З листів Михайла Шинкарука
У кінці квітня на небі з'явилася комета, і тяжко захворів цісар Франц–Йосиф. Комету можна було побачити голим оком на передсвітанковому небі, а про недугу самодержця повідомляли газети в рубриці "Цісар недужий".
Господар дому на Замарстинівській, неподалік міської різні, Збігнев Лукасевич, у якого Михайло винаймав кімнату, сказав увечері, підкручуючи пальцями шляхетські вуса:
— На небі знамення, а на престол сяде завзятий Франц — Фердинанд… Буде війна — і шлюс! Я ж знаю: німецький ворожбит Нострадамус ще чотириста років тому написав про 1914 рік у своїй книзі пророцтв: "Студінь скаженіє. Він іде. Жінка постраждає".
У пана Збігнева тільки й було шляхетського, що вуса, закручені догори спіральками: працював він трамвайним кондуктором, проте плебейська посада, яка давала йому можливість вивищуватися над людьми — примушувати купувати квитки, штрафувати й виловлювати "зайців", — зробила його самовпевненим і категоричним. Малжона Сташка ніколи чоловікові не перечила, щоб не наразитися на образи, які завжди чатували в господаря на кінці язика крутою лайкою. Два дорослі сини, які заробляли на хліб у ковбасному цеху замарстинівської м'ясарні, жили своїм окремим побитом і дома лише ночували, справно віддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, — у домі на краю передмістя чутно було вечорами тільки приглушений голос старого Лукасевича, торохтіння посуду й голосне плямкання за їдою, а ще пискливий дзявкіт покойового песика Нарциса, який сидів біля ніг старшого сина і вилизував йому спітнілі пальці.
— Жінка завжди постраждає, не треба бути великим пророком, щоб таке вгадати, — не змовчала цього разу пані Сташка, і пан Збігнев вельми здивувався, почувши від малжони таку просту й правдиву сентенцію. Бо й справді: сини підуть на війну, і не знати, кому буде тяжче — їм чи матері.
— Як ти аж настільки помудріла, що вмієш розгадувати пророцтва, — мовив не так уже впевнено пан Збігнев, — то поясни, що означає "студінь скаженіє".
— Це вже й дурний здогадався б, — підвів голову з–над тарілки молодший Казик — анемічний, із синіми підковами під очима хлопчина. — Зима!
— Лябзда ти! — зневажливо кинув батько. — Не зима, а погибель; то треба думати, що у пророчому слові заховано… Отже — "студінь скаженіє", а "він іде"… Хто йде?
— Та хто? Москаль. Кому ще сюди йти? — озвався старший Едвард, червонопикий від сирої бичачої крові, яку пив у парному цеху замість води і тому схожий був на ката — так принаймні, за його зовнішнім виглядом, визначив Михайло.
— О! — вигукнув утішно старий. — Ти, Едзю, з них усіх наймудріший: дикий москаль піде на нашу добру Австрію і проллє кров. Він же гірший звіра — дітей пожирає!
Михайло слухав розмову зі своєї кімнати крізь прочинені до кухні двері й не втручався, та вже на цьому слові Лукасевича не стерпів:
— А смажить чи сирими їсть? — спитав, заглянувши до кухні.
Старий не чекав будь–яких заперечень від своїх рідних, а тим паче від квартиранта, він звівся із стільчика і накокоїжився:
— Ви, русини, тільки й ждете москаля, щоб нас звідси випудити!.. Я ж говорив, Стасю: не впускай русина в хату, бо ті його крейцари вернуться тобі горлом. Я уже знаю, що ви збираєтеся на Кайзервальді, — все у трамваї скажуть! — "стрільці", "соколи"! То я вам ще таке повім, пане Михайле: як тільки щось почнеться — щоб я вас у своїй хаті не бачив!… Вони, чого доброго, виріжуть нас, як когутів, — повернув голову до Едварда, чекаючи від нього підтримки.
— Залишіть ці справи нам самим, тату, — підвівся з–за стола натоптаний, дужий Едвард, відштовхнув ногою Нарциса, що вже добирався червоним язиком до кісточок, глипнув спідлоба на Михайла. — Заки вони нас… — Едвард витер масні долоні об штани й подався перевальцем до спальної кімнати, залишаючи на підлозі мокрі сліди масивних ступнів.
— Як щось почнеться, Збиху, — тихо зітхнула пані Сташка, — то ні один з них у цій хаті не залишиться.
— Замовкла б ти, стара римундо… — відказав здавленим голосом господар і подався за старшим сином.
