свій пугар, горнична знову його наповнила й боязко відступилася, відштовхнута понурим поглядом Ростислава — непогамовне зло нуртувало в його душі.
Спостерігав за ним чернець Миколай і помислив, що згоди між чернігівськими князями й галицькими вінценосними братами ніколи не буде. Проте помітив: Михайло Всеволодович сумирно опустив очі, його улеслива посмішка зіслизла з губів, лик Михайла подобрів, ніби він викрешував у собі цієї миті почуття злагоди.
А князеві Василькові згадалася програна битва з татарами на Калці, що відбулася сімнадцять років тому, — програна лише тому, що єдності не було між руськими князями: галицький і чернігівський, путивльський і курський князі — кожен забаг, як колись Ігор Святославович у поході на половців, окремої для себе слави і, не здобувши її, перший утік з поля битви не надто удатний Мстислав Удатний. Данило зів'яв від рани в ліве плече і з братом Васильком теж помчав за Мстиславом, а татари справили бенкет на помості, під якими сконали полонені князі… Чи матиме нині Данило силу поєднати до битви хоча б цих двох ворохобників, яким і цієї миті мариться галицький стіл… Та не на них надіється Данило, поїхав до Буди сватати дочку Бели IV Анну за Лева — щоб заручитися підмогою тестя в хрестовому поході проти татар. И немає його в краю, а орда суне, і що він застане дома, коли повернеться, чей Василько не матиме сил сам устояти перед ордою…
Тяжкі думи долали волинського князя, й до їжі ніхто не доторкався…
А світла, немов вранішня зоря, горнична добре дбала, щоб у гостей були повні чаші, й коли наливала вина гусляреві, погляди їхні зустрілися і скрутилися враз, немов у вужівці, й довго роз'єднатися не могли; сполохана дівчина розхлюпала вино по столі й, засоромлена, вибігла із світлиці, а Митуса, зачарований дивним видивом, врешті отямився й запитав князя:
— Хто вона, ця діва?
— А ти не приглядайся до кожного фартушка, Митусо, — вутло посміхнувся князь. — Краще заграй, бо надто вже стужавіла наша мовчанка. Й що тобі до моєї служниці?
— Але ж звідки вона тут узялася, така вродливиця? — вперто допитувався гусляр.
— Господи! — пирхнув невдоволено князь. — Того цвіту по всьому світу… Із Залукви вона, що біля Галича, князь Данило прислав мені цю білоголовку.
Втішно усміхнувся Митуса, зблиснувши білими, мов перли, зубами, очі його спалахнули й він забігав пальцями по струнах й медовим голосом заспівав улюблену пісню обох галицько–волинських князів:
Конику сивий, будь ми щасливий,
Де орду вгоню, там її вроню…
— й накрив гусляр долонею струни, втямивши, певне, що рано ще співати побідну пісню, й коли гості так і не зрунтавши мовчанки, поснували до виходу, Митуса закинув гуслі на плече, вишився із світлиці попереду гостей, у дворі побачив горничну, яка квапилася до воріт, наздогнав, спіймав її за руку, завів до порожньої гридниці, де спав на лавиці приблудлий чоловік в подертому кожусі й, не звертаючи на нього уваги, вдарив пальцями по струнах і заспівав сумної, щоб зворушити дівчину:
Ой пішла стріла по кінець села
Та й убила стріла білого молодця…
Й невимовно втішився Митуса, коли почув у відповідь тонкоголосий спів, ніби знак на згоду піти разом з ним за стрілою.
Ой летіла птиця, розпустивши крильця,
Ой нема і не буде мого чорнобривця…
Пригорнув гусляр дівчину до себе — очі до очей — і спитав:
— Як тебе звати?
— Зореслава…
— А я Митуса.
— Знаю вже, гусельнику…
Вони взялися за руки, ніби давно змовилися, вийшли з гридниці на оболонь й попрямували схилом до Бугу, що обвивав дугою місто.
— Тобі не холодно? — спитав Митуса.
— Мені тепло біля тебе, любий, — відказала Зореслава.
…Коли гості вийшли з княжої світлиці, залишивши в ній ченця Миколая, промовив до нього князь Василько:
— Сам Бог прислав тебе до мене — схимника з Києво–Печерської лаври. Пошлю тебе до печерного монастиря в Страдч — до розледачілих монахів, які не бачать й бачити не хочуть, що сподіялося нині на світі. Настала пора і божим людям виходити з відкритими заборолами…
Розділ другий
Коли чернець Миколай добирався до річки Дубровиці, води якої під кришталевим льодом тихо текли до Прип'яті, обминаючи замерзлі озера, наздогнав його чоловічок у порваному кожусі, назвав себе Пантелою Маломужним з города Кам'янця, захованого від світу в земній розколині над Смотричем, й напросився до нього в попутники: удвох відрадніше буде добиратися до Верещиці, біля якої мав би Миколай відшукати загублений у сосновій пущі Страдчівський печерний монастир й заховатися в ньому, бо вже стугоніла Волинська земля під копитами татарської кінноти, що тучею насувалася простогонами від Коростеня до Луцька.
Й не важилися втікачі виходити на відкриту просторінь з поліських лісів: над озером Пісочним серед хащів натрапили на мисливську сторожку й вирішили перечекати в ній непевний час. Ловили рибу в озері та зайців у сильця, й іноді здавалося мандрівникам, що врем'я зупинилося і немає нині й ніколи не було у волинському краю чужинецької орди, — й поріднилися в біді ізгої, немов брати.
Проживаючи на відлюдді, забули вони лік часу, однак Пантелі вряди–годи вривався терпець від невідання, він відлучався й пропадав надовго, а, повернувшись, розповідав ченцеві, що сподіялося на білому світі, та не всьому вірив Миколай — надто витворним баїшником здався йому Пантела, і все–таки радо слухав його розповіді: творили–бо вони для обох окрему дійсність, в якій ставало затишніше пропалим у втечі побратимам.
Й допитувався у Пантели чернець, чи він насправді бачив, як воєвода Дмитрій підняв на списа Золоті ворота, й вони попливли попід небесами аж до Царгорода.
А Пантела у відповідь розповів ченцеві іншу, не менш цікаву легенду про Чудотворну ікону Божої Матері.
…Диякон при кам'янецькій церкві Святого Йосифа Пантела Маломужний жив самотньо в похилій халабуді на дні каньйону над Смотричем і мав одну в житті мрію. Почувши від кам'янецького пароха оповідку про Чудотворну ікону Богородиці, яку Володимир Великий привіз до Києва разом із шлюбним посагом своєї дружини — візантійської царівни Анни, постановив собі ту ікону побачити й помолитися до неї за кращу долю Руської землі, яку зневолювали протягом віків печеніги та половці і свої зажерливі бояри, які запанували в Пониззі.
Й став благочестивий диякон прочанином. Щороку пішки ходив до Києва на прощу і всі церкви — Пирогощу, Софію та Десятинну — провідував, пильним зором обмацуючи кожну ікону на іконостасах та на стінах, проте ніяке чуття не підказувало йому, що той чи інший образ Богоматері чудотворним єсть.
Кожного разу, мандруючи, переконувався Пантела, що немає кращої землі над Руську, — де ж ти побачиш такі таємничі байраки, такі світлі й тихі озера, дрімучі ліси і срібні ріки, — тож все гарячішою ставала його молитва за рідний край, а коли почув про татарський бенкет на княжих тілах над Калкою, давка тривога залягла в його душі, і він увірував, що палка молитва перед Чудотворною іконою врятує Русь.
(Продовження на наступній сторінці)