Жорстокість, на Романову схожа, добиралася до княжого серця: чей лише добрі вчинки справедливо оцінять грядущі покоління, а вимушена його ганьба вивітриться з людської пам'яті, мов трупний дух на побоєвищі, і ніхто того смороду не затямить — лише добрі діла князя — а їх чимало — славитимуть. То чи не слід паплюжника і злословця тут же на горло скарати, щоб не мав він змоги розносити світом чутки про вимушені й недостойні княжі вчинки?
І вже підвів Данило руку, щоб Левові знак для розправи подати, та стримала його засторога: чули ж бо державні мужі, й до ратників, певне, долетіли слова Ростислава про геройство Михайла Чернігівського, який в останню мить свого життя надав перевагу вірності руським локонам, — і, не знаючи Данилової правди, скажуть люди: убив несправедливий князь героєвого сина, який подвигові свого батька Данилове боягузтво протиставив, — й Окаянним князя галицького назвуть. Й сказав Данило:
— Іди геть від нас, Ростиславе, й не повертайся на мою землю!
А тоді заволали державні мужі й ратники:
— Щезай навіки, броднику поганий!
Скочив Ростислав на коня, люто пришпорив, кінь помчав услід за уграми, які втікали з–під Ярослава до карпатських меж, й на віддалі, яку стріла здолати неспроможна, оглянувся й вигукнув бродник:
— Я ще вернуся, Даниле, коли вже не матимеш власті над цією землею!
…Ранньої осені 1245 року, придушивши боярську і збродницьку коромолу й склавши мирні візити володарям сусідніх держав, засвідчивши своє добросусідство польському королеві Конраду Мазовецькому, чеському Вацлаву Моравському і спримиреному Белі IV, — підійшов Данило Галицький до Німецьких воріт у супроводі князя Василька Романовича, дворського Андрія, який втішався найвищою довірою в Данила, розпорядника кінноти вірного боярина Артемія, високодостойного зодчого Авдія, котрий звів у Холмі найпишніші палаци й золотоверхі собори спорудив, а теж юного княжича Льва Даниловича.
Князь власноручно прибив до брами щит з викуваним на ньому гербом Галицько–Волинської держави — білим двоголовим орлом, а тоді брама навстіж відчинилася, й запросив Данило мужів до тронної зали на раду.
Й говорив князь–переможець про те, що вже назавжди подолана коромола, бродником Ростиславом очолювана, й настала пора розбудовувати державу.
— Доручаю тобі, достойний майстре Андрію, закласти новий город між сімома горбами над Полтвою — єсть то центр моєї держави, звідки тягнуться увсебіч торгові й військові шляхи до поляків, чехів та угрів — на заході, до Литви — на півночі, до Візантії — на півдні й до Суздаля — на сході. Й назву я той город ім’ям мого удатного сина Льва, який вирішив битву під Ярославом у поєдинку з бароном Фільнієм, й стане те нове місто столицею князівства по моїй кончині… І ще скажу вам, достойні мужі, що вирішальна битва з ворогом гряде: незліченна татарська орда відкотилася за Ітіль, проте залишила по собі, немов заразну коросту, немов кублище нічних тарганів, які у пітьмі нюх чуйний мають, — баскаків, тисяцьких, десятників, нукерів та емірів, й після страти в Сараєві бездарного й полохливого, мов заєць, нойона Куремси готується до походу на наш край жорстокий Бурундай. А тому повеліваю лучникам тримати сагайдаки повними, тятиви на луках натягнутими й алебарди нагостреними.
Князь обвів гострим зором присутніх у тронній залі, немов когось шукав, і мовив по мовчанці:
— А без співців, які войовничий дух у воїв піднімають, не слід ходити на рать, бо не завжди без них битви перемогами увінчуються, тому лаштуйте співців у перших лавах… Та я чомусь–то не бачив над Сяном мого співця Митуси, і тут його теж немає. Куди подівся бард, чи не загинув бува на полі брані? Що ти знаєш про нього, Андрію, повідай мені.
Опустив голову дворський, довго не насмілювався відповідати князеві, а той вичікував, сердитий на Андрія за мовчанку. Й мовив нарешті дворський:
— Не знаю, князю, з якої причини не вийшов Митуса в наших лавах на битву, та відомо мені лише те, що став він півчим у перемишльського митрополита Антонія й недавно виспівував божественним гласом антифони на службі Божій в соборі Святого Стефана в Буді, коли вінчався з королівною Анною великодушно відпущений тобою бродник Ростислав, а митрополит давав їм шлюб. Й моєму посланцеві, який від твого імені велів Митусі вернутися до Галича, зухвало відповів співець, що князь Данило ніколи вже не почує на свою честь його співу…
Зблід від ярої люті Данило. Зрада Ростислава вартувала для князя нікчемної ціни, бо й сам він дешево вартував, — але коли зраджує улюблений співець, якого сам князь благословив на шлюбі, то якими талярами можна оцінити такий негідний вчинок? І з якої то причини пірнув вірний Митуса в отхлань злочинної непокори? Наказав князь дворському Андрієві:
— Ще раз пошли гінця до Митуси, а не послухається — сирицею зв'язаного до мене приведи!