Коли двері спальні зачинилися, Казик, озирнувшись, підійшов навшпиньки до Михайлової кімнати й прошепотів у відчинені двері:
— Пане Михасю, ви обіцяли мені книжку про… ну, про те, звідки взялося життя на землі…
— Дарвіна, Казику? Заходь.
З дня на день чекаю на Катрусю. Уже й сниться мені. Здається, я її люблю. Віддавна, ще змалку. Ти не гнівайся, Івасю. Я бачив твої закохані очі. Та й хто б у неї не закохався? Не муч себе, у такій ситуації вибирає дівчина.
Колись я навіть мріяти боявся: дочка війта, до якого наш батько ходив на поденщину, а потім і я брав ціпа й зі сходом сонця розпочинав з татом молотити першу сторонку на війтовому току, викохувалася, звісно, не для мене. Проте з часом у людей змінилися поняття про достаток, і влада землі, за яку нерідко проливалася на межах кров, почала поступатися владі цивілізації. Старому Шепетюкові не до шмиги були наші з Катрусею дитячі забави у війтовому саду, та погорду до харпака з–над Березівки він раптом змінив на поблажливість, коли побачив на комірі мого гімназійного костюма чотири срібні пасочки: нині Михайло ще в четвертій гімназіальній, але не знати, ким стане, коли виросте…
Мені дуже не хотілося б входити в родинні стосунки з війтом, та й з Грицем, який невдоволено поглядає на сестру, коли її обличчя засвічується усмішкою при зустрічі зі мною, та я у цьому випадку безсилий… Гриць, правда, далекий від того, щоб оцінювати людей за майновим цензом, проте його, теолога, лякають мої матеріалістичні й радикальні погляди, які він називає, не розуміючи гаразд того слова, соціалістичними. Соціалістом я поки що не став, та коли читаю Енгельса, Джека Лондона чи ще ближчого мені Івана Франка, то переконуюся, що кращої системи для створення рівноправного суспільства я не знайду в жодній іншій філософії. Боюся тільки, щоб майбутні максималісти, як про це застерігає Франко в одній із своїх праць, не перетворили ідеологічну матерію цієї філософії, в якій складові елементи повинні мати здатність з'єднуватися у найрізноманітніші й найдоцільніші сполуки, в закостенілу догму, здатну лише зрівнювати людей — у майновому, духовному, національному і мовному аспектах. А тому я вірю у непорушну силу усвідомленої приналежності до своєї нації, яка єдина має силу допомогти мені внести свій рівноцінний, незалежно від величини квоти, вклад у скарбницю рівноправної громади народів. Тому я готовий захищати із зброєю у руках право своєї нації… Франко вчив, що не можна полюбити України, не люблячи інші народи, а я трохи змінюю цю формулу, йдучи від супротивного: не можна полюбити інші народи, коли не любиш України. Безрідний гомункулус — ворог будь–якого народу: родителька в людини одна–єдина, навіть коли вона така упосліджена, як наша мама.
Я викладаю ці свої думки, Іване, не для того, щоб тебе повчати, хоча вони можуть і тобі знадобитися. Хочу передовсім для себе самого з'ясувати свою духовну сутність і принципи поведінки в неминучій світовій завірюсі…
Але я розпочав про Гриця — брата Катрусі. Немає сумніву, Гриць — патріот. Та його патріотизм настільки обмежений національними рамками, що від нього один крок до шовінізму. А шовінізм неминуче призводить до трагедії — культурного виродження передовсім своєї нації. Не знаю Катрусиних поглядів на життя — встигла вона виробити свої власні чи сліпо перейняла Грицеві? Дуже боюся людської несамостійності, піддатливості впливам… Боюся наївної і, зрештою, злочинної романтики, крикливого патріотизму, властивого багатьом львівським панянкам, які на котильйонових забавах пришпилюють своїм обранцям до лацканів піджаків кокарди і, не вміючи нічого більше робити, як вибивати ніжками ритмічні танці, голосно вигукують на публіку патріотичні фрази. А хто з них і їхніх обранців готовий нині піти на смерть в окопи?.. "В болоті жаби рай знайшли…"
Ти не знаєш, чиї це слова? Напевне, ні, бо і я зовсім недавно прочитав книжечку поезій найталановитішого, на мою думку, сучасного українського поета Олександра Олеся, який живе в Києві. Збірку його поезій "З журбою радість обнялась" подарував мені професор географії Степан Рудницький. Який чар слова, яка глибина думок! Від насміху над жабами–патріотами, які не здатні бачити польоту орлів, до найделікатнішого інтиму — "цілуй, цілуй, цілуй її, більш молодість не буде", а далі — до поетичного пеана: "Яка краса — відродження країни!"
(Продовження на наступній сторінці)