Розділ п'ятий
День у день ждав Данило на Митусу. Багато мав справ, бо знову заворохобилися недобиті бояри в Галичі, а ще часто виїжджав над Полтву дивитися, як просувається розпочате зодчим Авдієм будівництво нового города, який Львовом назветься, та й хліб для краю мусив з–поза меж діставати: з Болохівської землі перестали йти валки. Та все ж у міжчасі чекав на Митусу, не перестаючи у гніві своєму дивуватися: як і чому посмів славний співець, дружинник і слуга вірний зрадити князя…
І ось у княжу гридницю заводять дружинники простоволосого, із зв'язаними руками, в подертій рясі церковного півчого, колись улюбленого княжого співця, й болісно стиснулося серце в князя, бо любив і цінував його й пояснити собі не міг, як зважився Митуса проміняти ярицю на чорну рясу, а галицького князя на перемишльського митрополита.
Князь сидів у гридниці за тисовим столом і не зводив очей від ув'язненого співця. Звелів оружним людям вийти, а сам мовчав, згадуючи, як під Луцьком, коли татари облягали замок, вийшов уперед лави Митуса з гуслями й заспівав звитяжну пісню про силу руського оружжя і доблесть хороброго князя — ринули тоді навалом галицькі вої, й покотилася від Стиру аж до Горині татарва. Чом же тепер не хоче він співати хвалу князеві — чи ж не заслужив на неї Данило під Ярославом? Кивнув пальцем до Митуси, щоб підійшов, але той навіть не поворухнувся, дивлячись на князя спокійним поглядом, наче невинний або приречений на смерть. Й мовив з гіркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою співця:
— Чому ж ти, Митусо, добровільно не з'явився на моє повеління?
— Я вільний, князю, хоч руки маю зв'язані, — відказав Митуса. — Не захотів іти до тебе. Мій Болохівський край ти сплюндрував, батьків моїх житла позбавив, то вбити можеш і мене… А може, ти захотів стільки страченого люду на Пониззі замінити мною одним?
— Неправий ти, Митусо… Вільна болохівська громада вийшла з послуху, піддавшись намовам зрадливих бояр, — орду годувала й державу мою намірилася розчленувати. А я мушу збирати народ в один кулак. Та не конче треба тобі це розуміти, за тебе думає князь… Але від чого ти вільний: від своєї землі, від ординської загрози чи, може, від роду свого?
— Пісня моя вільна!
— Пісня вільна? — засміявся князь. — Може, й вільна вона була, але токмо на поприщах від Перемишля до Галича, коли тебе вели сюди. Бо в Перемишлі вона служила митрополитові, який угорському королеві слугує, а в Галичі служитиме мені. А якщо не мені, то моїм ворогам… Але чому ти не хочеш своєму князеві співати? Ліпший єси від Бояна, який славив гульвісу — князя тмутараканьського Мстислава, або від тих співотворців, що перед старим Мономахом божественні гласи з грудей добували, приграваючи на гуслях? Ліпший єси? Чи, може, зрадливі бояри, які запродуються то угорським, то лядським королям, більше добра творять народові, ніж я зробив — від Калки до Ярослава? Кому хочеш віддати глас гуслів своїх? Говори ж!
— Я співав тобі славу, князю, коли ти громив тевтонців і татар. За що ж тепер маю воздавати похвалу — за землю, доплюндровану тобою після орди? Болохівці хлібом відкупилися від монголів, так. Бо не могли вони втекти із свого краю, як це зробив ти, заховавшись у Синєводському монастирі, а жити хотіли… Ти збираєш у кулак громаду. Гаразд, певне, так і треба. Але чи відаєш ти, кого збираєш? Князь за всіх думає, а народ — чернь безсловесна… Не так воно, князю. Ти став на чолі тисяч–тисячного люду, де кожен має свою мисль, страждання, ненависть і любов. Ти цього не хочеш знати, лише данину береш. А я знаю, бо єсьм співцем свого народу. Чому ти не покликав мене перед тим, як посилати військо на Болохівську землю? Може б я, уродженець того краю, підказав тобі, як залучити люд на свій бік. А знищити… Нищить і орда темна, чого ти раптом їй уподібнився? Не можу, князю, пісню тобі співати якраз через те, що ти так цього жадаєш. Моя пісня сама повинна зродитися для тебе. А не зроджується — видно, ти не заслужив на неї.
Зблід князь від люті.
— Не заслужив, смерде?! — скрикнув він і дружинників покликав.
Здригнувся Митуса, смерть чуючи. Вмить увійшли до гридниці оружні люди й поставали біля порога, чекаючи повеління.
Глянув князь на Митусу: змарнів співець, борозди поорали його обличчя й чорні із сивиною вуса опустилися донизу. І здалося князеві, що скоряється йому співець.
— Розв'яжіть йому руки, — наказав оружним князь. — Принесіть глек доброго вина й залиште гридницю.
(Продовження на наступній сторінці)